Іцхок-Лейб Перец Народні оповідання

Іцхок-Лейб Перец
Народні оповідання
Перекладач: Микола Зеров та Олександр Гер(В. Н. Вайсблат)
Джерело: З книги: Перец І. Л. Народні оповідання. – К.: Фірма “Медіа-Україна”, 1994.
Стиль та орфографію перекладачів, в основному, збережено.
Три дарунки
І. Вгорі коло терезів
Колись, багато літ і поколіннів тому, десь упокоївся єврей.
Ну, що ж упокоївся єврей – вічно ніхто не живе – творять над ним обряд… ховають його по закону…
Після похорону син читає поминальну молитву, а душа летить вгору – на суд перед

Всевишнього судію.
Приходить вона туди, і вже стоять перед суддею терези, щоб зважувати гріхи й добрі вчинки.
І з’являється оборонець небіжчика, його бувший янгол-охоронець і став з білим, як сніг, і чистим мішком у руках – праворуч од терезів.
І з’являється винуватець небіжчика, його бувший янгол-спокусник, і став з брудним та чорним мішком у руках – ліворуч од терезів.
В білому та чистому мішку – добрі вчинки, в брудному та чорному – гріхи. І висипав оборонець з сніжнобілого мішка на праву чашу терезів добрі вчинки – і пахнуть вони, як парфуми, і світяться, як зорі на небі.
І висипав винуватець з брудного мішка на ліву чашу терезів гріхи, і вони, не вам кажучи, чорні, як вугілля, і тхне від них справжня смола та сірка!
Стоїть собі бідна душа, дивиться й дивується – ніяк не сподівалася вона “там”, щоб була така ріжниця межи “добром” і “злом”. Там, долі, вона часто не розріжняла їх, приймала одно за друге.
А тарілки на терезах качаються поволі – вгору і вниз, то одна, то друга. Стрілка вгорі дрижить, схиляється, то на волосок вправо, то на волосок вліво.
Тільки на волосок і то поволі!
Простий єврей без злих замислів, але й без саможертви. Малі гріхи, але й доброчинність невелика. Дрібки, порошинки… Часом ледве стоплює їх око.
А проте, як подасться стрілка на волосок управо, з небесного лона чутно радість і веселощі; подасться – боронь Боже! – вліво, і пролітає сумне зітхання й досягає Святого Престолу.
А янголи сиплють помалу й уважно: дрібка за дрібкою, порошина за порошинкою.
Але вичерпується й колодязь. Мішки порожні.
– Вже? – питає служник суду, такий само янгол, як усі инші.
Добрий янгол і злий янгол вивертають мішки: нема нічого. Тоді підходить служник суду до стрілки подивитися, як вона стала – направо чи наліво.
Дивиться він і дивиться, і бачить таке, чого не було ще, одколи стоять земля і небо.
– Що так довго? – питає голова суду. А служник, запинаючись, одповідає:
– Рівно!
Стрілка стоїть якраз посередині!.. Гріхи й добрі діла важать однаково!
– Якраз рівно? – перепитують з-за столу Всевишнього Суду.
Знову дивиться служник і одповідає:
– Якраз!
Дивиться суд небесний і після наради виносять такий присуд:
– Якщо гріхи не переважили добрих діл, не можна душу присудити до пекла.
І з другого боку:
– Якщо добрі вчинки не переважили гріхів, перед душею не можна одчинити брами раю.
А тому: має душа блукати.
Нехай літає вона між землею й небом, аж поки Господь не згадає про неї, не змилосердиться над нею та не покличе її до себе – з ласки своєї.
І служник бере душу і виводить її.
Тужить душа, скаржиться на свою недолю.
– Чого ти плачеш? – питається він у неї. – Не випали тобі радости і втіхи раю, так зате не зазнаєш горя і мук геєнни.
Але душа не дається на потіху:
– Краще найбільші муки,- каже вона,- як ніщо! Ніщо – це найстрашніше!
Пожалів її служник суду і дав пораду:
– Лети,- каже він,- душе, вниз і держись низько понад земними селищами…
– На небо,- каже він,- не дивись… Та й що ж бо побачиш ти на небі? Самі тільки зорі! А вони сотворіння ясні, але холодні, нема в них жалощів, не заступляться, не скажуть за тебе слова перед Господом…
Поклопотатися за бідну душу можуть тільки праведні в раю. А вони – слухай, душе, люблять дари, красиві дари. Таке вже,- гірко додав він,- вдача теперішніх праведників. Літай же, душе,- сказав він далі,- низько понад селищами землі, приглядайся уважно, як там живеться та що робиться. А побачиш щось незвичайно гарне, красиве, лови його і підіймайся вгору; це буде подарунок праведним у раю.
І з дарунком в руках постукай і від мого імені говори з янголом, що при брамі. Скажи: я звелів.
– А як принесеш ти три дарунки, тоді сподівайся: одкриється перед тобою брама райської оселі. Праведні заступляться.
І говорючи так, він з жалістю випровадив її з неба.
II. Перший дарунок
Летить бідна душа низько над оселями землі й шукає дарів для праведних в раю. Летить та й летить над селами й містами, де тільки живуть люде, між огняними промінями в спеку, в дощі – між краплями й струнами води, кінець літа – між срібним павутинням, що висне в повітрі, зимою поміж сніжинками, що падають з високости… І все дивиться, все шукає.
А як побачить де єврея, то хутко-хутенько підлетить і загляне в очі: чи не ладен він на саможертву ради Святого наймення.
Замріє десь огник кріз щілину у віконці, підлетить душа й погляне: чи не виростають в тихій оселі запашні квіти Господні – добрі, святі діла.
На жаль!.. Здебільшого відскакує вона і од очей, і од вікон – тремтяча, перелякана…
І коли так спливають місяці і роки, мало не до розпуки доходить душа. Міста стали кладовищами, кладовища під хліба поорано, ліси порубані, каміння набережне на пісок розмите, ріки тчуть иншими коритами, тисячі зір поспадали з неба, мілійони душ злетіли вгору, а милосердний Господь ще не зглянувся на неї, і незвичайно гарного вона ще не бачила.
І думає душа:
– Світ такий бідний, люде такі звичайні і такі сірі душею, добрі вчинки такі дрібні… Де ж тут взятися “незвичайному”?.. Вік блукати мені бідній, забутій…
Та ледве помислила вона так, як червоне полум’я ударило їй в очі. Серед темної морочливої ночі – червоне полум’я.
Озирнулася вона: з високого вікна виривається полум’я.
Розбійники напали на багатія, розбійники з масками на обличчах. Один держить смолоскип і світить; другий стоїть коло горла багатиря з блискучим ножем і все повторює йому: “Тільки поворухнешся, жиду, кінець тобі: ніж пройде наскрізь!” А решта одбиває скрині та комоди й грабує.
А єврей стоїть перед ножем і дивиться спокійно.
Не порушаться брови над ясними очима, ані одна волосина його білої по пояс бороди не ворухнеться… Не його добро! “Бог дав, Бог взяв,- думає він,- нехай благословенно буде його святе Ім’я!” “З цим не родяться і в труну з собою цього не візьмеш”,- шепочуть його бліді уста.
І він спокійно дивиться, як одчиняють останню шухляду останнього комода і витягають звідти мішки з золотом і сріблом, мішки з камінням дорогим та дорогим начинням – і мовчить…
А може, він зовсім одрікається од свого добра, щоб не було гріха грабіжникам?
Але раптом, коли злодії добрались до останньої схованки і витягли звідти маленький мішечок, останній, найпотаємніший, він забувається, тремтить, його очі поломеніють, рука простягається, щоб оборонити. І хоче він крикнути:
– Не займайте!
Але замісць крику бризкає червоний промінь крови – ніж зробив своє…
Це кров серця, і окропляє вона мішок!
Він падає. І хутко розбійники рвуть мішок – отут-то буде щонайкраще, щонайцінніше.
Але вони тяжко помиляються; задармо пролили вони кров: не срібло і не золото, не дороге каміння лежало в мішку – нічого такого, що дорогим та цінним уважається на цім світі!
Там було трохи пороху, пороху з святої землі для могили… От що хотів урятувати багач од чужих рук і очей і що окропив своєю він кров’ю…
Вхопила душа скривавлену грудку святої землі і з нею явилась перед небесною брамою.
І перший дар було прийнято.
III. Другий дарунок
– Пам’ятай,- крикнув у слід янгол, зачиняючи за душею браму,- ще два дарунки.
– Бог допоможе,- з надією мислить душа і з радістю кидається вниз.
Але радість її згодом потьмарилась. І знову минають літа за літами, і нема незвичайних діл. І знову посідають її смутні думки.
– Живою криницею вибився світ з Господньої волі і тече, і тече все далі в віках. І що далі тече, тим більше землі й пороху вбирає в себе. Все мутнішою й бруднішою стає вона; менше дарунків знаходиться в ній для неба. Дрібнішають люде, дрібнішають добрі вчинки, непоказніші стають гріхи: діл та вчинків і оком не вхопиш.
“Коли б Господь,- думає вона далі,- звелів одразу зважити добрі вчинки й гріхи всього світу, то й тоді стрілка на терезах ледве закачалась би, ледве-ледве затремтіла б. І світ так само не може – ні вгору, ні вниз.