ГУМАНІСТИЧНА ІДЕЯ ПЕРЕМОГИ ДОБРА НАД ЗЛОМ У РОМАНІ І. БАГРЯНОГО “ТИГРОЛОВИ”
ГУМАНІСТИЧНА ІДЕЯ ПЕРЕМОГИ ДОБРА НАД ЗЛОМ У РОМАНІ І. БАГРЯНОГО “ТИГРОЛОВИ”
ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ
Варіант 1
1. Тема тоталітаризму та боротьби з ним у творчості І. Багряного.
2. Образ Григорія Многогрішного – образ бунтаря:
А) автобіографізм описаних подій;
Б) сміливість головного героя під час блукання в тайзі;
В) людські якості персонажа.
3. Справедливість має перемагати.
Варіант 2
1. Історична основа роману “Тигролови” І. Багряного.
2. Протистояння добра і зла в романі:
А) образ Многогрішного;
Б)
3. Перемога завжди на боці правого.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. Річ у тому, що у письменника-в’язня сталінських концтаборів по війні був єдиний шлях – еміграція. Європою ще котилися хвилі тисяч і тисяч полонених, вигнанців, “переміщених осіб”, а Іван Багряний разом із своїми колегами вже створив (восени 1945 року) літературно-мистецьке об’єднання українських еміграційних письменників – Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом перетворилось у СІЛА
Історія написання “Тигроловів” бере початок із 1933 року, коли Івана Багряного було засуджено на п’ять років заслання і вивезено на Далекий Схід. Спочатку був “висланцем” (йому заборонили протягом трьох років проживати в Україні), потім понад два роки – каторжанином БАМЛАГу (табір Байкало-Амурської магістралі). У 1942-1943 роках автор опинився на Західній Україні для налагодження зв’язків із українським підпіллям. З початком полювання гестапівців на активістів українського резистансу Івану Багряному довелося законспірувати своє перебування в ареалі дій УПА. Знайшлася квартира, що була поза підозрою німецької влади. І в ній, майже не виходячи на прогулянки, письменник написав свій перший роман.
Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом із російськими землепрохідниками проникали на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. У Нижньому Селігінську перебував висланий разом із родиною гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Кількість переселенців збільшилась після зруйнування Запорозької Січі. Але такі поселення – це передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.
Поява Зеленого Клину певною мірою пов’язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він познайомився в Оренбурзі з генералом Унтербергром, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал високо відгукнувся про хліборобський талант українців. Ті розмови добре запам’ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і перед ним постала проблема організувати заселення неродючого Примор’я, він подбав перед центральною владою про безкоштовне перевезення сюди переселенців з України, сподіваючись, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.
Переселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплаві. їм судилася довга і важка морська дорога. Про таку подорож розповідає в романі старий Сірко – один із персонажів “Тигроловів”: “Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель – морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали… Коло Індії їх дощі обмивали – мочили, біля Цейлону вітри пекли сушили. У Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили… Китай обминали – на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльози запивали. Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні! Отак і пливли. Здорово мандрували. А в край дикий, аж під Японію, як прибули, та на землю стали, та все його кляли проклинали. Чи їли, чи спали – все свій край далекий, ясний споминали. Для початку з половини померли. А далі позвикали. А позвикали й зажили. Ще й як зажили!”
ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ
Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо –
Держиморда, держиморда.
В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї розмовляє –
У острозі, у острозі.
В. Самійленко
Безодня смерти і безодня
Життя спіткались на межі,
А на лезі її сьогодні знова
Нап’ятий він лежить.
Л. Мосендз
Тим, що схилились – доля – забуття!
По що бліді тривожить їхні тіні!
У гумус обернутися билині,
(є каяття – немає вороття),
Лише дуби самітні на рівнині
Стоять дороговказами життя малій,
Слабій, заблуканій людині.
Л. Мосендз
Вже нема хуторів і держав,
Тільки – трупи в житах, тільки – трупи
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі губи…
Є. Маланюк
ЦИТАТИ З ТЕКСТУ
“юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор… Суджений на 25 років…”
Паротяг “Й. С.” (Йосип Сталін): “Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тибету – він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами…”, це символічна картина паралельного майже незалежного існування в одній державі двох світів – світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі мислено летять у невідоме, у чорну сибірську ніч, на край світу”.
Про Медвина: “Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі най – ексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим…”
“Ти ніколи мене не знищиш, Медвин, бо я дух, який живе в кожній вільній людині. Бо я – народ, якого чим нижче гнеш, тим у ньому більше спротиву.
Ти думав, відбиваючи мені печінки, ламаючи кості, розчавлюючи мою молодість у катівнях два роки, що видряпаєш із грудей серце? Мріяв у божевільні упокорити мене, примусити забути хто я, вирвати з розумом любов до батьківщини?
Але я втік з божевільні. І тоді, Медвин, я поклявся іменем матері моєї відірвати тобі голову. Ти думав, що, присудивши мені 25 років каторги за те, що я любив свій нещасливий край, ти похоронив мене? Ти був переконаний, що стрибок з ешелону – смерть, але помилився.
Я знайшов у тайзі земляків, друзів і навіть кохання. Згодься, Медвин, що я переміг, не визнавши себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, як ти, а зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик цілій системі, яку ти представляєш, і вистояти. І запам’ятай, ми неминуче зустрінемося з тобою в тайзі і я вб’ю тебе, як зло, яке ти породжуєш. Я присуд виконаю сам і розпишуся на снігу в цьому. А за що я тебе судитиму, ти, пес, знаєш сам”.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ
Ю. Лавріненко лише 1963 р. опублікував свою розвідку “Іван Багряний – політичний діяч і письменник”, яку згодом передрукувала на своїх шпальтах газета “Українські вісті”. Лейтмотивом цього цікавого дослідження стала думка про велику майстерність Багряного-письменника, який зумів показати Європі гордого, волелюбного українця-патріота: “Тигролови” зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, “совєтського чєловєка” і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби”.
“Тигролови” було перекладено англійською (1957), голландською (1959), німецькою (1961) мовами. Це викликало різний резонанс у чужій критиці. Так, у голландській – негативний, тим більше, що літературознавці чомусь прийняли дійових осіб роману за росіян. У німецькому, англійському й американському літературному середовищі текст знайшов високе поцінування: у вигляді десятків рецензій у таких всесвітньо відомих виданнях, як лондонський “Тайме”, нью-йоркські “Тайм”, “Нью Йорк Гералд Тріб’юн”, центральних німецьких, швейцарських та австрійських часописах. Американські критики назвали “Тигроловів” бестселером, зазначивши, що поважний і хвилюючий талант Багряного виявляється в аналізі таких понять, як кохання, смерть і мужність, а особливою якістю роману є поєднання ідилічного та похмурого. Ю. Шерех називає “Тигролови “типовим західноєвропейським чи американським при годницьким романом.
ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ
Робота захоплювала Багряного: “Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин. Її зоофауну, орнітофауну, її флору – рослинний прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками… Я не просто писав, я – жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів”.
Аналізуючи роман І. Багряного “Тигролови”, зіставляючи його з кращими зразками пригодницьких романів зарубіжної літератури, можна виділити такі найбільш характерні риси пригодницького роману у творі “Тигролови”: 1) сюжет роману наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій, які розгортаються дуже динамічно; 2) наявна велика кількість окремих цікавих епізодів, у яких героєві раз у раз загрожує нагла загибель, але несподівано настає чудесне спасіння; 3) змальовано подорожі, переслідування, погоні та полювання; 4) наявність романтичного героя, його антагоністична та любовна лінії.
ПРИКЛАД ТВОРУ
Людина – суспільна істота, яка має свідомість, здатна абстрактно мислити, це найвище творіння природи. Поєднання духовного і матеріального, особистого і суспільного. Як істота духовна, вона орієнтується на моральні, етичні культурні цінності. А як істота суспільна, людина залежить від суспільства в якому живе. Вона не може будувати своє життя, не враховуючи погляди та впливи інших. Людина або пристосовується, або виникає конфлікт між духовним і суспільним. Оскільки вона істота суспільна, то існує небезпека перетворення її на предмет маніпуляцій з боку суспільства. Усі ці особливості слід враховувати, розглядаючи особливості характерів героїв І. Багряного.
“Герої Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсності в повноті життьових проявів”, – вважає Ю. Шерех. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістичних, навіть більше – романтичних позиціях. Письменник ставить людину – свого сучасника – у виняткові обставини, у протиприродні для неї умови і випробовує її ними. І. Багряного цікавить, що розкривається в людині в екстремальних умовах.
Письменник вірив у те, що потворна радянська дійсність не знищила й не знівечила людський і національний дух українця. Ця ідея, утілена в яскравих художніх образах головних героїв – молодих українців, людей героїчного характеру, типу Григорія Многогрішного з “Тигроловів”, Андрія Чумака з “Саду Гетсиманського”, Максима Колота з роману “Людина біжить над прірвою” та інших.
Сильні, відважні особистості є обранцями Бога, з ними завжди благословення, сприяння, посмішка долі.
“Справжні” герої І. Багряного не здатні на зраду, із загостреним відчуттям несправедливості. Утікач, арештант Григорій Многогрішний з “Тигроловів”, переконаний, що єдиний злочин, скоєний ним, – крадіжка горіхів у бурундука (герой бере їх після кількох днів виснажливої втечі, переслідування). Григорій – це людина з великої літери, гуманна, героїчна особистість, яка прагнула чогось вищого, надприродного, це людина чесна, принципова, вимоглива до себе й оточуючих, це людина, в якої загострене відчуття несправедливості.
Однак цей герой має існувати в рамках протиприродного йому тоталітарного режиму, його впливу на долю окремої людини, потерпати від жорстокості й ницості прислужників режиму.
Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті, справедливості й кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, стосунків людини та природи, родинних взаємин, вірності вікових традиціям предків і, звичайно, кохання.
Про зло і смерть читач дізнається вже з перших рядків роману. Вони уособлені в страшному “драконі” – етапному ешелоні ОГПУ-НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ), який мчить на муки і смерть тисячі приречених безнадійних, змордованих – хоче відвести їх у безвість, щоб про них не знав ніхто. Той поїзд – таємнича і страшна легенда про зникнення душ. Кого ж везе “вогненний дракон” – злодіїв, убивць, розбійників? Чому юнаки 20-25 років перетворилися на дідів, переживши стільки, що декому й за ціле життя не судилося?
Саме слово “дракон” говорить про себе. Дракон у казках – це втілення зла, неконтрольованої сили, це завжди щось страшне, небезпечне, дихає вогнем. Навіть в уяві дітей дракон – це щось дуже-дуже страшне, ніким непереможне страховисько, яке усе нищить, поїдає найкращих і продовжує шукати все нових і нових жертв, щоб врешті-решт насититися. Дракон – це істота, яка має кілька голів, недоступна, невмолима, приносить тільки біль, страждання і нещастя. Але в романі І. Багряного дракон – це поїзд з однією головою, уособленням якої є сам Сталін, який всіма способами намагається знищити нескорений український народ.
Та зло всесильне, і це відчуває на собі головний герой Григорій Многогрішний: “Цей пес (майор НКВС) відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спроводив до божевільні! І все за те, що любив свою батьківщину… Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, – його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив “свій нещасний край і народ…”
Протягом усього роману йде двобій життя і смерті, добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська, думки Григорія у поїзді до Хабаровська, його зустріч у ресторані з українськими дівчатами, котрі ціною своєї ганьби і приниження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя тому підтвердження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого життєвого девізу: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!” і обирав не просто життя, а життя гідне.
Справедлива кара наздогнала мучителя і губителя людських душ, майора ОГПУ-НКВС Медвина, який побудував свою кар’єру на крові й кістках людей. Проте це, звичайно, не вихід – знищити одного-двох конкретних негідників, бо на їх місце стануть сотні інших, виплеканих тоталітарним сталінським режимом.
Отже, “Тигролови” – це романтична й реалістична, лірична й епічна розповідь про українського інтелігента – в’язня, правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного, могутня воля і дух якого не дають зламатися під тортурами сталінського режиму, додають сил для фантастичної втечі зі світу пітьми і пекла. Стати вільною людиною допомагають Григорієві українці Далекого Сходу – мужні й сміливі, розумні й кмітливі люди тайги.
І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду нації, письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні, сильні люди своєю працею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)