Головний герой Хосе Аркадіо Буендіа
Габріель Гарсіа Маркес – видатний колумбійський письменник, автор романів, повістей, новел, лауреат Нобелівської премії (1982 р.), міфотворець ХХ століття, яскравий представник “магічного реалізму” в літературі, знавець історії, культури, фольклору та міфології Латинської Америки. Серед найбільш відомих творів – повість “Опале листя” (1955), романи “Полковникові ніхто не пише” (1956), “Лиха година” (1961), “Сто років самотності” (1967), “Осінь патріарха” (1975), “Кохання під час чуми” (1985), “Генерал у лабіринті”
Г. Гарсіа Маркес народився в місцевості Аракатаку (Колумбія) і виховувався в родині баби та діда. Змалку бабуся розповідала безліч казок та місцевих переказів, повір’їв та легенд, де перепліталися народний гумор і жахи, дійсне і фантастичне, побутові деталі і потойбічні образи. Її особлива манера оповіді – казати про неймовірне як про буденне – згодом вплинула на своєрідність оповідного стилю письменника, а сама бабуся стала прообразом Урсули Буендіа із славнозвісного роману “Сто років самотності”.
На формування свідомості хлопчика надзвичайний вплив мав і його дідусь Ніколас
Роман “Сто років самотності” (1967), за свідченням Гарсіа Маркеса, і є відтворенням перших восьми років життя в родині бабці та діда. Пізніше були єзуїтська гімназія в містечку Сіпакіра, юридичний факультет Боготського університету, репортерські штудії… Проте найвагоміший спадок залишив для письменника чарівний світ його дитинства: “Відтоді в моєму житті не відбулося нічого цікавого”.
“Сто років самотності” – багатоплановий роман, де історія шести поколінь роду Буендіа переплетена з реальною історією Латинської Америки та з міфами, легендами, переказами колумбійського народу. Разом з тим, це – алегоричний родовід людства, історія становлення свідомості та розвитку цивілізації, це – яскрава притча про рід людський – від першого гріхопадіння до суцільного занепаду і “судного дня”.
Дія відбувається в містечку Моконда, яке заснували Хосе Аркадіо Буендіа та його дружина Урсула Ігуаран сто років тому і де обертається по колу родовід його нащадків. Серед них є і свої “святі” і грішні, сумлінні і безсоромні, тирани і жертви. Всупереч побоюванням Урсули через шлюб з двоюрідним братом, діти й нащадки росли фізично нормальними, хоча й дуже різними. Проте, починаючи з другого покоління, у них виявляється спільна риса, що й відзначає рід Буендіа, – самотність, що відбивається в очах і передається у спадок. “Сто років самотності” – це сторічний життєпис сім’ї Буендіа, її самотності та суму.
Головний герой Хосе Аркадіо Буендіа – пристрастна і активна людина – під впливом цигана Мелькіадеса, чаклуна, філософа, просвітителя (образ має алюзії з Фаустом з трагедії Гете), поринає у світ алхімії, шукає філософський камінь, пробує вилучити з земних надр золото за допомогою магніту, винайти вічний двигун. Він шукає шлях з Мокондо до зовнішнього світу, проте марно. Його неприборкана уява призвела до втрати реальності. Він розтрощив свою лабораторію і впав “у стан вічного марення”, через що його, безтямного, було прив’язано до каштана.
Письменник розгортає роман у послідовності сімейної хроніки. Він веде оповідь родинними шляхами дітей Урсули та Хосе Аркадіо – синів Хосе Аркадіо, Ауреліано та доньки Амаранти – та шляхами їхніх нащадків, де в кожному поколінні, за місцевим звичаєм, повертаються родинні чоловічі імена.
Строката доля роду Буендіа детально зашифрована в таємному рукописі чаклуна-провидця Мелькіадеса, який побував скрізь, навіть на тому світі, знався на чудодійних еліксирах та таємних письменах. Він врятував макондівців від безтямності й оселився в містечку назавжди. Циган починає заповнювати зашифрованими записами свої пергаменти, в яких віщує долю роду Буендіа. Написані ним манускрипти зберігаються від тих часів і пророкують загибель роду в той момент, коли останній з Буендіа розшифрує пергаменти й осягне занепад сім’ї.
Останнім нащадком став Ауреліано Бабілонья (Вавилонський), чиє ім’я натякає на легендарне місто давнього світу, знищене через егоїзм та роз’єднаність його мешканців (так само, як і Макондо). Циган Мелькіадес постає художнім двійником автора, бо ж зміст зашифрованого рукопису і є змістом роману “Сто років самотності”.
Роман має і певне історичне підгрунтя. Історія роду Буендіа розгортається на тлі військових катаклізмів, що їх зазнала Колумбія з 1830 по 1903 рік. У цей час сталося дев’ять громадянських, чотирнадцять локальних воєн та три військові путчі. Але письменник досліджує не військові події, його цікавить інше: як війна впливає на людську особистість. За Маркесом, війна спотворює людську душу, сіє зло і насильство, веде до втрати особистості. Це яскраво доведено на образі Ауреліано Буендіа. Мрійливий поет, майстер-ювелір під час війни став легендарним полковником, проте війна отруїла його душу, розбестила, перетворила на жорстокого диктатора, він втратив відчуття родини, “заплутався в колі самотності”.
Роман порушує гострі соціально-історичні проблеми, такі, як рабство, безмежність влади, соціальна несправедливість. Історично достовірним є у творі й епізод страйку, що стався 12 листопада 1928 року під час “бананової лихоманки”. Містечко потроху перетворилося на плантацію рабів, які працюють за копійчини, проте шалені гроші вивозяться з Макондо чи потрапляють до кишень представників нового режиму. Каторжні умови праці та беззаконня призвели до страйку робітників. Страйкарів заманили на привокзальну площу і розстріляли з кулеметів: “Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі…”. А через усі засоби масової інформації повідомлялося, що “мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи”.
Поряд з реалістичними картинами громадянських війн та військових путчів, партійних суперечок (“консерватори” – “ліберали” – “ліва опозиція”), розстрілів, “бананової компанії” та наступного занепаду економіки Колумбії ХІХ-ХХ століть автор відтворює іншу реальність Макондо – легендарно-містичну, подану як продовження об’єктивної дійсності. Міф і дійсність сплітаються, створюючи магічну дійсність роману і особливу манеру оповіді Гарсіа Маркеса, що визначається як “магічний реалізм”.
У такій реальності жителі Макондо потерпають від загадкових епідемій безсоння і втрати пам’яті, через що вони мають робити написи: “стіл”, “годинник”, “корова” та нагадування: “Бог є”. Один із нащадків роду Хосе Аркадіо “шістдесят разів обійшов земну кулю”, а інша – Прекрасна Ромедіос – злетіла на небо на свіжовипраних простирадлах. Дощ над Макондо проливається “чотири роки, одинадцять місяців і два дні”, а ураганний вітер має силу, здатну здійняти в повітря місто…
Змальовуючи своїх героїв, Гарсіа Маркес використовує широкий спектр художніх засобів, зокрема, гіперболізацію. Його герої глибоко трагічні, невтримні у своїх пристрастях, вони перетворюються на велетнів чеснот та людських вад, набувають певного узагальнено-символічного значення: Урсула – надматеринства, Ауреліано – надвойовничості, Пілар Тернера – надчуттєвості, Хосе Аркадіо – надсексуальності тощо. Вони створюють своєрідний пантеон богів сучасної латиноамериканської міфології.
Провідною думкою роману Гарсіа Маркес вважав згубність самотності, яка заперечує солідарність, саме вона, на думку автора, пояснює загибель Буендіа, їхнього середовища, Макондо. Змальовуючи міфологічну картину кубинсько-латиноамериканської історії, письменник не тільки підсумовує минуле, а й попереджає про можливість катастрофи, до якої ведуть самотність та відчуженість.
З теорії літератури
Гіпербола (грецьк. hуреrbоlе – “перебільшення”) – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього. Світова література знає чимало прикладів гіперболічних тропів (“Гаргантюа і Пантагрюель” Ф. Рабле, “Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта та ін.).
Магічний реалізм – поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників XX ст., насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Фантастичне та реальне в їхніх творах перемішано, “сплавлено” у єдність: найнеймовірніше відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої художньої дійсності – фантастичної – є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)