Герой розповіді-повісті-оповідання Солженицына “Один день Івана Денисовича”
Образ Івана Денисовича як би складний автором із двох реальних людей. Один з них – Іван Шухов, уже літній боєць артилерійської батареї, який у війну командував Солженицин. Іншої – сам Солженицин, що відбував строк по горезвісної 58-й статті в 1950-1952 р. у таборі в Экибастузе й теж працював там муляром. В 1959 р. Солженицин почав писати повість “Щ-854” (табірний номер зека Шухова). Потім повість одержала назву “Один день одного зека”. У редакції журналу “Новий мир”, у якому вперше була надрукована ця повість (№ 11, 1962), за пропозицією
Образ Івана Денисовича має особливе значення для російської літератури 60-х рр. поряд з образом пора-до-пора Живаго й поемою Ганни Ахматовій “Реквієм”. Після опублікування повести в епоху т. зв. хрущовської відлиги, коли був уперше засуджений “культ особистості” Сталіна, И. Д. став для всього тодішнього СРСР узагальненим образом радянського зека – укладеного радянських виправно-трудових таборів. Багато колишні засуджені по 58-й статті дізнавалися в И. Д. самих себе й свою долю
Шухов – герой з народу, із селян, долю якого ламає
Особливі суперечки викликав епізод “ударної праці” – коли герой і вся його бригада раптом, немов забувши, що вони раби, з якимось радісним ентузіазмом беруться за укладання стіни. Л. Копелев навіть назвав добуток “типовою виробничою повістю в дусі соцреализма”. Але цей епізод має насамперед символічне значення, що співвідносить із “Божественною комедією” Данте (перехід з нижнього кола пекла в чистилище). У цій праці заради праці, Творчості заради творчості И. Д. будує вже не горезвісну ТЭЦ, він будує себе, згадує себе вільного – він піднімається над табірним рабським небуттям, випробовує катарсис, очищення, він навіть фізично перебаривает своя хвороба
Відразу після виходу “Одного дня” у Солженицине багато хто побачили нового Льва Толстого, а в И. Д. – Платона Каратаева, хоча він і “не округлий, не смирний, не спокійний, не розчиняється в колективній свідомості” (А. Архангельський). У сутності при створенні образа И. Д. Солженицин виходив з думки Толстого про те, що день мужика може скласти предмет для такого ж об’ємистого тому, як кілька століть історії
Деякою мірою Солженицин протиставляє свого И. Д. “радянської інтелігенції”, “образованщине”, ” щоплатить подати в підтримку обов’язкової ідеологічної неправди”. Суперечки Цезаря й кавторанга про фільм “Іван Грозний” И. Д. незрозумілі, він від них відвертається як від надуманих, “панських” розмов, як від обридлого ритуалу. Феномен И. Д. сполучений з поверненням російської літератури до народництва (але не до народностей), коли в народі письменник бачить уже не “правду”, не “істину”, а порівняно меншу, у порівнянні з “образованщиной”, “подати неправди”.
Ще одна особливість образа И. Д. у тім, що він не відповідає на питання, а скоріше задає їх. У цьому змісті значна суперечка И. Д. з Алешкой-баптистом про відсиджування як стражданні в ім’я Христа. (Ця суперечка прямо співвідноситься із суперечками Алеши й Івана Карамазових – навіть імена героїв ті ж.) И. Д. не згодна з таким підходом, але примиряє їх “печиво”, що И. Д. віддає Алешке. Проста людяність учинку заслоняє й исступленно-экзальтированную “жертовність” Алешки, і докори Богу “за відсиджування” И. Д.
Образ Івана Денисовича як і сама повість Солженицина, коштує в ряді таких явищ російської літератури, як “Кавказький бранець” А. С. Пушкіна, “Записки з мертвого будинку” і “Злочин і покарання” Ф. М. Достоєвського, ” Війна й мир” (Пьер Безвухе у французькому полоні) і ” Воскресіння ” Л. Н. Толстого. Цей добуток стало свого роду прелюдією для книги “Архіпелаг ГУЛАГ”. Після виходу у світло “Одного дня Івана Денисовича” Солженицин одержав від читачів величезна кількість листів, з яких пізніше склав антологію “Читають “Івана Денисовича””.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)