Героїко-романтичне зображення громадянської війни у романі Розгром Фадєєва А. А

Нас водила молодість У шабельний похід, Нас кидала молодість На кронштадтський лід. Бойові коні Несли нас, На широкій площі Вбивали нас. Але в крові гарячкової Піднімалися ми, Але ока невидющі Відкривали ми. Виникай співдружність Ворона з бійцем, – Зміцнюй мужність Сталлю й свинцем.

Щоб земля сувора Кров’ю минула, Щоб юність нова З костей зійшла. е. Г. Багрицкий У романі “Розгром” яскраво відбилися риси такого літературного напрямку, як соціалістичний реалізм Фадєєв – один з головних теоретиків цього літературного напрямку

– затверджував, що “соціалістичний реалізм – це правда життя, збагачене романтикою”, можливість виразити реалістичними засобами авторську мрію, авторську спрямованість до кращого. Романтизм, будучи дуже популярним напрямком у європейській культурі початку XІX століття, виробив свою особливу філософію життя й особливі художні засоби для всіх видів мистецтва, у тому числі й для літератури: герой – незвичайна людина – один протистоїть порочному суспільству; головна увага романтичний письменник приділяє почуттям і думкам героя, а побутове тло звичайно ігнорується як предмет, не гідний зображення; місце дії в романтичному добутку – глухі куточки Європи або екзотичні країни, незвичайна природа яких гармоніює із щиросердечними переживаннями героя; мова добутку яскравими, насиченими метафорами, епітетами й порівняннями.

Саме такий романтичний (літературний) погляд на мир був у Мечика, коли він добровольцем відправився в партизанський загін: “Люди в сопках (знайомі тільки по газетах) вставали перед очами як живі – в одязі з порохового диму й героїчних подвигів” (ІІ). Але цей зовнішній романтизм, а вірніше, романтичний штамп не витримує зіткнення з реальним життям: реальні партизани анітрошки не походили на народних героїв, створених палкою уявою міського гімназиста: “Ці були брудніше, вшивее, жорсткіше й непосредственнее. Вони крали друг у друга патрони, лаялися роздратованим матом через кожну дурницю й билися в кров через шматок сала… Але зате це були не книжкові, а теперішні, живі люди” (там же).

Розбіжність мрії й реальності лякає Мечика; життя швидко “ламає” цього романтика, у результаті йому залишається мріяти тільки про одному: сховатися де-небудь у тихому куточку від революції й жити спокійно й зручно. Самого Фадєєва, як письменника, більше залучало завдання показати не зовнішній, а внутрішній, схований романтизм у простих людях – теперішніх героях роману. Непоказний романтизм зв’язаний у романі з образом Левинсона, що бачить красу суворого подвигу червоних партизанів і мріє про нову, прекрасну, сильну й доброму “людину майбутнього” (XІІІ).

Левинсону, як Мечику, теж колись довелося пережити розлад між романтичною мрією й реальністю – він називає цей розлад розчаруванням у казці “про гарних пташок”, які повинні “звідкись вилетіти” (XІІІ). Але Левинсон, на відміну від Мечика, зумів відмовитися від прекраснодушних мріянь і побачити по-справжньому прекрасну мрію в реальній боротьбі за нове життя. Звичайно, для того, щоб розглянути романтикові за буднями, брутальністю, брудом партизанського побуту, треба мати розум, спостережливістю, сильним характером, якими наділений у романі Левинсон. Поверхневий погляд на мир, лінь і крайній егоїзм заважали Мечику зрозуміти суть подій: “…

Кипуче життя загону пішло мимо Мечика. Він не бачив головних пружин загонового механізму й не почував необхідності всього, що робиться” (ІX). Мечик так і залишився стороннім і справі, і людям, тобто нікчемним романтиком, що не здатний здійснити свою мрію, навіть скільки-небудь наблизити її. Фадєєв побачив романтику не у виняткових героях і не в палких страстях, як романтичні письменники XІX століття, а в самій революційній дійсності Письменник, як і Левинсон, знає, що люди зібралися в партизанський загін не стільки через почуття самозбереження, скільки через віру в можливість нового життя.

У багатьох (наприклад, у Морозки) ця віра була навіть до кінця не усвідомленої, захованої”під спудом маленьких, щоденних, насущних турбот” (XІ). Однак глибоке розуміння реальних людей і життєвих обставин дозволяють авторові, як і командирові, бачити в партизанах чудових людей і поважати їх за мужність і жертовність, які вони щодня демонструють, борючись із белоказаками і японцями. Своєрідність художньої манери Фадєєва пояснюється, з одного боку, правдивим відбиттям реального життя, з іншого боку – пошуками й опоетизацией тих рис людини, які піднімають його над повсякденним життям і роблять із нього борця, одним словом героя.

Письменник свідомо відмовляється від звичних романтичних штампів. Уже сам вибір життєвого матеріалу для роману здається невигідним з погляду романтизму: автор описує, як загін Левинсона прагне піти від переслідування й розгрому, але зрештою попадає в засідку, улаштовану колчаковцами, зазнає величезних втрат, майже розгромлений Теперішні герої у романі позбавлені зовнішніх ознак романтичної особистості. Фадєєв міг би показати Морозку активним учасником небезпечних боїв, зухвалих партизанських операцій, що повинне було самим рішучим образом позначитися на його цивільному росту й моральному розвитку.

Однак письменник вибирає більше важкий шлях – розкрити поступове духовне перетворення людини в умовах важкого відступу партизанського загону. Левинсон, як і Морозка, зовні не схожий на романтичного героя: “маленький, непоказний на вид – весь він складався із шапки, рудої бороди так ичигов вище колін” (V). Але ця зовнішня дегероїзація створює контраст із багатим духовним життям, ідейною переконаністю, навіть мрійністю командира (його мрія про прекрасну людину). Привабливість Левинсона в тім, що він щиро вірить у людей, яких водить у бій і з якими на привалі їсть із одного казана. Смертельно утомленою, виснаженою хворобою, він глибоко усвідомлює, що ці змучені, що унило плетуться за ним люди “ближче для нього всього іншого, ближче навіть самого себе” (XVІІ). І все-таки Фадєєв не зробив Левинсона прекрасною людиною із мрії.

Чому? Тому, що в гармонічно розвиненій людині, як пояснював пізніше сам письменник, повинні з’єднатися потужний інтелект Левинсона й здоров’я, активність Метелиці. Фадєєв міг би створити добуток про такого бездоганного героя, але тоді вийшов би зовсім інший роман – роман про чудову особистість, що володіє високими моральними якостями, розвиненим інтелектом, зовнішньою привабливістю, виняткової соціальною долею А в своєму першому романі Фадєєв обрав предметом зображення звичайних (середніх) людей, обтяжених пережитками старого суспільства, героїв, що тільки що встали на правильну дорогу, таких, як Морозка. Автор (і не тільки він) щиро вірив в 1927 році, що соціальна революція створила передумови для виховання гармонійної особистості, але будуть потрібні роки, перш ніж такі люди з’являться в житті.

Хоча Фадєєв у своїх статтях 20-х років критикував романтиків (його знаменита стаття “Геть Шиллера! ” 1929) і намагався уникати зовнішніх романтичних прийомів, художник у ньому переміг теоретика. У романі “Розгром” представлена відкрита авторська позиція, що є одним з ознак романтизму Авторська симпатія до Морозке виражається, наприклад, через порівняння героя із птахом в епізоді порятунку Мечика: “Через кілька секунд, розпластавшись, як птах, Морозка летів по ячмінному полю. Злобливо взикали над головою свинцево^-вогненні паути, падала кудись у прірву кінська спина, прожогом свистів під ногами ячмінь” (І). Замилування викликає в автора Бакланів, коли він у самий розпачливий момент (перед проривом через кулеметну засідку колчаковцев) дивиться на що растерялись Левинсона: “Наївна вилицювата особа Бакланова, що злегка подалася вперед, вичікуючи наказу, Горело тої справжніх і найбільшої зі страстей, в ім’я якої сгибли кращі люди з їхнього загону” (XVІІ). Зображення втечі Мечика (принизливі телодвижения, повзання рачки, неймовірні стрибки) переконливо свідчить про авторське презирство до героя: “Мечик не оглядався й не чув погоні, але знав, що женуться за ним, і коли один за іншим пролунали три постріли й гримнув залп (три постріли – сигнал про засідку, що подав Морозка, а залп – постріли колчаковцев у Морозку – О. П.), йому здалося, що це стріляють у нього, і він припустив ще швидше.

Раптово яр пролунав неширокою лісистою долиною Мечик звертав те вправо, те вліво, поки раптом не покотився кудись під укіс” (XVІІ). Найбільше чітко романтичний спосіб зображення пов’язаний з образом Левинсона, при описі якого постійно згадується світло. По-перше, автор часто вертається до портретної деталі – дивним, всевидючим, “нетутешнім” (І) очам Левинсона: вони начебто висвітлюють всі, від них нічого не сховати. По-друге, до виразних деталей образа варто віднести порівняння командира з “полум’ям гнотика” (у сцені суду над Морозкой), а також згадування смолоскипа в його руках (у сцені бою на болоті). В останньому випадку Левинсон дуже схожий на горьковского Данко: у нічній тьмі серед роздратованих, переляканих людей з’являється командир, “піднявши в руці запалений смолоскип” (XVІ).