Горе від розуму (скорочено)
Рано вранці служниця Ліза стукається в спальню до панночки. Софія відгукується не відразу: вона всю ніч розмовляла зі своїм коханим, секретарем батька тюрмі “, які живуть у цьому ж будинку.
Нечутно з’явився батько Софії, Павло Опанасович засланні, заграє з Лізою, якої ледве вдається відбитись від пана. Злякавшись, що його можуть почути, засланні зникає. Виходячи від Софії, Молчалін у дверях стикається з Фамусова, який цікавиться, що робить тут секретар в таку ранню годину? Фамусова, що ставить у приклад власне “чернече поведінку”,
Залишившись з Лізою удвох, Софія мрійливо згадує про так швидко промайнула ночі, коли вони з тюрмі “забулися музикою, і час минав так плавно”, служниця а ледь стримує сміх.
Ліза нагадує пані про колишньої її серцевої схильності, Олександрі Андрійовича Чацького, який вже три року мандрує в чужих краях. Софія ж говорить, що її відносини з Чацький не виходили за межі дитячої дружби. Вона зіставляє Чацького з тюрмі і знаходить в останньому гідності (чутливість, боязкість, альтруїзм), яких немає у Чацького.
Несподівано з’являється сам Чацький. Він засинає Софію питаннями:
Софію це зачіпає настільки, що вона шепоче про себе: “Не людина, змія!”
Входить засланні, теж не дуже радий візитом Чацького, і питає, де Чацький був пропав і чим займався. Чацький обіцяє про все розповісти ввечері, оскільки він ще й додому не встиг заїхати.
У другій половині дня Чацький знову з’являється у будинку Фамусова і розпитує Павла Опанасовича про дочку. Засланні насторожується, вже не мітить чи Чацький в женихи? А як би відреагував на це засланні? – У свою чергу довідується молодий чоловік. Засланні ухиляється від прямої відповіді, радячи гостю спочатку привести в порядок справи і добитися успіхів по службі.
“Служити б радий, прислужувати тошно”, – заявляє Чацький. Засланні дорікає йому в зайвій “гордості” і ставить у приклад покійного свого дядька, який домігся чинів і багатства, по-рабськи прислужуючи імператриці.
Чацького цей зразок ніяк не влаштовує. Він знаходить, що “століття покори і страху” іде в минуле, а Фамусова ці “вільнодумні мови” обурюють, він і слухати не бажає таких нападок на “золотий вік”.
Слуга доповідає про прибуття нового гостя, полковника Скалозуба, якого засланні всіляко обслуговує, вважаючи вигідним нареченим. Скалозуб простодушно хвалиться своїми службовими успіхами, які досягнуті аж ніяк не військовими подвигами.
Засланні вимовляє розлогий панегірик московським дворянству з його хлібосольством, консервативними дідками вельможами, властолюбними матронам і вміють себе подати дівчатами. Він рекомендує Чацького Скалозубу, причому фамусовским похвали для Чацького звучать майже як образа. Не витримавши, Чацький вибухає монологом, в якому нападає на тих підлабузників і кріпосників, що захоплюють господаря будинку, викриває їх “легкодухість, розуму убогість”.
Мало що зрозумів з промов Чацького Скалозуб погоджується з ним в оцінці пихатих гвардійців. Армія, на думку бравого служаки, нітрохи не гірше “гвардіонцев”.
Вбігає Софія і кидається до вікна з криком: “Ах, Боже мій, впав, вбився!” Виявляється, це Молчалін “тріснув” з коня (вираз Скалозуба).
Чацький замислюється: чому так перелякана Софія? Незабаром приходить Молчалін і заспокоює присутніх – нічого страшного не сталося.
Софія намагається виправдати свій необережний порив, але лише посилює зародилися у Чацького підозри.
Залишившись наодинці з тюрмі, Софія тривожиться про його здоров’я, а той стурбований нестриманістю її (“Злі язики страшніше пістолета”).
Після розмови з Софією Чацький приходить до висновку, що вона не може любити настільки незначного людини, але тим не менш б’ється над загадкою: хто ж її коханий?
Починає Чацький бесіду і з тюрмі і ще більше зміцнюється в своїй думці: неможливо любити того, чиї достоїнства зводяться до “помірності й акуратності”, того, хто не наважується мати власні думки і схиляється перед знатністю і владою.
На вечора до Фамусову продовжують з’їжджатися гості. Першими прибувають подружжя Горічевой, старі знайомі Чацького, з якими він розмовляє по-дружньому, тепло згадуючи минуле.
З’являються та інші особи (княгиня з шістьма дочками, князь Тугоуховскій тощо) і ведуть порожні розмови. Графиня-внучка намагається вколоти Чацького, але він легко і дотепно парирує її випад.
Горич представляє Чацькому Загорецький, прямо в очі характеризуючи останнього як “шахрая” і “шахрая”, але той робить вигляд, що анітрохи не зачеплено.
Приїжджає Хлестова, стара владна і терпить ніяких заперечень. Перед нею проходять Чацький, Скалозуб і тюрмі. Ласка Хлестова висловлює лише секретарю Фамусова, оскільки він хвалить її собачку.
Звертаючись до Софії, Чацький іронізує з цього приводу. Софію саркастична мова Чацького дратує, і вона вирішує помститися за мовчазних. Переходячи від однієї групи гостей до іншої, вона поволі натякає на те, що Чацький, схоже, не в своєму розумі.
Чутка ця негайно розноситься по всій вітальні, Загорецький а додає нові подробиці: “Схопили, в жовтий будинок, і на ланцюг посадили”. Остаточний вирок виносить графиня-бабуся, глуха і майже вижила з розуму: Чацький – бусурман і вольтер’янець. У загальному хорі обурених голосів дістається і всім іншим вільнодумцем – професорам, хімікам, байкаря…
Чацький, розгублено капризний в натовпі чужих йому за духом людей, стикається з Софією і з обуренням обрушується на московське дворянство, яке схиляється перед нікчемою тільки тому, що воно мало щастя народитися у Франції. Сам Чацький переконаний, що “розумний” і “бадьорий” російський народ і його звичаї багато в чому вище і краще іноземних, але його ніхто не хоче слухати. Всі кружляють у вальсі з найбільшим ретельністю.
Гості вже починають розходитися, коли прожогом вбігає ще один старий знайомий Чацького, Репетилов. Він кидається до Чацькому з розкритими обіймами, з місця в кар’єр починає каятися у різних гріхах і запрошує Чацького відвідати “надсекретним союз”, що складається з “рішучих людей”, які безбоязно міркують про “матері важливіше”. Однак Чацький, що знає ціну Репетилова, коротко характеризує діяльність Репетилова і його друзів: “галасуйте ви і тільки!”
Репетилов перемикається на Скалозуба, розповідаючи йому сумну історію свого одруження, але й тут не знаходить взаєморозуміння. Лише з одним Загорецький вдається Репетилова вступити в розмову, та й то предметом їх обговорення стає божевілля Чацького. Репетилов спочатку не вірить слуху, але інші наполегливо переконують його, що Чацький – справжній божевільний.
Затриманого в кімнату швейцара Чацький все це чує і обурюється на наклепників. Його турбує тільки одне – чи знає Софія про його “божевілля”? Йому і в голову прийти не може, що саме вона розпустила цей слух.
У вестибюлі з’являється Ліза, за нею плентається заспаний тюрмі “. Служниця нагадує Молчалину, що панночка чекає на нього. Мовляв-65
Чалін зізнається їй, що доглядає за Софією, щоб не втратити її приязні і тим самим зміцнити своє становище, за-справжньому ж йому подобається одна Лиза.
Це чують тихо підійшла Софія і ховається за колоною Чацький. Розгнівана Софья виступає вперед: “Жахливий людина! себе я, стін соромлюсь “. Молчалін намагається відімкнути від сказаного, але Софія глуха до його слів і вимагає, щоб він сьогодні ж покинув будинок свого благодійника.
Чацький теж дає волю почуттям і викриває підступність Софії. На шум натовп збігається натовп слуг на чолі з Фамусова. Він погрожує відіслати дочку до тітки, в саратовську глушину, а Лізу визначити в пташника.
Чацький гірко сміється і над власною сліпотою, і над Софією, і над усіма однодумцями Фамусова, в суспільстві яких і справді важко зберегти розум. Вигукуючи: “Піду шукати світом, / Де ображеним є почуття куточок!” – Він назавжди залишає колись такої дорогої йому будинок.
Сам ж засланні понад усе стурбований тим, “що стане говорити / Княгиня Мар’я Алексевна!”
(2 votes, average: 4.50 out of 5)