Глибина й правдивість пушкінської самооцінки у вірші “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…”
Ще в 1823 році, під час роботи над II главою “Євгенія Онєгіна”, на пам’ять А. С. Пушкіну прийшли початкові рядки оди Горация “Я спорудив пам’ятник”.
Через тринадцять років поет знову згадав ці вірші, оцінивши традицію підведення підсумків творчого шляху.
Сам Пушкін уже став іншим, багато в чому змінився, одержав благословення Г. Р. Державіна, що відкрито назвав його спадкоємцем.
Оцінка всього зробленого в умовах злісного цькування з боку булгаринской кличі, що заявляв про смерть А. С. Пушкіна як поета, стала просто необхідної.
Дотримуючись
Однак Пушкін розуміє зміст і значення діяльності поета незмірно глибше своїх попередників. Він підкреслює відмінність свого “жорстокого століття”, у якому йому довелося жити й творити. Саме про цей час В. Г. Бєлінський писав в “Листі
Поет сам спорудив собі пам’ятник. Звідси багаторазово повторюване “я” (“я… спорудив”, “я не вмру”, “славний буду я…”).
Велич свого пам’ятника Пушкін визначає тим, що до “нього не заросте народна стежка”. Саме в силу цього цінність створеного їм значно вище, ніж все самодержавство в цілому. Так виникає тема пануючи й поета, земного володаря й володаря дум.
Піднісся вище він главою непокірливої
Олександрійського стовпа.
Що ж значить це “вище”? Перед очами виникає образ камер-юнкера з “главою непокірливої”, для якого “ліврея” не була знаком боягузтва й раболіпства. Але не всі так просто. У тридцяті роки поет усе сильніше тяжіє до точності багатозначного символу. На барельєфі Олександрійського стовпа напис: “Олександрові Першому – вдячна Росія”. А чому Пушкін не зараховує себе до “вдячної Росії”? Чому він за п’ять днів до церемонії відкриття колони їде з Петербурга, хоча в обов’язку камер-юнкера входила присутність на палацових торжествах? Чи не закреслює поет своїм демонстративним від’їздом, а потім і “Пам’ятником” тої подяки, що на барельєфі?
Урочисте мовлення вірша, насиченого архаїзмами й старослов’янськими словами, відповідає жанру оди:
Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі
Мій порох переживе й тленья втече –
И славний буду я; доки в підмісячному світі
Живий буде хоч один пиит.
Пушкін затверджує не тільки потреба своєї Творчості для всіх народів, що населяють Росію, але й своє світове значення.
“Пам’ятник” – це й своєрідна відповідь паную на його “пещення”. Абсолютно на всіх віршах поета печатка генія: “почуття добрі я лірою будив”, “милість до занепалого призивав”.
“Пам’ятник” – це й торжество всенародного улюбленця над “помилковою мудрістю” іменитих, але приречених на забуття сучасників.
“Не заперечуй дурня” – так закінчується ода А. С. Пушкіна. В узагальнено-символічному образі дурня, здається, є й фігура Миколи, головного цензора поета. Не царському, а “веленью Божию” слухняне серце поета, що вважав себе “посланцем неба”. І там, у височині, і тут, на землі, кидає поет гордий виклик і Зимовий палац, і самодержавству, і паную.
Вірш Пушкіна, написане 21 серпня 1836 року, було опубліковано тільки в 1841 році в посмертних зборах його творів. Четверта строфа, перекручена переробками Жуковського, придбала наступний вид:
И довго буду тим народу я люб’язний,
Що почуття добрі я лірою будив,
Що принадністю живий віршів я був корисний,
И милість до занепалого призивав.
У такій редакції й була вибита на постаменті пам’ятника Пушкіну, спорудженого в Москві в 1880 році, ця строфа.
Підмінний текст із глибоко правдивою самооцінкою всього безсмертної справи поета був відновлений після Жовтня
(1 votes, average: 5.00 out of 5)