Іван Бунін Антонівські яблука

Іван Бунін
Антонівські яблука
Перекладач: Л. Смілянський
I
…Пригадується мені рання ясна осінь. Серпень був з теплими дощиками, – наче навмисне для сівби, – з дощиками саме в пору, у середині серпня, проти празника Лаврентія. А “осінь і зима добре живуть, коли на Лаврентія вода тиха й дощик”. Потім на бабине літо павутиння багато сіло на поля. Це теж на добре: “Багато павутиння на бабине літо – осінь добра…” Пам’ятаю ранній, свіжий, тихий ранок… Пам’ятаю великий, увесь золотий, підсохлий і поріділий сад,

пам’ятаю кленові алеї, тонкі пахощі опалого листя і – запах антонівських яблук, запах меду й осінньої свіжості. Повітря таке чисте, немов його зовсім немає, по всьому саду лунають голоси й рипіння возів. Це тархани, міщани-садівники, найняли селян і насипають яблука, щоб уночі везти їх до міста, – саме вночі, коли так приємно лежати на возі, дивитись на зоряне небо, відчувати запах дьогтю в прохолодному повітрі й слухати, як обережно рипить у темряві довга валка на битому шляху. Селянин, що насипає яблука, їсть їх з соковитим хрумтінням одне за одним, так заведено – ніколи міщанин не зупинить його, а ще й скаже:
– Давай, їж досхочу, – що поробиш! На зливання усі мед п’ють.
I прохолодну ранкову тишу порушує тільки сите квоктання дроздів на кораловій горобині в гущавині саду, голоси та лункий стукіт яблук, коли насипають їх у мірки й діжки. Крізь поріділий сад далеко видно дорогу до великого намету, усіяну соломою, і сам намет, біля якого міщани завели за літо ціле хазяйство. Усюди міцно пахне яблуками, тут – особливо. У наметі покладені постелі, стоїть одноствольна рушниця, позеленілий самовар, у куточку – посуд. Коло намету порозкидані рогожі, ящики, усякі розтріпані пожитки, викопано земляну пічку. Опівдні на ній вариться чудовий куліш із салом, увечері гріється самовар, і по саду, між деревами, стелеться довгою смугою голубуватий дим. У святкові ж дні коло намету – цілий ярмарок, і за деревами щохвилини мигтить червоне вбрання. Юрмляться меткі дівки-однодвірки в сарафанах, від яких чути гострий запах фарби, приходять “панські” у своїх гарних і грубих, дикунських костюмах, молода старостиха, вагітна, з широким сонним обличчям і важка, як холмогірська корова. На голові в неї “роги”, – коси викладено обабіч маківки і покрито кількома хустками так, що голова здається величезною; ноги, у полуботках з підківками, стоять тупо й міцно; без-рукавка – плісова, фартушина довга, а паньова – чорно-лілова зі смугами цеглистого кольору й обкладена по подолу широким золотим “прозументом”…
– Хазяйська молодичка! – каже про неї міщанин, похитуючи головою. – Переводяться тепер такі…
А хлопчаки в білих сорочках із сирового полотна і в коротеньких штанцях, з білими невкритими головами, усе підходять. Ідуть удвох, утрьох, дрібно ступаючи босими ніжками, і скоса позирають на кудлату вівчарку, прив’язану до яблуні. Купує, звичайно, один, бо й купівлі тієї на копійку чи на яйце, але покупців багато, торгівля йде жваво, і сухотний міщанин у довгому сурдуті й рудих чоботях веселий. Разом із братом, гаркавим, жвавим напівідіотом, який живе у нього “з ласки”, він торгує з жартами, примовками і навіть часом “утне” на гармонії. I до вечора в саду юрмиться народ, чути коло намету сміх та гомін, а часом і гупання танцю…
На ясну ніч стає холодно і росяно. Надихавшись на току житнім ароматом нової соломи й полови, бадьоро простуєш додому на вечерю повз садовий вал. Голоси на селі чи рипіння воріт лунають у холодному надвечір’ї незвичайно чітко. Смеркає. I ось іще запах: у саду – вогнище і міцно пахне димом вишневих гілляк. У темряві, у глибині саду – казкове видовище: ніби в куточку пекла палає коло намету багряне полум’я, оточене мороком, і чиїсь чорні, ніби вирізані з чорного дерева силуети рухаються навколо багаття, а тим часом велетенські тіні від них блукають по яблунях. То на все дерево ляже чорна рука в кілька аршин, то чітко вималюються дві ноги – два чорні стовпи. I раптом усе це майне з яблуні – і тінь упаде на всю алею, від намету до самої хвіртки…
Пізньої ночі, коли на селі згаснуть вогні, коли на небі вже високо блищить діамантове семизір’я Волосожара, ще раз проскочиш до саду. Шарудячи сухим листям, як сліпий, дістанешся до намету. Тут на галявинці трохи видніш, а над головою біліє Чумацький Шлях.
– Це ви, паничу?-тихо озивається хтось із темряви.
– Я. А ви ще не спите, Миколо?
– Нам ніяк не можна спати. А вже, мабуть, пізно? Он, здається, пасажирський поїзд іде…
Довго прислухаємось і розрізняємо, ніби дрижить земля. Дрож переходить у шум, росте, і от, наче вже за самим садом, прискорено вибивають гучний такт колеса: з гуркотом і стукотом мчить поїзд… ближче, ближче, усе голосніш і лютіш… I раптом починає тихшати, заглухати, немов увіходячи в землю…
– А де у вас рушниця, Миколо?
– А ось, біля ящика.
Підкинеш догори важку, як лом, одностволку, і за одним махом стрельнеш. Багряне полум’я з оглушливим тріском блисне до неба, осліпить на мить і погасить зірки, а бадьора луна кільцем гримне й розкотиться небокраєм, далеко-далеко завмираючи в чистому й чуткому повітрі.
– Ух, здорово! – скаже міщанин. – Полякайте, полякайте, паничу, бо просто лихо. Знову всю дулю на валу обтрусили…
А чорне небо креслять вогнистими смужками падучі зірки. Довго дивишся в його темно-синю глибінь, сповнену сузір’ями, поки не попливе земля з-під ніг. Тоді стрепенешся і, ховаючи руки в рукави, швидко побіжиш алеєю додому… Як холодно, росяно, і як хороше жити на світі!
II
“Наливна антонівка,- на веселий рік”. Селянам ведеться добре, якщо антонівка вродила: це і хліб уродив… Пригадується мені врожайний рік.
Рано-вранці, коли ще співають півні і по-чорному куряться хати, розчиниш, бувало, навстіж вікно в прохолодний сад, виповнений лілуватим туманом, крізь який яскраво блищить де-не-де ранкове сонце, і не втримаєшся – накажеш скоріше сідлати коня, а сам побіжиш купатись на став. Дрібне листя майже все облетіло з прибережних верб, і гілля наскрізь просвічується на блакитному небі. Вода під вербами стала прозора, крижана і ніби важка. Вона миттю проганяє нічні лінощі, і, вмившись та поснідавши в челядні з робітниками гарячою картоплею і чорним хлібом з дрібковою сирою сіллю, з насолодою відчуваєш під собою слизьку шкіру сідла, їдучи Виселками на полювання. Осінь – пора храмових свят, і народ у цей час прибраний, задоволений, вигляд села зовсім не той, що іншої пори. Коли ж рік урожайний, і на токах височить ціле золоте місто, а на річці дзвінко й пронизливо гелгочуть уранці гуси, так на селі й зовсім непогано. До того ж наші Виселки з давніх-давен, ще з часів діда, славились “багатством”. Діди й баби жили у Виселках дуже довго, – перша ознака багатого села, – і були всі високі, великі і білі, як молоко. Тільки й чути було: “А що, – от Гафія вісімдесят три рочки одмахала!” – чи розмови на зразок:
– I коли це ти вмреш, Панкрате? Певно, тобі років із сто буде?
– Як зволите казати, батечку?
– Скільки тобі років, питаю!
– А не знаю, батечку.
– Таж Платона Аполлоновича пам’ятаєш?
– Аякже, батечку, – ясно пам’ятаю.
– Ну от, бачиш. Тобі, виходить, ніяк не менше ста.
Старий, що стоїть перед паном витягнувшись, покірливо й винувато посміхається. Що ж, мовляв, робити, – винуватий, зажився. I він, можливо, ще довше зажився б, якби не об’ївся в Петрівку цибулі.
Пам’ятаю я й стару його. Усе ото сидить на ослінчику, на ганку, зігнувшись, трясучи головою, задихаючись і тримаючись за ослінчик руками, – усе про щось думає. “Про добро своє, мабуть”, – казали жінки, бо “добра” в неї в скринях було і справді багато. А вона ніби й не чує; спідсліпа дивиться кудись удалину з-під сумовито піднятих брів, трясе головою і немов силкується згадати щось. На зріст була велика і вся якась темна. Паньова – ледве чи не минулого століття, постоли, як у небіжчика, шия жовта і висохла, сорочка з каніфасовими клинцями завжди біла-біла, – “зовсім хоч у труну клади”. А біля ганку великий камінь лежав: сама купила собі на могилу, так само, як і намітку,- чудова намітка, з ангелами, з хрестами і з молитвою, надрукованою на крайках.
Личили старим і двори у Виселках: цегляні, ще діди збудували. А в заможних селян – у Савелія, у Гната, в Андрона – хати у два-три зруби, тому що ділитись у Виселках ще не було моди. У таких сім’ях розводили бджіл, пишались огирем-битюгом сивозалізного кольору і додержували ладу на садибах. На токах темніли густі й буйні конопельники, стояли клуні й стодоли, укриті під гребінку, у сарайчиках і коморах були залізні двері, за якими зберігали полотно, прядки, нові кожухи, цяцьковану збрую, мірки, оковані мідними обручами. На воротях і на санках були випалені хрести. I, пам’ятаю, мені часом здавалось дуже привабливим бути селянином.