ГРАСІАН-І-МОРАЛЕС, Бальтасар

(1601 – 1658)

ГРАСІАН-І-МОРАЛЕС, Бальтасар (Grasian у Morales, Baltasar – 08.01.1601, Бельмонте – 06.12.1658, Таррагона) – іспанський письменник.

Народився в арагонському селищі Бельмонте неподалік від батьківщини свого улюбленого поета Маршала, міста Калатаюда, в сім’ї лікаря. Три його брати та сестра прийняли чернецтво. І Бальтасара також готували до духовної кар’єри. Життєвий шлях його був ззовні гладким, але нелегким. Здобув початкову освіту в колегії єзуїтів у Толедо і продовжував навчання в сарагоській колегії цього ж ордену. У травні 1691

р. вступив послушником до єзуїтського “випробувального дому” в Таррагоні, який функціонував у режимі суворої бідності. Вивчав теологію та філософію. Його літературні дебюти – два некрологи братам по ордену. Робив достатньо швидкі успіхи: став помічником ректора сарагоської колегії, потім викладачем латинської граматики в Калатаюді, в якому на три тисячі мешканців припадало дев’ять чоловічих і три жіночі монастирі, вів курс “моральної теології” в каталонській Леріді (1631- 1633) і курс філософії у Валенсії, яка вважалася іспанською Сорбонною (1633-1636).

В обов’язкових для членів ордену характеристиках

неодмінно підкреслювався його нелегкий характер. Лише в 35 років він був допущений до “прийняття чотирьох обітниць” – бідності, цнотливості, смиренності та цілковитого послуху. Через рік Грасіан-і-Моралес отримав посаду проповідника та сповідника при єзуїтській колегії в Уеску – культурному центрі Арагону. Там він увійшов у світське товариство літераторів і книголюбів, здобув впливових покровителів. Відтоді розпочався період його літературної творчості.

У 1637 р. в Калатаюді вийшов перший моральний трактат Грасіана-і-Моралеса “Герой” (“El heroe”), який був схвально зустрінутий і тричі перевиданий ще за життя Грасіана-і-Моралеса: в 1639,1640 і 1646 pp. У 1645 р. був зроблений його французький переклад, а в 1652 р. – англійський. З’явилися літературні наслідування: “Французький герой” (1645), “Португальський герой” (1670). Удвадцяте главах трактату тлумачились двадцять найважливіших, пріоритетних (primores) якостей людини, яка претендує на здійснення великих справ, – Героя. Це були потайність, самовладання, проникливість – якості, вивищені винятково барочною традицією, які набули специфічного значення в XVII ст. Багато з аналізованих якостей і понять розвивались услід за ренесансною етикою: смак, воля, вміння відбирати краще і творити нове.

Другий твір Грасіана-і-Моралеса – “Політик” (“El politico”), який вийшов у 1640 р. в Сарагосі, задуманий як продовження і практична ілюстрація “Героя”, але виявився слабким. Нечасто бували вдалими спроби пов’язати ідеали із земним людським життям.

У 1642 р. вийшов друком трактат-антологія “Дотепність” (“Arte de ingenio, tratado de la Agudeza”), який у розширеному виданні набув додаткового підзаголовку “Мистецтво витонченого розуму”(“Agudeza, у arte de ingenio”). Цей твір став своєрідним маніфестом бароко, який апелював до інтуїції та протистояв “Поетичному мистецтву” Н. Буало як маніфесту класицистичної раціональності. До вирішення поставленого завдання – висвітлення проблеми дотепності – Грасіан-і-Моралес узявся швидше як учений, аніж як художник. У своєму трактаті він спробував розмежувати два ці різні способи пізнання – науковий, підпорядкований правилам (preseptos), і художній, підпорядкований художньому смакові (gusto). Грасіан-і-Моралес прагнув дати ключ до мистецтва гострого розуму і водночас стверджував, що “гострі думки були швидше витворами творчого поривання, аніж майстерності”. Грасіан-і-Моралес визначив дотепність як майстерність, вищу, ніж діалектика – мистецтво правильної побудови міркування, – і ніж риторика – мистецтво створення красномовних зворотів. “Витончений розум, на відміну від здорового глузду, не задовольняється однією лише істиною, але прагне до краси”. Грасіан-і-Моралес підкреслює, що однією з обов’язкових властивостей дотепності є швидкість розуму – здатність зіставити різні предмети чи явища швидко, не перебираючи: “Майстерність дотепності полягає у витонченому поєднанні, в гармонійному зіставленні двох чи трьох далеких понять, пов’язаних спільним актом розуму”.

У 1646 р. в Іспанії вийшов друком новий етичний трактат Грасіана-і-Моралеса “Розсудливий” (“Еl discreto”), який переборює ілюзії “Героя”, більш пов’язаний із сучасністю і містить протиставлення “волі” (природи) та “розуму” (духу), а також возвеличує “розсудливість” – безнастанно посилену увагу до себе та навколишнього світу.

У 1647 р. була опублікована збірка оригінальних афоризмів “Кишеньковий оракул, або Мистецтво розсудливості”(“El Oraculo manual у arte de prudencia”) – найпопулярніший твір Грасіана-і-Моралеса, у якому в трьохстах афоризмах розглядається й ілюструється антиномія природи та розуму. При цьому до кожної тези додається назва, в якій відображена її тема: “5. Нехай тебе потребують”; “8. Панування над своїми пристрастями – ознака найвищої величі духу”; “48. Наскільки людина глибока, настільки вона особистість”; “54. Бути розсудливо відважним”; “69. Не піддаватися банальній мінливості настрою”; “40. Вміти відмовляти”; “84. Отримувати користь з ворогів”; “80. Не всьому вірити”; “76. Не потрібно завжди говорити дотепи”; “120. Жити, не сперечаючись з віком”.

Мова Грасіана-і-Моралеса афористична: “Життя людини – боротьба з підступами людини”; “Немає вищої влади, ніж влада над собою”. У цих афоризмах ємнісно виразилися багато постулатів перших трактатів Г.-і-М. Інколи його афоризми парадоксальні. Так, даючи визначення одній із основоположних категорій естетики – смаку, Грасіан-і-Моралес пише: “Для смаку, як і для розуму, необхідна культура. Хто тонко відчуває, той гостріше прагне кращого. Глибина розуміння впізнається за висотою устремлінь”.

Трактати про поведінку Грасіана-і-Моралеса поєднують у собі риси середньовічних і ренесансних трактатів, різниця між якими була підкреслена О. Веселовським у праці “З історії особистості”. Цілком у традиціях Відродження він спробував дати загальний опис аналізованого явища, але збивався на розгляд конкретних ситуацій і намагався сформулювати правила, повертаючись до середньовічної традиції. Окрім такого об’єднання двох підходів до створення трактатів про правила поведінки, в його творах є риси цілковито нові, притаманні лише XVII ст.: змішаність при описі того чи іншого явища наукового, раціонального підходу з інтуїтивним, властивим більше мистецтву; спроба систематизувати аналізовані поняття, як у середньовіччі, але в Грасіані-і-Моралесі науковість вже не була наукоподібністю, а художність не слугувала для затемнення смислу.

Літературна слава Грасіана-і-Моралеса зростала, але ускладнювалося його становище в суспільстві й особливо в ордені, оскільки він публікував свої твори без санкцій ордену, що було заборонено. До того ж, він взяв на виховання незаконнонароджену дитину свого друга і був помічений у самовільному відпущенні гріхів, тобто у відсутності пасторської суворості. У 40-х pp. Грасіан-і-Моралес розширив коло своєї діяльності: він став армійським проповідником на каталонському фронті, він надихав воїнів, і солдати прозвали його “Батьком Перемоги”.

Останні десять років свого життя Грасіан-і-Моралес працював над найбільшим своїм твором, філософським романом “Критикой” (“El criticon”). Грасіан-і-Моралес склав опис життєвого шляху людини, яка накопичує життєвий досвід і мудрішає на цьому шляху. Цим він знову розвивав ренесансні ідеї пріоритету дослідницького знання над книжним. Герой роману – Критило – намагався опиратися на свій розум, розуміючи, що світ мінливий і правила також непевні. Опертя на свій гострий розум, як показало Відродження, часто призводило до невдач, поразок і було просто небезпечним, як були небезпечними і для навколишніх, і для нього самого вчинки хитромудрого ідальго Дон Кіхота. Грасіан-і-Моралес розпочинає пошуки контролю над гострим розумом. Але форми такого контролю носять досить незрозумілий, умовно-символічний характер: падають стіни Палацу без дверей, на героя проливається божественне світло прозріння. Умовність, алегоризм тих випробувань, які очікують на героя, співвідносять твір із бестселером XVII ст. – “Шляхом Паломника” (1684) Дж. Беньяна.

Одні лише назви розділів роману свідчать про це: “Великий Театр Світобудови”, “Стромовина життя”, “Вхід у Світ”, “Фонтан облуд”, “Болото розпусти”, “Збройниця мужності”.

У романі Г.-і-М. виявляється узагальненим весь його письменницький досвід. Він прагне до повного і систематизованого охоплення життєвих ситуацій, в яких на людину чекають найрізноманітніші випробування. Він, як і раніше, намагається бути афористичним, стислим і ділить глави роману, які він називає кризами, на підглави, кожній з яких дає свою назву. Грасіан-і-Моралес продовжував міркування про відмінності між освіченістю та справжньою вченістю. Так, у сьомій кризі другої частини роману в нього з’являється розділ “Удавана вченість”, де йдеться про лицемірного солдата: “В голові у нього з текстів намішане тісто. Вчить їх невтомно і без найменшого сумніву видає чужі думки за свої, тому й купує книжки”.

Роман складається з трьох великих частин, у кожній з яких зображений певний етап життя людини: від приходу у світ людей через осмислення того, що відбувається, до здобуття права відправитися на Острів Безсмертя.

Інший герой роману – простак Андреніо не бачить небезпеки там, де бачить її Критило, який не знає виходів зі всіх ситуацій, але здатен сумніватися. Темою роману стає формування особистості, яка виростає з бажання бути несхожою на інших.

Л. Пінський в академічному виданні творів Грасіана-і-Моралеса російською мовою присвятив цілий розділ значенню “Критикону” для європейського роману нового часу і порівняв його роман з творами Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, Монтеск’є, Вольтера, “Вільгельмом Мейстером” Й. В. Гете, а також притчеподібною й алегоричною за суттю своїх образів повістю О. де Бальзака “Шагренева шкіра”, “Портретом Доріана Грея” О. Вайльда, романами Г. Веллса й О. Хакслі.

Врешті-решт Грасіан-і-Моралес був покараний за сміливість друкувати твори без цензури ордену і за зарозумілість, побачені в його бажанні повчати тому, якою повинна бути людина. У 1658 р. Грасіана-і-Моралеса позбавили кафедри, заборонили викладати, вислали із Сарагоси і зобов’язали до суворого покаяння. Потім йому дозволили бути сповідником у Таррагоні, але без права проповідувати і викладати. Наприкінці того ж року він помер у віці 58 років.

Є. Чорноземова