“Гетьман Іван Виговський” – історичний роман І. Нечуя-Левицького
Роман І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський” вийшов у 1898 р. у Львові. Його. доля була щасливішою, тому що він був опублікований одразу після написання. Композиційно роман “Гетьман Іван Виговський” складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім’ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів
Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці, як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства.
В романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до
Іван Виговський, як й інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Богдана Хмельницького – відвернути Україну від темної Московщини, але вбачає вихід не в самостійності: “Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі”. Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але не прийнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався “зажити в щасті” під Росією.
І. Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Зол отаренко тощо.
Із неприхованою симпатією І. Нечуй-Левицький змалював образ справжнього патріота Юрія Немирича, який, будучи шляхтичем, “залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану”, приєднавшись до Богдана Хмельницького. Саме думки Юрія Немирича про розбудову України як автономної держави в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І. Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І. ВиговськогоіЮ. Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передусім провідна верства, не зрозуміли і не підтримали їх. Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні, з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим.
У своїх історичних творах І. Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Письменник відходить від романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого – засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)