Якось улітку ми всією сім’єю поїхали на риболовлю. Поки ми з татом розбирали снасті, мама збирала поблизу хмиз. Тато розставив вудки, а ми з мамою розвели багаття. Світанок уже відступив, ведучи за собою туман. Поплавці мирно погойдувалися на воді, не передвіщаючи ніякого кльову. Я небагато занудився й пішов до багаття. Мама сиділа на березі, любуючись яскравими сонячними відблисками на воді, а тато періодично перевіряв наживки на гачках і називав нас горем-рибалками. А потім мама попросила в тата вудку, насадила на гачок наживку й закинула
у воду. Не пройшло й хвилини, як поплавець вимогливо застрибав на воді, ми підбігли до мами, підказуючи їй, як підсікти рибу. І мама витягла невеликого карася. Тато недовго подумав і запропонував мамі насадити наживку на всі гачки. От отут-то й почалася в нас справжня риболовля. Увечері, коли ми їли юшку, приготовлену на багатті, тато сказав, що більше без мами на риболовлю не поїде, тому що він і раніше чув, що жінки – щасливі рибалки, а сьогодні в цьому переконався.
Дивне – поруч (твір-оповідання). Улітку я з батьками відпочивав у лісі. Ми розмістилися на базі відпочинку. Наш будиночок перебував серед сосен,
їхні лабети заглядали в наші вікна. Виглянувши рано ранком у вікно, я бачив рудих білок, що перескакують із сосни на сосну. Якщо вони були голодні, то опускалися на землю. Щораз, коли ми відправлялися в глиб лісу на пошуки грибів і ягід, птахи тривожно скрикували, і по верхівках ялин звук ішов далеко, передаючись по ланцюжку. Я припустив, що птахи, які перебувають ближче до нас, попереджають інших, що в їхньому напрямку рухаються люди. Вони подають сигнал тривоги. Мама з татом підтвердили мою думку. А тато сказав, що люди часто через свою недбалість улаштовують лісові пожежі або розоряють пташині гнізда, тому лісові жителі бояться людину. Мені було кривдно й боляче за людей, які роблять це, але я був радий, що помітив неспокійне поводження птахів. Надалі я постараюся їх не лякати й не тривожити. Спостерігати за природою можна, не руйнуючи її.