Історія душі людської у романі “Герой нашого часу”

У передмові до роману “Герой нашого часу” Лєрмонтов визначає своє письменницьке завдання – намалювати “сучасної людини”, “портрет, складена з пороків усього нашого покоління”. Бєлінський назвав роман “смутною думою про наш час”. Особливість роману в тім, що портрет часу рисується як історія однієї людської душі. Сам Печорин, міркуючи про своє життя, знаходить у ній багато загального з долею свого покоління. “Ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя, тому що знаємо

його неможливість і равнодушно переходимо від сумніву до сумніву”.

Завдання відтворити історію однієї душі дозволили Лєрмонтову намалювати складний і суперечливий характер героя. У вчинках і думках Печорина багато жорстокого й егоїстичного. Він підкреслено холодно обходиться з Максимом Максимичем, що захоплено зустрів його після довгої розлуки; є причиною загибелі Бели; грає почуттями князівни Мері, тому вона вважає, що він “гірше вбивці”. Він цинічно міркує про дружбу (“Із двох друзів завжди один раб іншого”), про любов (“Жінки люблять тільки тих, кого не знають”), про щастя (“А

що таке щастя? Насичена гордість”), про страждання й радості інших тільки у відношенні до себе. Печорин приносить страждання всім, з ким зустрічається: Беле, “чесним контрабандистам”, Мері, Грушницкому, Максимові Максимичу.

Але це не заважає йому з усією строгістю ставитися до самого себе. Він називає себе “моральним калікою”, “катом” (“я граю жалюгідну роль ката”, “я відігравав роль сокири в руках долі”). Він усвідомлює, що прожив життя порожню й безцільну: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?” Він не бачить змісту й радості в житті: “Я – як людина, що позіхає на балі, що не їде спати тільки тому, що ще немає його карети”. Однак душу Печорина складається не тільки з темних сторін. Це герой, що жадає любові, добра й краси, здатний на добро. Іноді назовні проривається його “холодний, неспроможний розпач”. Лєрмонтов зображує його потрясіння смертю Бели (хоча й приховуване від сторонніх очей), його жагучу трагічну любов до Віри, здатність почувати природу (у сцені перед дуеллю із Грушницким).

Чарівність особистості Печорина – у його гострому розумі, в умінні глянути на себе з боку, у силі характеру, у бажанні самому творити свою долю. “Я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує”. Навіть у жалюгідному Трутницком він сподівається побачити пробудження шляхетності й совісти

При всій самобутності й унікальності особистості Печорина його життя – “рівний шлях без мети”. Це трагедія “героя свого часу”. На що міг направити свої багаті щиросердечні можливості Печорин? Соціально-психологічні умови епохи, що вимагають сліпої покори традиціям і слухняності, не дають простору й щирого сенсу життя такої особистості

Розчарування й скептицизм – теж чорта часу. Характеризуючи печоринское покоління, Герцен писав: “Змушені мовчати, ми навчилися, замикаючись у собі, виношувати свої думки – і які думки!.. Те були сумніву, заперечення, думці, повні люті”.

Роман М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” створений в епоху урядової реакції, що викликала до життя целую галерею “зайвих” людей. Печорин – це “Онєгін свого часу” (Бєлінський). Лєрмонтовский герой – людин трагічної долі. Він містить у своїй душі “сили неосяжні”, але на совісті його багато зла. Печорин, по його ж власному визнанню, незмінно грає “роль сокири в руках долі”, “необхідного діючої особи всякого п’ятого акту”. Як же ставиться до свого героя Лєрмонтов? Письменник намагається зрозуміти суть і джерела трагізму печоринской долі. “Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати – це вуж Бог знає!”

Печорин жадібно шукає додатка своїм неабиякий здібностям, “неосяжним щиросердечним силам”, але приречений історичною дійсністю й особливостями свого психічного складу на трагічну самітність. Разом з тим він зізнається: “Я люблю сумніватися у всім: це розташування не заважає рішучості характеру; навпроти… я завжди сміло йду вперед, коли не знаю, що мене очікує. Адже гірше смерті нічого не трапиться – а смерті не минеш!”

Печорин самотній. Невдачею кінчається спроба героя знайти природне, простої щастя в любові горянки Бели. Печорин відверто зізнається Максимові Максимичу: “…любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший”. Герой приречений на нерозуміння навколишніх (виключенням є лише Вернер і Віра), його внутрішній мир не в змозі осягнути ні прекрасна “дикунка” Бела, ні добросердий Максим Максимич. Втім, згадаємо, що при першій зустрічі із Григорієм Олександровичем штабс-капітан у силах помітити лише другорядні риси вигляду Печорина й те, що “тоненький” прапорщик недавно перебував на Кавказі. Не розуміє Максим Максимич і глибини страждань Печорина, виявившись мимовільним свідкою загибелі Бели: “…його особа нічого не виражало особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер з горя…” І тільки по мимохіть загубленому зауваженню, що “Печорин був довго нездоровий, схуд”, ми догадуємося про справжню силу переживань Григорія Олександровича

Остання зустріч Печорина з Максимом Максимичем наочно підтверджує думка, що “зло породжує зло”. Байдужність Печорина до старого “приятелеві” приводить до того, що “добрий Максим Максимич зробився впертим, сварливим штабс-капітаном”. Офіцер-Оповідач догадується, що поводження Григорія Олександровича не є проявом духовної порожнечі й егоїзму. Особливу увагу залучають очі Печорина, які “не сміялися, коли він сміявся… Це ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку”. У чому ж причина такого смутку? Відповідь на це питання ми знаходимо в “Журналі Печорина”.

Запискам Печорина передує повідомлення про те, що на шляху з Персії він умер. Так і не знаходить Печорин гідного застосування своїм неабиякий здібностям. Повести “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст” підтверджують це. Звичайно, герой на голову вище порожніх адъютантиков і пихатих франтів, які “п’ють – однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь… грають і скаржаться на нудьгу”. Григорій Олександрович відмінно бачить і незначність Грушницко-Го, що мріє “зробитися героєм роману”. У вчинках Печорина відчуваються глибокий розум і тверезий логічний расчетвесь план зваби Мері заснований на знанні “живих струн серця людського”. Викликаючи митецьким оповіданням про своє минуле жаль до себе, Печорин змушує князівну Мері першої зізнатися в любові. Може бути, перед нами порожній джигун, звабник жіночих серць? Немає! У цьому переконує останнє побачення героя із князівною Мері. Поводження Печорина шляхетно. Він намагається полегшити страждання дівчини, що полюбила його

Печорин, всупереч власним твердженням, здатний до щирого, великого почуття, але любов героя складна. Так, почуття до Віри з новою силою пробуджується тоді, коли виникає небезпека назавжди втратити ту єдину жінку, що зрозуміла Григорія Олександровича зовсім. “При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі – дорожче життя, честі, щастя!” – зізнається Печорин. Загнавши коня на шляху в Пятигорск, герой “упав на траву й, як дитина, заплакав”. От вона – сила почуттів! Любов Печорина висока, але трагична для нього самого й згубна для тих, хто його любить. Доказ тому доля Бели, князівни Мері й Віри

Історія із Грушницким – ілюстрація того, що неабиякий здібності Печорина витрачаються впустую, на меті дрібні, незначні. Втім, у своєму відношенні до Грушницкому Печорин по-своєму шляхетний і чесний. Під час дуелі він додає всі зусилля, щоб викликати в супротивнику запізніле каяття, розбудити совість! Даремно! Грушницкий стріляє першим. “Куля подряпала мені коліно”,- коментує Печорин. Переливи добра й зла в душі героя – велике художнє відкриття Лєрмонтова-Реаліста. Перед дуеллю Григорій Олександрович укладає своєрідну угоду із власною совістю. Шляхетність сполучається з нещадністю: “Я зважився надати всі вигоди Грушницкому; я хотів випробувати його; у його душі могла прокинутися іскра великодушності… Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала”. І Печорин не щадить супротивника. Закривавлений труп Грушницкого скачується в прірву… Перемога не доставляє Печорину радості, світло мерхне в його очах: “Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли”.

Підведемо підсумки “практичної діяльності” Печорина: через дурницю піддає своє життя серйозної небезпеки Азамат; гинуть від руки Казбича красуня Бела і її батько, а сам Казбич втрачає свого вірного Карагеза; валить тендітний мирок “чесних контрабандистів”; застрелений на дуелі Грушницкий; глибоко страждають Віра й князівна Мері; трагічно кінчається життя Вулича. Що ж зробило Печорина “сокирою в руках долі”?