Громадянська лірика А. Ахматової
А. Ахматова, поет величезного поетичного дару, піднесеного й трагічного, увійшла в російську літературу насамперед як співець кохання. Проте з плином часу – часу бур і потрясінь в долі Росії – її лірика, спочатку камерна, інтимно-сповідальна, знаходить висока громадянська звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях.
Програмним в цьому відношенні слід вважати
Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: “Йди сюди,
Залиш свій край, глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди… “
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цього промовою негідною
Чи не занечистивсь скорботний дух.
Блок сказав про це вірші: “Ахматова права. Це негідна мова “. “Глухий та грішний” край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині – ось головний громадянський обов’язок.
В одному з віршів 1922 Ахматова пише: “Не з тими я, хто кинув землю на поталу ворогам”. Доля вигнанця
Їм пісень я своїх не дам.
Разом зі своєю країною вона переживає всі лиха, що випали на довго Росії У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:
Ми на сто років постаріли, і це
Тоді сталося в годину один.
Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть та пісні повинні піти з її поезії, так як –
Їй, спорожнілій, наказав Всевишній
Стати книгою грозових звісток.
Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові та самопожертви найяскравіше говорять рядки вірша “Молитва”, написаного в 1915 році:
Дай мені гіркі роки, недуги,
Задихан’е, безсоння, жар,
Отимі і дитини, і друга,
І таємничий пісенний дар…
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмара у славі променів.
“У роки поневірянь, за часів немислимого побуту”, коли “всі розкрадена, віддане, продано”, Ахматова зберігає віру в світ і тепло прийдешніх днів Росії.
Протягом усього свого творчості Ахматова висвітлює “страшний шлях” свого покоління – покоління, смаків “мало меду”, але багато смутку. Сучасники її – люди, “бесслезнее, пихаті і простіше” яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а – “бруд на калошах” і “хрускіт на зубах”, проте:
.. Лягаємо в неї і стаємо нею,
Тому й кличемо так вільно своєю.
В одній із “Північних елегій” Ахматова розмірковує про свою долю, на яку наклало свій відбиток нещадне час:
Мене, як річку,
Сувора епоха повернула.
Її шлях відтепер іншою. Але вона не шкодує про це: Але якщо б звідти подивилася Я на свою теперішню життя, Дізналася б я заздрість нарешті.
Так, в її житті багато що було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовища пройшли стороною: “І знявся здіймався без мене і також падав”. Але – вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їх життя виявилося відображеною в її віршах.
У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему “Реквієм”. Реквієм, за визначенням, є твір траурного характеру, заупокійна служба. Це видатне творіння Ахметівська генія – молитва за упокій душ тисяч невинно убієнних. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору – щоб трагедія не могла повторитися.
Ахматова, що розділила долю багатьох матерів – таким було її залучення до лихам країни, – що стояли разом з нею у тюремній стіни, створює пам’ятник великому народному горю який
Для них виткала я
З бідних, у них же підслуханих слів.
Вона, ця, за словами Жданова, “панійка, метає між будуарів і молитовнею”, пише про те, як
Безвинна судомилась Русь
Під колесами чорних “марус'”.
Вірші Ахматової в період другої світової війни – своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградської блокади, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожен рядок:
Принеси ж мені жменьку чистою,
Нашої невської студеної води,
І з головки твоєї золотистою
Я криваві змию сліди.
Однак за цією болем – незнищенна віра в перемогу, нескінченне мужність:
Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху над головою…
Автор не мислить себе поза страждань свого народу; діти блокадного Ленінграда – це і її діти:
Щілини в саду вириті,
Не горять вогні.
Пі-терські сироти,
Детон’кі мої!
Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тому, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: “Щоб вас оплакувати, мені життя збережена”. У 1950 році вона пише:
Минуло п’ять років – і залікувала рани,
Жорстокої завдані війною, Країна моя…
Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну “жахам війни”, і разом з усіма радіє силі і свободу своєї країни.
Доля не була милосердною до поетеси. Вона пережила чимало бід, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:
Так багато каменів кинуто в мене…
Довгі роки після революції вона перебувала на становищі не те ізгоя, не те укладеного:
Одна на лаві підсудних
Я скоро півстоліття сиджу.
Але вірш Ахматової завжди був чесний і відважний. “У той час, як руйнуються світи”, вона не залишилася спокійним споглядачем. Випробування надали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок – бути зі своїм народом, бути його голосом.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)