Гумореска “Моя автобіографія” – Остап Вишня
Остап Вишня (1889-1956 pp.)
Гумореска “Моя автобіографія”
Твір вперше надруковано окремим виданням у 1927 р. (Харків, “Книгоспілка”).
За жанром це гумористичне оповідання, або гумореска. Хоча тут є одна особливість. Взагалі-то автобіографія – один з видів ділових, паперів. А це дійсно автобіографія, бо у творі присутні всі дані, властиві цьому документу: місце і дата народження, відомості про батьків, про освіту, захоплення, початок трудової діяльності та літературної творчості. Але все це приправлене такими коментарями, поясненнями
Очевидно Остапу Вишні треба було справді написати автобіографію на чиєсь прохання чи для особової справи, а вийшов художній, та ще й гумористичний твір. Така вже вдача в письменника!
Він міг жартувати навіть на допиті у в’язниці, гостро висміювати дикі звинувачення його у вбивстві відомого радянського партійного діяча П. Постишева.
Хоча є й інше пояснення. Сам Остап Вишня пише: “Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба
Комічне починається вже із заголовка. Автобіографія, як засвідчують словники, – це написаний будь-ким самим опис власного життя. Тому слово “моя” зайве. Це налаштовує на якісь невідповідності, на комічний лад.
Далі – більше. Маленьким дітям на питання “звідки вони взялися?” зазвичай відповідають, що приніс лелека, знайшли в капусті чи ще десь там. Оскільки в сім’ї Губєнків дітей було багато, то й “знаходили” їх, відповідно, у різних місцях. Павла, наприклад, “витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”.
Про це писав М. Рильський у своїй статті “Остап Вишня”: “Автор “Усмішок” – дуже своєрідний художник. Його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ – наслідувати його. От візьмемо хоч би початок його “Автобіографії”.
“У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали (саме казали – М. P.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”.
…Тут увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого “щасливого” дитинства… Навіть сама назва корови – Оришка – якась вона, я сказав би, вишнівська, особлива, з затаєним усміхом (хоч, може, це й “історично точне” ім’я корови)”.
Наслідуючи справжній документ, Остап Вишня пише про умови свого розвитку: “Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку. Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси”.
Починається речення в діловому стилі, а закінчується народно-розмовним (вживаються просторічна лексика “ото”, “значить”;зменшувально-ласкаві слова “помаленьку”, “трішки”; повтори “ростеш”, “їси” і т. ін.).
Потім автор згадує про батьків. Перша фраза із своєрідним обрамленням: “Батьки мої були як узагалі батьки”. Далі письменник силкується дотримуватися “стилю”, “серйозності”, навіть вживає таке наукове слово, як “генеалогія”. І тут же вдається до діалогу, та ще й з лайливими словами: “…а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою, від їх не було!”
Комізм цієї фрази підсилюється вживанням середнього роду замість чоловічого (“було”).
Хоч Остапу Вишні не зовсім вдалося дослідити свій родовід, все ж ми можемо з певністю сказати: його предки були люди дотепні, з гострим розумом і не менш гострим слівцем. Причому письменник не приховує й такі негативні факти, як пияцтво дідів, а бабуся по матері, за словами батька, “і любила випити, і вміла випити”. З іншого боку, це можна розуміти й так: “вміє випити ” та людина, яка знає міру, може обставити сам процес випивання влучною примовкою, жартом, людина компанійська.
Розповідь про батьків Вишня завершує таким резюме: “А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі” . І ” послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному”. Легка насмішечка (“усього тільки”!), натяк (“вміли… молитись”) засвідчують той факт, що в родині Губенків любили дітей, жодна дитина не була зайвою й росла, як і сам Павло, в атмосфері добра та любові.
Наступний фрагмент твору розповідає про те, що вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника, що привело його до літературної творчості. Тут Остап Вишня, явно іронізуючи над чиєюсь пишномовною біографією, зазначає: “Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина… Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами…”
Свій нахил до письменства автор жартівливо пояснює “батьковим пророкуванням” і наводить два “факти” , які зазвичай не змальовуються в літературі. Але, зважаючи, що йдеться про дитину, та ще й у гумористичному творі, цілком допустимі: “Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу”. І “коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
…Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки. І все думаєш, думаєш…”
Звичайні події дитячого життя Остап Вишня знову ж таки жартівливо називає “літературними предзнаменуваннями”: “То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, – то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята”” Або: “…упав я дуже з коня. …Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло”.
Але підсумовує свої дитячі роки Остап Вишня зовсім не іронічно-жартівливо. Тут уже звучать щирі ліричні нотки: “Отак між природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого”.
Далі – початок навчання. І відразу ж глузливеньке: “Школа була не проста, а “Міністерства народного просвещенія”. Та, мабуть, ота школа, звичайна сільська хата, так не в’язалася з поняттям “Міністерства”!
Про першого вчителя, “ходячу совість людську”, навіть про його лінійку, “що ходила іноді по руках… школярських замурзанках”, у автора найкращі, найщиріші та найліричніші спогади: “Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно…” І навіть його лінійка “ходила, бо така тоді комплексна “система” була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто”, примушуючи “в книжку зазирати”, вона ж виробляла і “стиль літературний”.
Викликають сміх рядки гуморески про формування “класової свідомості”, особливо вживання автором суспільно-політичних термінів поряд з просторічним фразеологізмом: “Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку, а з другого – клумби квіткові їй толочив. Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша”.
Далі Вишня розповідає про свій шлях у науку. Початкова школа, Зіньківська двокласна, військово-фельдшерська школа в Києві. Викликає захоплення і подив ставлення батьків (при їхніх прибутках) до навчання дітей. Недаремно з сім’ї Губенків вийшло два письменники – Остап Вишня та Василь Чечвянський.
З гумором письменник інтерпретує той факт, що в Зінькові він учився разом з майбутнім письменником і критиком М. Зеровим, прихильником неокласиків: “…неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені”. Читачі, звичайно, поціновують скромність автора. Сучасники й колеги, зокрема М. Білкун, відзначали високу культуру, ерудицію, інтелектуальність Остапа Вишні: “Поговориш з людиною, і здається, що вона закінчила Оксфорд, Кембрідж, ще й Сорбонну на додачу”.
Вишня на рівних міг вести бесіду з фахівцями багатьох профілів, а що вже з агрономами, лісоводами, хліборобами…”
Про величезну працю по самоосвіті Вишня знову говорить жартома і скромно: “А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив”.
Активну життєву позицію автора, пошуки ним свого шляху засвідчують наступні рядки Гуморески: “Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я! Державний муж, одне слово”.
Як завжди, іронія не кидає автора. В останньому реченні – прихований глузливий зміст, адже в Англії, наприклад, “державними мужами” називали тих, у чиї обов’язки входило допомагати бездітним сім’ям продовжити свій рід.
Про громадянську війну і далі Остап Вишня пише хоч і в притаманному йому іронічному ключі, але з помітним відтінком смутку та гіркоти: “Ну, а потім під’їхала “платформа”, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з “платформи” не злазив. Нема дурних”. Більшовицька партія невтомно вишукувала “ворогів” і знищувала їх, тому доводилося і хитрувати, і йти на компроміс із власною совістю, і багато чим поступатися, писати “на соціальне замовлення”. Хоч це потім, як відомо, не врятувало письменника від сталінських таборів.
Ще один міні-розділ “Автобіографії” присвячений книжкам, які справили на автора найсильніше враження. У притаманній йому манері Вишня пише, що “взагалі любив… книжки з м’якими палітурками, їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачать. …А решта книг читалася нічого собі”.
Читачі, звичайно ж, розуміють цей жарт, бо Остап Вишня насправді книги любив і цінував, багато читав, мав хороші знання з багатьох галузей науки та культури, народного господарства. Цікавий розділ гуморески про те, як Вишня почав писати, як навчився досконало володіти мовою: “Часто мене запитують, де я мову свою взяв”.
Остап Вишня порушує серйозну проблему: велика частина українців стала забувати рідну мову, цуратися її, тому був навіть один період в історії України, коли українців доводилося “українізовувати”.
Письменник звертається до матерів, щоб вони дбали не лише про фізичний розвиток своїх дітей, а й про духовний, передали нащадкам свою прекрасну мову: “Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати”.
Гумореску-автобіографію Вишня закінчує розповіддю про те, як зробився письменником. На перший погляд, дуже легко: “Сиджу собі тай пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка…” І якість творів залежить… від “канцелярського приладдя”, тобто ручки, паперу, чорнила. З’явилася “промокачка” – “твори кращими виходять, чепурнішими”. А куплений портфель і зовсім зробив з автора “справжнього солідного письменника”. Ми, звичайно, добре розуміємо цей жарт, бо письменницький успіх, як відомо, залежить від обдарування митця, його наполегливої праці і того, скільки душі та серця вкладає він у свою роботу.
Насамкінець гуморист робить напівжартівливе – напівсерйозне зауваження початківцям, молодим літераторам і тим, хто мріє ними стати: “На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…”
Отак можна проаналізувати гумореску “Моя автобіографія”, йдучи “за автором”. Взагалі ж, це цілісний художній твір з притаманними його жанру особливостями.
Композиція відповідає обраній формі ділового паперу – автобіографії. Події розміщуються в хронологічному порядку. Лише інколи автор робить відступи – екскурси в минуле (про роль книги в його житті).
Незважаючи на гумористичний характер твору, письменник порушує серйозні проблеми: збереження рідної мови, зв’язку з народом, який виростив, пошани до старших, до вчителів (не тільки шкільних!), відповідальності за свою працю.
Життєвий шлях Остапа Вишні – це шлях багатьох його сучасників: через злидні, темноту – до навчання; пошук свого шляху в епоху соціальних бур; “моменти творчості” і відповідальність за свою працю. Отже, ця біографія – й характеристика того часу.
Письменник, досконало володіє усіма засобами творення комічного. Це змішування “високого” та “низького” стилів; використання займенників середнього роду та дієслів у третій особі однини стосовно людини; іронія, вульгаризми, жартівливі народні прислів’я та приказки, комічні ситуації та події; застосування політичних та наукових термінів для зображення побутових явищ, повтори, підтекст.
Наприклад, жартівливі прислів’я, приказки, фразеологізми: “якатебе лиха година… потягла”, “куди дірка дівається, як бублик їдять”, “як муха дише”, “велика… цабе”, “роззявити рота”, “хай воно йому сказиться!”, “собача тропа”, “душа в штанях”, “як мокра миша” і подібні.
Влучно використано суспільно-політичну лексику для опису побутових подій, дитячих витівок: “класова свідомість”, “чистий тобі Макдональд” (лейборист), “соціалізм”, “король”, “експлуататорша”, “конституція нервова” і подібні.
Не менш досконало використовує автор і підтекст: “Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгеріївку”. Тобто М. Зеров заглибився у вивчення античної літератури, а Остап Вишня – у народну творчість, життя рідного народу.
Парадокс можна спостерігати у наступних рядках:
“Фельдшер був з мене непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель”.
Іронія використовується автором у фразі: “Про гонорар од того хворого говорити не буду”.
Отже, розмаїття художніх засобів творення комічного свідчить про великий талант письменника-гумориста. Хоча слід зазначити, що часто в Остапа Вишні звучать і ніжні, ліричні нотки – спогади про “перші кроки” “дитинства золотого”, про тих людей, які виростили й вивчили.
Свою “біографічну” тему письменник продовжує в гуморесках: “Перший диктант”, “Отак і пишу”, ” Якби моя бабуся встали…”, ” Великомученик Остап Вишня”, “Всежиття з Гоголем”, у щоденнику “Думи мої, думи мої…” та інших творах. ?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)