Інститутка – Марко Вовчок
Марко Вовчок (1833-1907 pp.)
“Інститутка”
Уперше найвидатніший твір Марка Вовчка – соціальна повість “Інститутка” – був надрукований російською мовою в перекладі І. С. Тургенева у 1860 р. на сторінках журналу “Отечественные записки”. Українською мовою повість вийшла в журналі “Основа” в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку.
Марко Вовчок працювала над повістю протягом 1859-1861 pp.: розпочала роботу над твором у Немирові, продовжила у Петербурзі, а завершила у Парижі. Початкова назва повісті – “Панночка”.
Жанр повісті
Теорія літератури
Соціальна повість – це повість, у якій герої зображені на тлі якихось соціальних подій чи зв’язані
Стильові особливості повісті
Марко Вовчок обирає форму оповіді від першої особи, що дозволяє письменниці крізь призму сприйняття дійсності оповідачкою Устиною подати яскраві портретні і психологічні характеристики персонажів повісті. Ще однією стильовою особливістю “Інститутки” є прийом зіставлення, використаний, щоб яскравіше показати непримиренну боротьбу між двома протилежними соціальними групами. За цим принципом авторка згрупувала образи повісті: стара пані, інститутка та пан-ліберал, з одного боку, і кріпаки – Устина, Катря, Прокіп, Назар, бабуся-кріпачка – з іншого.
Образи кріпаків
Прокіп
Марко Вовчок усвідомлювала, що роль народних мас у антикріпосницькому визвольному русі неминуче має стати активною і виллється у відкриту боротьбу з кріпосниками. В “Інститутці” вперше з’являється образ кріпака, що захистився за допомогою сили, піднявши руку на пана. Це образ закріпаченого селянина Прокопа.-
Прокіп – надзвичайно волелюбна особистість, і він не розуміє тих, хто примирився зі своїм становищем. Його мета – добитися вільного життя за всяку ціну: “Я так: або вирятуйся, або пропади!”, “Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю!”
Прокіп ділиться своїми думками про волю з Устиною і Назаром, переконуючи їх у необхідності боротьби з панами за власну волю. Тому, коли поміщиця-інститутка здійняла руку на бабусю-кріпачку та Устину, Прокіп без вагання її зупиняє, схопивши за руки: “Годі, пані, годі!.. Цього вже не буде! Годі!” Пан-ліберал такі дії Прокопа розцінює як замах на життя поміщиці і віддає його у москалі. Прокіп “не пручався, сам руки простяг, ще й всміхнувся”, бо знав, що гірше за кріпаччину нема нічого на світі, а на солдатчину дивився як на тимчасове лихо.
Прокіп – чесна, благородна людина, яка має почуття власної гідності та розуміє, що кріпаччина є протиприродним явищем, тому свою волю потрібно виборювати. Прокіп ненавидить пригноблювачів і здатний відкрито обстоювати власну людську гідність і честь близьких йому людей.
Провідною рисою характеру Прокопа є оптимізм. Про це говорить Устина, коли Прокопа пан вже розпорядився віддати в солдати: “Прокіп мене розважає, доводить мені, що це лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вільні”.
Прокіп вбачає шлях до волі у бунті проти панів, що переконливо звучить в його мові.
Прокіп – рішучий, щирий, людяний до таких же знедолених, як і сам. Він наділений не лише духовною красою, але й зовнішньою: “високий парубок, ставний, поглядає, всміхається.
В образі Прокопа Марко Вовчок показала новий тип кріпака-бунтаря, в якому пробуджується класова свідомість, стихійний протест проти панів. Про волю він не тільки мріє, а й активно бореться за неї.
Назар
Ще одним яскравим антикріпосницьким образом є Назар. Він рішучий, вольовий, як і Прокіп, здатний на силовий протест проти кріпацтва. Назар – панський візник. В уста цього персонажа авторка вкладає найбільш влучні та дотепні характеристики панів: він дуже влучно порівняв пана-ліберала з квачем, а про інститутку він зневажливо говорить: “Якби таку жінку та мені – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!”
Назар має веселу, жартівливу вдачу: “Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на вогні печи, він жартуватиме”. Але за цим гумором відчувається рішучий протест проти кріпацтва. Коли Устина плаче, почувши, що її чоловіка віддають у солдати, Назар каже: “Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю”.
Мрія про волю для Назара пов’язана з втечею. Він не боїться, що його можуть спіймати, а лише замислюється над тим, що немає куди тікати: ” Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку”, бо, як співає він, скрізь “та все пани, та все дуки”. Але він все ж таки тікає з рабства, щоб хоч дихнути вільною людиною.
У його мові і вчинках розкривається волелюбний характер. Назар – великодушна і співчутлива людина: коли він дізнається, що Прокопу важко жити в місті, відвідує його і віддає весь свій невеликий Скарб: “Приніс Я тобі грошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здорові”. А коли Прокіп зажурився, що нескоро зможе повернути їх, Назар каже на це: “Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші – братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю”. Назар співчуває Прокопу й Устині, бажає їм щастя, бо сам його не має і добре знає, що таке горе.
Втеча кріпаків від своїх панів була широко розповсюдженим явищем. В образі Назара автор показала прагнення всіх поневолених селян визволитися з кріпацтва. Назар, як і Прокіп, відверто виступає проти панів, виявляючи свій протест, бореться за власну волю.
Устина
Устина мала важке дитинство: “Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях”. Відколи у десятирічному віці її взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою.
Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, але це не зломило її життєлюбності і веселої вдачі: “Було мене й б’ють (бодай не згадувать) – не здержу серце, заплачу, а роздумаюсь трохи – і сміюся”. Устина прагне волі та вірить у краще майбутнє. “Любо на волі дихнути”, – така думка Устини проходить через усю повість.
Життя кріпачок у старої поміщиці було важким: кожного дня праця в “дівочій”, постійна лайка від старої поміщиці, а нерідко – бійка. З приїздом панночки в маєток життя стало ще нестерпнішим. Особливо багато лиха зазнала Устина, коли інститутка обрала її собі за покоївку: “Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знов розплітую та заплітаю, – знов не так!.. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!”
Постійні утиски та знущання залишила свій відбиток у душі Устини, виробивши в неї терпеливість і покірність, але разом з тим, і ненависть до панів. Одного разу інститутка ледве не задушила Устину: “Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино… Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки”
Марко Вовчок через Устину висловила власне ставлення до гнобителів і цим кинула докір інституту “благородних дівиць”, який не давав своїм вихованкам справжніх знань, освіти, не виховував рис благородства: “Чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачся, людей тумашіти!”.
Устина виросла серед чужих людей, тому вона добре розуміє чуже горе, співчуває своїм подругам. Вона добра, лагідна дівчина. Коли Катря запитує Устину, яка з себе молода пані, та відповідає правдиво: “Недобра” . Устина здатна на глибокі почуття, щиро кохає Прокопа, але в умовах кріпосництва їх одруження не принесло щастя. Дівчина солідарна зі своїм чоловіком Прокопом, з Катрею і Назаром, поділяє їхні думки і настрої. її наділено тонким розумом. Устина є виразником народної мудрості: у мові Устини багато прислів’їв (“Уродись, кажуть, та і вдайся”, “Журбою поле не перейдеш “).
Устина – віддана дружина. Коли пани віддали Прокопа у москалі, до Києва разом з ним виїхала й Устина. її життя в місті трохи покращало, бо вона вже не залежала від панів і сама заробляла гроші для родини. Коли Прокіп пішов з військом у похід, Устина живе спогадами про нього, вірою в краще майбутнє.
Образ Устини є дещо узагальненим образом жінки-кріпачки із багатьох інших творів Марка Вовчка.
Катря
Новим досягненням реалізму Марка Вовчка у створенні жіночих типів є образ Катрі. Катря – “молодичка гарненька, жінка Назарова “. Вона була вільна, а вийшла заміж за кріпака, панського візника. Письменниця змальовує Катрю як працьовиту людину, ніжну матір: “І говорить, і діло робить, і дитину колише”. Коли вона дізналась, що панночка “недобра”, вона промовляє сама до себе: ” Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського!”. Катря терпеливо працювала на панів, навіть коли в неї занедужала дитина, сподіваючись, що на її горе зглянуться: “Робитиму, робитиму, поки силу… Може вгоджу, може вмилосерджу!” Та після смерті дитини вона рішуче заявила пані: “Тепер я вже не боюсь вас!.. Хоч мене живцем з’їжте тепер!” Катря наділена почуттям власної гідності і глибоко ненавидить панів, вона з огидою “скинула з себе, наче жабу”, карбованець, який дав їй нишком пан, коли померла дитина. Після смерті доньки Катря не схотіла жити, вона вчинила самогубство. Це був ще один вияв протесту проти нелюдської долі кріпаків. Однак цей протест є пасивним, не таким, як у Назара і Прокопа.
Бабуся-кріпачка
Крім образів кріпаків-протестантів, у повісті змальована “старесенька-старесенька” бабуся-кріпачка, яка не тільки зносить і терпить всі знущання примхливої панночки, а ще и інших навчає смирення й покірності. В умовах постійного пригноблення і знущання бабуся-кріпачка змогла пронести через життя почуття власної гідності, доброту, людяність і чесність.
Така риса, як терпеливість (“нехай недобрі плачуть, а ти перетривай усе, витерпи бідочку!”), особливо яскраво розкрита в діалозі бабусі з Устиною, коли вони разом з Прокопом прийшли попрощатися з бабусею перед його службою у війську. Словами “тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла… тут і вмру” письменниця узагальнює життя всіх кріпачок, які змогли дожити до старості в кріпосницьких умовах.
Інститутка
Продовжуючи лінію викриття паразитичного існування поміщиків, розпочату Фонвізіним і розгорнуту Шевченком, письменниця у сатиричному плані розкриває образ панночки. Марко Вовчок показує духовну і розумову убогість інститутки.
З неприхованою огидою розповідає Устина про свою панночку, наголошуючи на її жорстокості та деспотичності. При першій зустрічі з панночкою дівчат-кріпачок дуже вразила її краса: “І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!..” Але зовнішність разюче відрізнялася від людського єства інститутки і трохи згодом Устина відчула це на собі. Назар влучно охарактеризував інститутку однією фразою: “Дивиться так, що аж молоко кисне” .
Викриттю інститутки сприяють і відповідно дібрані синоніми зниженого характеру (так, вона не “говорить”, а “репече”, “дзвякотить”, “викрикує”, “верещить”, “ляскотить”).
Інститут “благородних дівиць” не виховав у панночки жодної благородної риси характеру. Найвищим “ідеалом” таких “дівиць” було пристрасне бажання вийти заміж за багатого пана і стати повновладними поміщицями в своїх “маєтках-державах”.
Жорстоке ставлення до кріпаків в образі інститутки показано особливо яскраво. Так “освічена” панночка наказує дівчатам-кріпачкам силоміць привести хвору Устину до панських покоїв, щоб вилаяти її: “Чого се ти ніжишся! Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула!” Важка цілоденна праця на панському дворі за наказом інститутки супроводжувалась бійкою, лайкою і катуванням дівчат: “Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга”, – розповідає подруга Устині, яка сама ще не видужала після панського катування.
У момент своєї господарської “діяльності” поміщиця-красуня перетворювалась на потвору: ” Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить”, “Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою”.
Необмежена влада над кріпаками робить інститутку ще жорстокішою, черствішою, бездушнішою. Коли у Катрі померла дитина, панночка зовсім не співчувала горю матері, її цікавило лише виконання власних примх: “Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!”
Яскравою характеристикою інститутки є її мова у звертанні до кріпаків. Так вона зазвичай звикла звертатися до Устини: “Дурна, ледащо, гадино! Роззувай! Чого сунешся! Задушу!”. Інститутка – це егоїстична, бездушна і деспотична, ледача, тупа, примхлива і невгамовна людиноненависниця. Авторка не наділила її навіть іменем, підкреслюючи, що цей образ є узагальненим, типовим для тогочасного суспільства.
Пан-ліберал
У повісті “Інститутка” Марко Вовчок викриває не тільки жорстоких панів, таких, як інститутка, а й “добрих”. Одним із таких ліберальних панів є полковий лікар.
Образом лікаря письменниця викрила дворянський лібералізм. Від “доброти” поміщика-ліберала кріпакам ніяк не легше: він “не б’є, не лає, та нічим і не дбає”. Цей, за висловом Назара, “квач” має приховане нутро гнобителя. Куди й поділась панова “добрість”, коли він віддавав Прокопа в солдати.
Порівняно з інституткою, пан має лагідну вдачу. Він добрий в очах селян, тому кріпаки й не чекали від свого пана погіршення життя.
Проте пан – безвольний і слабодухий, він у всьому задовольняє примхи своєї дружини. Це нікчемна, безхарактерна і боягузлива людина.
Крок за кроком розкривається панська “доброта”: він не нагодував голодну Устину, коли їхали на хутір, з його наказу Прокопа віддали в солдати. Своїм невтручанням у вчинки дружини пан зруйнував сім’ю Назара. Люди знемагали від непосильної роботи, знущань інститутки, а пан вдавав, що нічого не помічав. В оцінці кріпаків він “квач”, “дурень”, “ніщо”. Цим образом Марко Вовчок підводить читача до думки, що нема добрих панів, усі вони нелюди, тільки діють по-різному: одверто чи замасковано.
Пан-ліберал – представник панівного класу, який вже не може втримати в покорі своїх кріпаків. Марко Вовчок показує його безпорадність, розгубленість перед зростаючим народним гнівом.
Образом пана письменниця доводить, що народу ні від кого чекати добра, кращу долю треба здобувати в боротьбі з гнобителями. Таким чином, усі образи панів у повісті “Інститутка” – це типові образи поміщиків-експлуататорів.
Багатство мови, близькість її до народної
Мова повісті “Інститутка” близька до народної розмовної мови: багата на епітети, порівняння, прислів’я, приказки.
Характеризуючи панів, письменниця вдається до народно-розмовних епітетів і порівнянь бурлескного стилю (“І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає”, паничі в гості “так комахою і налазять, і налазять”, “аж роєм коло нашої панночки звиваються, – так, як ті джмелі, гудуть”, стара пані “така вже люта, – аж їй у роті чорно”). Письменниця, вдається до знижувальної лексики, характеризуючи панівний клас (панночка не говорить, а “ляскотить по-пташиному”, “репече”, “дзвякотить”), до зневажливої форми середнього роду, також поширеної в народі (“Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, ість, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене!”).
У повісті “Інститутка” письменниця скористалась прийомом контрастного зіставлення. Вона показала, що за гарною зовнішністю панночки може ховатися хижа натура, яка “…дивиться так, що аж молоко кисне”. Руки в панночки “холодні, як гадюки”. Коли зайшла мова про дівчат-кріпачок, вона “скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, – мов стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають…”.
За допомогою фольклорних метафор письменниця акцентує увагу читача на гострих класових суперечностях своєї епохи. В уяві Устини кріпацьке село – це пекло. У тому пеклі, на панському порозі, кріпака щодня чекає “лихая година”, там “де і люди пов’яли, змарніли”. У своїй повісті Марко Вовчок відтворює життя, поєднуючи в одному словесно-художньому образі кілька тропів. Катря, обурена бездушністю поміщиці, вигукує: “Вона вже й оком своїм нас пожерла!”
Письменниця черпала з народного джерела прислів’я й приказки: “Не вдавайся в тугу – каже Назар. – Біс біду перебуде: одна мине – десять буде”, “Як-то кажуть: про вовка промовка, а вовк у хату”, “Добре дядькові – то й бога забув!”, “аби, бабо, рябо”. Кожен рядок її творів увібрав у себе мелодійність і ритміку народної поезії.
Значення творчості Марка Вовчка
Після творчості Т. Шевченка “Інститутка” є кращим антикріпосницьким твором. У своїй повісті Марко Вовчок змальовує різні шляхи, якими йдуть її герої до волі. “Таким чином, письменниця показувала, що визволення з кріпацтва – це основна умова і вимога часу”.
Велике значення “Інститутка” мала і в пореформений період, “коли перед літературою стояло завдання переслідувати і викривати тяжку спадщину кріпосництва на усіх ділянках народного життя”.
“Інститутка”, на думку І. Франка, сягає найглибше в “суть кріпацького лихоліття”.
Реалізм і народність повісті, актуальність поставленої проблеми (розкріпачення селян), художня майстерність письменниці зробили “Інститутку” одним з кращих антикріпосницьких творів.
Порівняно зі своїми попередниками, зокрема з Г. Квіткою-Основ’яненком, Марко Вовчок зробила значний крок уперед на шляху утвердження критичного реалізму в українській прозі. Твори письменниці характеризуються не тільки полум’яним викривальним пафосом, а й утвердженням позитивних, революційно-демократичних ідеалів.
Марко Вовчок збагатила українську прозу новим видом розповіді, у якій автор зливається з оповідачем, зуміла майстерно використати всі скарби розмовної народної мови і фольклору.
Російський літературний критик Микола Добролюбов високо оцінював уміння письменниці розкривати Соціальні явища, змальовуючи сумне, безрадісне становище селянина-кріпака, “характер руської простої людини”. Він зазначив, що Марко Вовчок зуміла передати почуття і привабливі риси простої людини: її волелюбність, ненависть до будь-якого гніту, здатність до протесту. ?
(2 votes, average: 3.50 out of 5)