Глібов Леонід Іванович Ямщик
Кони мчалися быстрой стрелой,
Только снег под санями скрипел;
Как нарочно, ямщик мой лихой
Все молчал и мне песен не пел.
И все было печально вокруг:
Хоть направо, хоть влево гляди –
Все лишь степь да леса,- разве вдруг
Зачернеет верста впереди.
И печально, сквозь тучи порой,
Месяц ясный светил надо мной.
“Расскажи мне, ямщик, что-нибудь,-
Напоследок ему я сказал,-
А то, право, так скучен наш путь,
Что я только все время дремал”.
“Ну да что ж тебе, барин, сказать,
Коли я ничего не видал?
Мне нигде не случалось бывать,
Я ни с кем никуда не езжал!”
“Расскажи, как ты жил, что узнал
И потом в ямщики как попал?”
“В ямщики как попал? Эх, о том
Много сказывать надо тебе…
Знать, чтоб быть мне теперь ямщиком,
Захотелось недоброй судьбе…
Знашь, в слободке я жил сиротой,-
Но я не был кругом сирота:
Там я славно с красоткой одной
Проводил молодые лета.
Но не знаешь ты, барин, того,-
Я любил ее пуще всего!
Но недолго, знать, счастье живет:
У богатых ему гостевать…
На несчастье пришел мой черед –
Меня велено в рекруты взять…
Что я горький бедняк-сирота,
Что я с горем в сторонке чужой
Проведу молодые лета…
И я думал себя погубить,-
Но мне в свете хотелось пожить.
И рыдала, как будто дитя,
Молодая подружка моя,
Когда ей донесли не шутя,
Что в чужбину сбираюся я.
Вот однажды сидела она,
Пригорюнясь, в садочке своем,
Во слезах, молчалива, смутна,
Без румянца в лице молодом.
Все глядела она в дальний путь,
И томилася белая грудь.
По садочку в тот раз проходил
Постоялец-то их – генерал.
Увидал он все то… добрый был!
И, лаская ее, так сказал:
“Отчего ты смутилася вдруг
И в глазах твоих слезы блестят?
Аль покинул тебя милый друг?
Аль забыть его люди велят?
Расскажи ты мне все, моя дочь,
Может, я те могу в чем помочь?”
“Не поможешь ты, батюшка, мне,-
Генералу она говорит,-
Нет мне счастья в родной стороне,
И сердеченько крепко болит…
Я любила дружка моего,
Но велят ему в службу итить…
Разве можно мне жить без него?
Разве можно его позабыть?”
“Не горюй же, не плачь,- говорит,-
Твой голубчик к тебе прилетит!”
И я выпущен был в тот же день.
Чрез неделю к отцу побежал,
Вздевши шапку свою набекрень.
Я сознался ему, я сказал,
Что люблю его дочь, чтоб на ней
Непременно меня он женил.
Но отец ее, старый злодей,
Наотрез отказал, разбранил…
И пошел я назад со стыдом,
И проснулася злость в ретивом.
И я думал себя застрелить,
Чтоб не мучила душу печаль,-
Но мне в свете хотелось пожить,
Но мне душу сгубить стало жаль…
И хотел я потом позабыть
Свое горе, отказ и ее,
И желал я другую любить,-
Но не слушалось сердце мое.
И нигде не нашел я таких
По душе себе глаз голубых.
Не хотела она, стало быть,
Чтоб не я был ей муж, а другой,-
И пошла себе веку дожить
В монастырь, что вон там, под Москвой…
И жалели ее старики,
Потерявши любимую дочь…
А я, видишь, пошел в ямщики –
И покоя мне нет день и ночь…
Лишь тогда я пою, веселюсь,
Когда тройкой лихою несусь!”
1846.
Схожі твори:
- Глібов Леонід Іванович Элегия в греческом роде Мою Дульцинею люблю я сердечно, Немножко с желаньем нескромным, конечно, Но это еще не беда,- А вот что досадно – что мучаюсь даром, Что страсть-то моя, запылавши пожаром, Исчезнет, как сон, без следа. Не даст мне Эрот, хоть бы так, ради шутки, Влепить поцелуй в ее алые губки Под тенью...
- Глібов Леонід Іванович Душа молодая В долине далекой Любимого края Росла одиноко Душа молодая. Счастливая Доля Цветы собирала, Веселая Воля Венки ей сплетала; Дыханием розы Резвушку лаская, Дарила ей грезы Весна золотая, И, песням внимая Поэзии нежной, Душа молодая Жила безмятежно. И были ей чужды Печали мирские, И слезы, и нужды, И козни людские. Но...
- Глібов Леонід Іванович Воспоминание (“Стою я молчаливый…”) Стою я молчаливый Над тихою рекой С моею неотвязной Обычною тоской. В степи, сквозь сумрак ночи, Мерцает огонек; Вот от реки повеял Прохладный ветерок. Не слышно в поле песен, Все тихо, все молчит; Порою только стрепет Да чайка прокричит. Плывет по небу месяц И смотрится в реке… Вот по дороге...
- Глібов Леонід Іванович Встреча (В. Ф. Д.) Опять я встретил вас… Опять в душе печальной Давно забытая встревожилась тоска… В глазах дрожит слеза, как будто в час прощальный, А я с улыбкою смотрю издалека. И рад я вам, как дню после тяжелой ночи, Как ясной радости после горючих слез… Зачем же в этот миг готовы плакать очи...
- Глібов Леонід Іванович Матушкина дочка Вы также, маменьки, построже За дочерьми смотрите вслед; Держите прямо свой лорнет: Не то… не то избави, боже! Пушкин Холодной осени порой, При непогоде дождевой, Когда лишь слышно визг ветров, Да крик ворон, да шум дерев, Когда вечернею порой Покроют тучи небо мглой,- В такой угрюмый, скучный час Тоска тревожит...
- Глібов Леонід Іванович Надя Что страсти? Ведь рано иль поздно их сладкий недуг Исчезнет при слове рассудка. Лермонтов I Без предисловий начинаю Простой, коротенький рассказ. Понравится ли вам – не знаю: В нем нет крикливых, длинных фраз, В нем нет геройских восклицаний, В нем нет ни клятв, ни заклинаний, В нем пистолета даже нет,-...
- Глібов Леонід Іванович Смерть Олега Окончив с вражьею землей Давно желаемую битву, Олег с дружиной шел домой Принесть богам своим молитву. И конь его, живой, лихой, Гордяся бранною уздою, Играл, как лебедь молодой Играет гордо над водою… Как вдруг навстречу им, с сумой, Идет, на посох опираясь, Старик с седою бородой, Свернуть с дороги им...
- Глібов Леонід Іванович Старець Ішов Старець по долині З ламанцями у торбині; Кругом поле зеленіло, Хлібороба веселило, – А у тебе, Старче сивий, Нема поля, нема ниви,- Вітер тихо промовляє, Жалю серцю добавляє. Скрізь безлюдно по дорозі; Шумлять верби по облозі, Вітер віє-виграває, Старець слізоньки ковтає. Аж назустріч із-за жита Вийшла Доля грошовита, Любо-мило...
- Глібов Леонід Іванович Дуб і Лозина Стояв високий Дуб серед долини І гордовито всюди поглядав. Сміявся він з тоненької Лозини І так їй раз сказав: – Яка химерна ти, нікчемная Лозина! Твій батько Верболіз здурів: Неначе ти йому не рідная дитина – На сміх тебе тут посадив. Захоче вітер буйний розходитись, Як гайдамак у вражому селі,...
- Глібов Леонід Іванович Вовк та Зозуля Надумавсь Вовк, що жить йому погано: Не з’їсть, не засне до пуття, Що вік його минає марно, Що треба кращого шукать собі життя… Сидить він раз під дубом та й куняє, Ніхто його не розважає,- Аж чує – на вербі, Між листям десь, Зозуля закувала: – Ку-ку! Добривечір тобі! А...
- Глібов Леонід Іванович Перекотиполе Котилося через поле Перекотиполе – Довідаться щастя й горя Край Чорного моря. Розходилися поляне, Аж серденько в’яне: Одні на сміх піднімають, Другі дорікають. – Тю-тю, дурний, розігнався! Будяк обізвався.- Чого тебе вража сила Отут розносила! – А Півники-самохвали І собі пристали, Як горохом обсипають, Сміються, гукають: – А куди, джигуне...
- Глібов Леонід Іванович Вовк і Кундель Бурмило Кундель вирвався на луг – На волі трохи погуляти, Бо остогид йому ланцюг, Обридло в курені лежати. Піткнувсь у чагарник… Коли глядить – Назустріч Вовк біжить. Бурмило витріщивсь і став брехати – Стій!- крикнув Вовк.- Чого свариться нам! Ось не дурій, дай покій ти зубам! Я хочу щось тобі...
- Глібов Леонід Іванович Сила Щоб хуторну хандру прогнати, Один вигадливий Панок Задумав до себе розумних наскликати І світом мудрості розбуркать свій куток. На раду він покликав Кума, Бо між розумними то був найкращий цвіт: Він і мовчить розумно, і розумно дума, Бо знав людей і бачив світ. Приїхав Кум – і почали судити: –...
- Глібов Леонід Іванович Пташка Жила в мене пташка в цяцькованій клітці, Було їй доволі зерна і водиці; Співала коханка, себе розважала І томлену душу мою звеселяла. Надворі лютує зима-лихоманка, А в мене у хаті щебече веснянка, Аж серце радіє, неначе я чую Весну мою давню, весну золотую… Раз якось весною, у ясну годину, Я...
- Глібов Леонід Іванович Два кума – Здоров, Василю, пане-брате! – Здоров, кумасю мій Кіндрате! – Чи ти ще там здоров та жив? – Ох, братику! – Василь завив,- Мого ти лишенька не знаєш, Що так питавші Бог покарав мене: я погорів; Уся худібонька пропала, Неначе язиком корова ізлизала… – Оце бак лихо! Глянь… Коли ж...
- Глібов Леонід Іванович Гава і Лисиця Літаючи по дворах, Гава Шматок ковбаски добула; Хоч кажуть, що вона дурна роззява, А до крадіжки здатная була. От узяла та й полетіла, Щоб недалечко, у ярку, На самоті поснідать до смаку: Усе було, ще ковбаси не їла. “Спасибі,- думає,- розумним головам, Що в світі потрудились, Усячину робить навчились; Поміж...
- Глібов Леонід Іванович Тінь і Хлопчик Раз на лужку проворний Хлопчик грався, Побачив Тінь свою і засміявся; “От зараз,- каже,- я її вловлю, На шапку наступлю, Незчується і не вгадає…” І, як метелик, Хлопчик полетів, А Тінь попереду, неначе утікає, Щоб не вловив. Женеться Хлопчик дужче, прудче, А Тінь ще лучче,- Ніяк не дожене, Бо, сказано,...
- Глібов Леонід Іванович Дуля І Гуляло море на просторі, З далеких гір туман глядів, Як свічечки, блищали зорі, І місяць весело світив. Була безсонная година; Не спала ніч, ніхто не спав, Не спала тихая долина, Вітрець губатий жартував, Десь деренчав деркач горлатий, Кигикав чайчин голосок, Посвистував кулик дзьобатий, Дзинчав комар, гудів жучок; В гаю...
- Глібов Леонід Іванович Мандрівка І Над річкою стояв великий гай, Зимою – затишок, а літом – божий Рай; Усяка пташечка, радіючи, співала, Весну і літо привітала. В тому гаю два Голуби були І, як брати, любесенько жили,- Дай, боже, так і людям жити. Чого б, здається, ще хотіти? Кохати б доленьку свою І воркувати...
- Глібов Леонід Іванович Вареники Веселий господар Дем’ян Любив гостей на бесіду скликати. Він був багатший від усіх селян, Всього доволі мав, було чим шанувати. Вподобався йому найбільше Клим, Земляк хороший, що й казати, На все умів розумну раду дати, Усі дружили з ним. Прийшов він раз обідать до Дем’яна, А у Дем’яна страва добрая...