Ідеї гуманізму у п’єсі М. Горького “На дні”
П’єса М. Горького “На дні” була написана у 1902 році, у переломний момент для історії Росії. Автор вводить у російську літературу нового героя – люмпена, босяка, але розповідає про нього по-новому. Тема людей “дна” не нова для російської літератури: Гоголь, Достоєвський, Гіляровський зверталися до цієї теми. Сам Горький відзначав, що п’єса виявилася підсумком його майже двадцятилітніх спостережень над світом “колишніх людей”. Похмурий побут костилєвської нічліжки зображений Горьким як втілення соціального зла. Автор
Усі ці люди, звичайно, гідні кращої долі. Тим трагічніший їх стан. Малюючи мешканців костилєвської нічліжки і
Неправда старця Луки, підкреслює Горький, відіграє реакційну роль. Замість того щоб кликати на боротьбу проти несправедливого життя, він примиряє пригноблених і знедолених із гнобителями і тиранами. Ця неправда, на думку автора п’єси, є вираженням слабкості, історичного безсилля. Така позиція автора. Ми бачимо, що сама композиція п’єси, її внутрішній рух, викривають філософію Луки. На початку п’єси кожний з героїв одержимий своєю мрією, своєю ілюзією. Поява Луки з його філософією розради і примирення зміцнює у мешканцях нічліжки впевненість у правоті їх неясних і примарних захоплень і дум. Але замість світу і тиші у костилєвській нічліжці назрівають драматичні події, які досягають своєї кульмінації у сцені вбивства старого Костилєва. Сама дійсність, сама сувора правда життя, відбита у п’єсі, спростовує втішливу неправду Луки. У світі, що відбувається на сцені, милостиві просторікування Луки здаються фальшивими. Горький прибігає до незвичайного композиційного прийому – він задовго до фіналу, у третьому акті, забирає одного з головних героїв п’єси: Лука зникає і в останньому, четвертому акті вже не з’являється на сцені. Філософію Луки відкрито відкидає протипоставлений йому Сатин. “Неправда – релігія рабів і хазяїв. Правда – Бог вільної людини!” – говорить він. Із цього зовсім не виходить, що Сатин – позитивний герой. Головне достоїнство Сатина в тім, що він розумний і краще всіх бачить неправду.
Але до теперішньої справи Сатин непридатний. Фактичної відповіді на питання автора: “Що краще: істина або жаль?” у п’єсі немає. Іноді здається, що неправда у порятунок необхідна. Лука намагається дати людям, що гинуть, хоч якусь надію. Він втішає їх, заспокоює, несе полегшення мешканцям “дна”. Все ж таки інші клянуть життя… і грішать, грішать, грішать. А людина живе надією! Гуманістична ідея п’єси виявилася вище тих рамок, які позначив сам автор. Горький, роз’ясняючи артистам МХАТА, як повинні грати актори у його п’єсі, говорив, що Лука – “людина хитра, собі на розумі, що спритно користується розташуванням до себе людей”. Але артист Москвін, що грав Луку, зіграв його так щиро, проникливо і переконливо, що вийшов за рамки, які були поставлені Горьким. Образ Луки виявився більш гуманним і вічним, чим полум’яні монологи шулера Сатина.