Ідейне значення картин російського пейзажу в романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”
Прийми собранье строкатих глав, Підлоги смішних, полупечальн ых, Простонародний, ідеальних, Недбалий плід моїх забав. Л. С. Пушкін Колись Достоєвський сказав: “Краса врятує мир”. Папш сучасна дійсність має потребу в порятунку: у важких умовах матеріального життя людина повинен знайти точку опори, щоб не впасти духом, не скотитися в прірву побутових проблем і безладь, не замкнути в самому собі. І в цьому нам допомагає Природа, вона дає духовні сили, як джерело втомленому подорожанинові в пекучий день. Пушкіна писав роман “Євгеній Онєгін”
У талановитому й щирому романі сучасники Пушкіна побачили живу дійсність, довідалися самих себе й своє знайомих, всю навколишнє середовище, столицю, Село, сусідів-поміщиків і кріпосних рабів. Вони почули живе, розмовне російське мовлення, ще сильніше відчули, як чудова російська природа. На широкому тлі російських картин життя показана драматична доля кращих людей, передової дворянської інтелігенції епохи декабристів. У поетичній спадщині Пушкіна вражає
Зображуючи пейзаж, чуйний і тонкий цінитель краси в кожній картині дає своє особливе, часом невловиме звичайним оком, розуміння. Пейзаж у Пушкіна не байдужий образ, він має свій символ, свій зміст. Він пише: Інші потрібні мені картини Люблю піщаний косогір, Перед хатинкою дві горобини, Хвіртку, зламаний забір…
Перед Пушкіним – життя і її повсякденна проза. Уже в перших розділах “Євгенія Онєгіна” дана замальовка столиці й відношення до неї самого автора: Онєгін, добрий мій приятель, Народився на брегах Неви, Де, може бути, народилися ви Або блищали, мій читач; Там ніколи гуляв і я: Але шкідливий північ для мене!” Цією невеликою фразою Пушкін іронічно натякає на своє посилання, у яку він відправився не по своєму полюванню. Море, буйна стихія надихають Пушкіна. Він гочно дає замальовку свого заколотного духу, віддаючись спогадам молодості: Я пам’ятаю море перед грозою: Як я заздрив хвилям, Що Біжать бурною чередою, З любов’ю лягти до її ногам
Не такий Онєгін. Він виріс у Петербурзі, не був на півдні, природа швидко набридає йому, як і геть усе. Потрапивши в село, Онєгін тільки перші два дні захоплюється зміною в його житті, а потім знову хандрить. Пушкіна пише: Два дні йому здавалися нові Відокремлені поля, Прохолодь похмурої дубровы, Журчанье тихого струмка; На третій гай, пагорб і поле Його не займали боле; Потім уже наводили сон; Потім побачив ясно він, Що й у селі нудьга та ж. Отчого ж природа не вилікувала Онєгіна?
Вирослий у світлі, що встиг своєю отрутою отруїти його, Онєгін не був поетично тонкою натурою, як Ленский, він був цінителем жіночої краси, але часто краса зовнішня не відповідала красі внутрішньої, тому Онєгін, розбестившись і переситившись любов’ю, швидко остигав. Розум його вимагав їжі, а їжі навколо він не бачив, душу його мовчала. Пушкіна, як ніхто інший, гостро почуває тишу, природу, зливаючись із нею цілком. Самі щасливі творчі миті дала йому природа. Поет сумує про мрію, що не відбулася, коли пише: Я був породжений для життя мирної, Для сільської тиші: У глухомані звучніше голос лирный, Живее творчі сни. І далі Олександр Пушкін продовжує: Квіти, любов, село, ледарство
Поля! я відданий вам душею. Завжди я радий помітити різницю Між Онєгіним і мною
Тетяна близька Пушкіну тим, що вона тонко сприймає красу полів, лісів, вона “дитя природи”. Багато письменників помітили, що дівчини, що виросли в глухій провінції, більше сприйнятливі до краси: Село, де нудьгував Євгеній, Була чарівний куточок… А Тетяна жила поруч, серед крас російської природи, де “череди бродили по лугах і покрову розширював густі величезний, запущений сад…”. Яка ідилія!
Який відпочинок для Творчості! Дивна доля героїв, здавалося б, Ленский внутрішньо більше пасує Тетяні, він міг би зрозуміти те, чим жила ця героїня. Пушкіна про Ленском пише: Він гаю полюбив густі, Уединенье, тишу, И ніч, і зірки, і місяць
Це все дуже близько Тетяні, вона вихована на цьому романтизмі й мрійності. Але Ленскому дає вдохновенье Ольга, він приписує їй риси, які видумав сам. Мила, чарівна, але не більше того. Внутрішньо порожня й недалека, вона здавалася Ленскому іншої. Він боготворив у ній те, що йому хотілося бачити, тобто “безневинної принадності повна, в очах батьків, вона цвіла, як конвалія потаєний, не знаний у траві глухої ні метеликами, ні бджолою”, а замість конвалії виявилося, що виріс дурненький сорнячок, що “він любив, як у наші лета вже не люблять; як одна божевільна душа поета ще любити засуджена”. Сон Тетяни зненацька виявився пророчим, у якому їй приснилося, що Онєгін повалив Ленского.
Тетяна чуйна, у неї добре розвинена інтуїція, я думаю, що цю частину душі вона одержала від матері-природи й самітності. На всю сільську природу, на російську весну, на російську осінь, на російську зиму Пушкін дивиться очами Тетяни. Завдяки їй любовно й тремтливо відтворені гадання при місяці, бажання побачивши падаючої зірки або поезія російських святок зі старою піснею про загублений мужицький рай. Поетичні відбиття природи в “Євгенію Онєгіні” просто чудові. Як смутно мені твоє явленье, Весна, весна! пора любові!
Яке млосне волненье В моїй душі, у моїй крові… Всі ці ліричні відступи допомагають нам глибше побачити героїв і епоху, зрозуміти душу самого автора, відчути красу навколишньої природи, відчути повноту й фарби всього нашого життя. Бєлінський дуже точно помітив, що Пушкін почуває плин часу, він виражає кращий тип російського національного характеру своєї епохи. Душі поета далекі кастова ізоляція й духовна обмеженість. Багате духовне життя поета дозволяло йому відкривати красу, що таїться в природі
Пейзаж дуже важливий у романі, через нього Пушкін дав психологічно вірні портрети героїв, доніс до нас дух часу. Картини природи у творчості Пушкіна служать чудовим засобом виховання любові до Батьківщини, тому що можна любити лише ту землю, ту красу, серед якої виріс. Милі серцю картини не забуваються ніколи, як ніколи не можна забути дитинство. Природа робить нас морально чистіше.
В “Євгенію Онєгіні” Пушкін писав про себе, про свої почуття, про свою Батьківщину, де страждав і любив, де набирався творчих сил. Говорячи про ідейне значення реалістичного пейзажу Пушкіна, критик Томошевский, що написав ряд чудових робіт про поета, відзначив, що “точність описів, відмова від манірності, правдивість відрізняє поезію Пушкіна, ставлячи її в перший ряд по грандіозності зображення російської природи”. Писали до Пушкіна й після Пушкіна, але суперничати з ним не вирішувався ніхто. Пушкіна – геній, про це знає увесь світ
(2 votes, average: 5.00 out of 5)