Герой нашого часу характеристика образу Печорин Григорій Олександрович
Печорин Григорій Олександрович – головний герой роману, за своїм типом пов’язаний з персонажами психологічних романів Р. Шатобриана(“Рене, або Наслідки пристрастей”), Б. Кон-стана(“Адольф”), Э. Сенанкура(“Оберман”), А. де Мюссе(“Сповідь сина століття”), незавершеного роману Н. М. Карамзіна “Лицар нашого часу” і роману у віршах О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”(походження прізвища “Печорин” від назви річки Печори, як і прізвища “Онєгін” – від назви річки Онеги, відмічене ще В. Г. Белинским).
Історія
Але цього мало для створення об’ємного образу; Лєрмонтов вводить в оповідання інших оповідачів, не “печоринского” типу – Максима Максимыча, мандруючого офіцера. Нарешті, в щоденнику Печорина приведені
Лєрмонтов відноситься до свого героя не іронічно; але сам тип печоринской особи, що виник в певний час і в певних обставинах, – іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорин зовсім не alter ego Лєрмонтова.
Історія душі П. не викладається послідовно хронологічно(хронологія якраз принципово зміщена), а розкривається через ланцюг епізодів, пригод; роман будується як цикл повістей.
Сюжет замкнутий кільцевою композицією: дія починається у фортеці(повість “Бэла”), у фортеці ж і закінчується(повість “Фаталіст”), Подібна композиція властива романтичній поемі: увага читача зосереджена не на зовнішній динаміці подій, але на характері героя, який так і не знаходить гідної мети в житті, повертаючись до початкового пункту своїх моральних шукань. Символічно – з фортеці у фортецю.
Характер П. заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не росте, але від епізоду до епізоду читач все глибше занурюється в психологію героя, чий внутрішній вигляд як би не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печоринской душі, її загадковість, дивність і привабливість. Рівна самій собі, душа не піддається виміру, не знає меж самоуглублению і не має перспектив розвитку. Тому П.
Постійно випробовує “нудьгу”, незадоволення, відчуває над собою безособову владу долі, яка ставить межу його душевної діяльності, веде її від катастрофи до катастрофи, загрозливої як самому героєві(“Тамань”), так і іншим персонажам(“Бэла”, “Княжна Мери”). П. сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою її прокляття. Тому “метафізичне” самовідчуття героя, його людські якості важливіше для Лєрмонтова, чим “соціальна прописка” П.
; він діє не як дворянин, світська людина, офіцер, а як людина взагалі.
Відчуваючи життя як банальність, П. проте всякий раз сподівається, що чергова любовна пригода освіжить його почуття і збагатить його розум. Але роз’їдаючий, скептичний розум П. знищує безпосередність почуття. Любов до горянки Бэле і Вірі взаємна, але нетривала; закоханість в “ундину” залишається без відповіді, а закохану в нього княжну Мери П. не любить сам. Врешті-решт влада над жінкою виявляється для нього важливіше, ніж щирість почуття.
Любов перетворюється на гру, що направляється розумом, і кінець кінцем – в гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, випробовувати “відданість і страх” і тим доставляти “їжу нашої гордості”. Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок(він пускається в небезпечну для його життя пригоду в “Тамані”, стріляється з Грушницким, захищаючи честь Мери, ризикуючи, захоплює козака), але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. З тієї ж причини Він не здатний до дружби. Вернеру П.
Тільки приятель, що зберігає дистанцію в стосунках. Свою посторонность він дає відчути і Максиму Максимычу, уникаючи дружніх обіймів. Так П. мимоволі, несвідомо стає егоїстом.
Вільна воля, що переростає в індивідуалізм, служить для П. принципом життєвої поведінки. Вона тягне героя до нових і нових вражень, примушує П. ризикувати собою, занурюватися в саморефлексию; вона виділяє П. з середовища, повідомляє його особу і характер масштабність. І вона ж розпиляла величезний душевний потенціал П., провокує його на думку про смерть, що може розірвати той порочний круг, в якому замкнутий герой. Лише непримиреність П.
З самим собою, зі своєю долею в сьогоденні надає бунтівну, незаспокоєність і значність його особи. У романі повідомляється про нову спробу знайти їжу для душі – П. вирушає на схід; але Лєрмонтов дає зрозуміти, що в Росії його герой приречений на колишній стан, а подорож в екзотичні, невідомі країни також уявна, бо втекти від себе П. не може. Раптова смерть позбавляє його від мук.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)