Гончар Олесь Терентійович Бригантина

I

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?

– Так оце ти і є Порфир Кульбака?

– Там написано.

Директор

уважно вдивлявся в папери.

– Школу кинув. Вдома не ночував. Де ж ти ночував?

– А де ніч застане.

– У нас треба говорити точніше: де саме?

– Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном. Або в клубі на горищі.

– А вдень?

По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:

– Вдень рибку ловив.

– На які ж гачки?

– По-вашому, на гаки-самодери гачив?

– А то ні?

Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:

– Гачив, гачив – по тижню й Дніпра не бачив.

Директор уважно розглядав

новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських. Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті – в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, – такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак. Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала – клапоть висить, неначе собака зубами видер. І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота. Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях, у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли – хай. А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, – бувають із таких дуже запеклі. І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, – наплакалась, видно, мати від нього.

– Так, так, – директор знов зазирнув у папери. – Матір кинув. Бродяжив. Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно. Це до вас у Нижню Комишанку, – директор усміхнувсь, – вже океанські заходять?

Хлоп’я вловило іронію, відповіло в тон:

– Крізь очерети навряд чи проб’ються. – І потім серйозно: – Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.

– А ти чого там опинивсь?

– На кораблі дивитися – хіба не можна?

– Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?

– Може, й збиравсь.

– Куди ж, як не секрет?

– Ну хоча б на лиман.

– А на лимані що?

– Як що? Там – життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами – його і на озерах, і в очеретах. Веслом махнеш – сонця не видно!

Хлоп’я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.

– А після лиману ще кудись були наміри?

– А що? Куди душа забажав. Галасвіта!

Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:

– Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.

– А ви матір мою спитайте. Тільки що – так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”

– Галасвіта – це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, – сказав директор. – Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах. Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?

– Я й від вас утечу.

– Зловимо, – спокійно мовив директор. – Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ. А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако.

– Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!

В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:

– Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки – з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.

Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться. Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного. Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.

Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.

Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожній найдикішій своїй витівці він знайде виправдання, і сумління не мучитиме його, а ви в своїх дисертаціях можете хіба що записувати: дисгармонія поведінки. деформація характеру. підвищена агресивність.

– Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерій Іванович, я – директор школи. А це – Ганна Остапівна Дудченко – завуч наш, заслужена вчителька республіки, – директор поглядом вказав на сиву розповнілу жінку, яка щойно допитувалась про новий континент. Зараз вона сиділа коло столу з ледь помітною усмішкою на спокійнім обличчі, розплилім, як тісто. Що людина думає про тебе – нічого на такім обличчі не прочитаєш. – А це Борис Савович, – директор вказав на рудоголового юнака в морському кітелі. – Справжній морський вовк, підводник. Натренований так, що може в цілковитій темряві навпомацки пробоїну залагодити.

Хлоп’я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, – добру будку роз’їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в’язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, – такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк.

– Крім Бориса Савовича, – вів далі директор, до якого знов повернулась його спокійна привітність, – буде в тебе вихователькою ще Марися Павлівна, вона зараз на уроці. Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплінованих. Вона-то вже напевно розтлумачить тобі, що хуліганити, бродяжити – це зовсім не геройство, що справжні герої – це такі, як мати твоя. Ото людина! Мертві піски повертає до життя, кучугурні наші каракуми виноградниками вкрила. Матір’ю весь колектив гордиться, а сина до нас – у супроводі міліціонера!. Тільки ти не гнись, стань рівніше й не хмурся, адже ми тобі ще нічого поганого не зробили. Чи, може, зробили?

– Ні.

– Ні поганого, ні доброго – нічого ще не встигли, а ти вже на нас отак спідлоба, вовчуком. Це, по-твоєму, справедливо?

Мовчить хлоп’я, нога сама собою хоче колупнути підлогу.

– Не знаєш, хто ми, які ми, вперше нас бачиш і вже ось так, з недовірою, навіть з ворожістю. А що таким ставленням ти нас ображаєш – ти подумав про це? Тобі приємно було б відчути таке ставлення до себе?

Знітилось хлоп’я, але ненадовго, потім знов затулилося від дорослих своїм недовірливим, аж трохи глумливим посміхом. Говоріть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умі: як би через отой ваш мур перескочити, що білів за вікном. Коли Ганна Остапівна запитала, як вчився, хлопець відповів без ентузіазму:

– З двійок на трійки перебивавсь. Бували й п’ятірки, але то вже одна на двох.

– Веслувати вмієш? – поцікавився Борис Савович.

Хлопець відразу ожвавів:

– На каюках усі плавні обходив!. І моторку можу завести чи навіть катера, – при цьому лукавий усміх убік. – Не дають, правда, розгорнутись. Ото хіба в кого “позичиш”.

– І часто “позичав”?

Що їм сказати. Могли б і самі догадатись, що перед ними стоїть ворожбит, який тільки з’явиться на березі, де повно човнів, примкнутих на ланцюгах, тільки наблизиться до них, так усі замки враз, мов перед магом індійським, самі одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком – і вже човник мчить тебе між очеретами, попід вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж підскакує на воді.

– Тільки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на місце приганяв, – мовби виправдуючись, пояснив хлопець, і раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. – Відпустіть! Я ж не злодій. За віщо мене сюди?

– Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, – нахмурився директор. – Усі – в школі, усі – вчаться, а ти.

– Відпустіть! – заволав хлопець, мовби нічого й не чувши. – Хай мати мене забере! Станція хай візьме на поруки!

– А ти потім щоб знов за своє?

– Я поклястися можу!

– Відпустити, хоч би й хотіли, вже не маємо права, – пояснила Ганна Остапівна.