Герман Гессе
Видатний німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1946 року, най оригінальніший і найхимерніший митець XX ст.
Герман Гессе народився 2 липня 1877 року в місті Кальв на півночі Швабії. Життя письменника було тісно пов’язане з двома країнами – Німеччиною, де він народився, і з сусідньою Швейцарією, де тривалий час жив замолоду, а з 1919 року й до кінця своїх днів – оселившись поблизу Лугано у Монтаньйолі, де провів найплідніші роки творчого життя. В 1923 році став громадянином Швейцарії. Обидві країни вважали його “своїм” письменником.
На
Роки обіймав посаду священика на далеких островах Тихого океану, але через стан здоров’я змушений був повернутися на батьківщину. Подружжя об’єднувала любов до Бога, служіння йому, суворі й скромні форми щоденного побуту. То були високоосвічені люди, заглиблені у свій внутрішній духовний світ.
Літературна діяльність Г. Гессе розпочалася наприкінці XIX ст. З 1895 року він працював учнем продавця книг у Тюбінгені, а пізніше торгував книжками та антикваріатом у Базелі (1899). Його ранні поезії, оповідання були позитивно оцінені відомими літераторами, вони сподобалися і читачам.
Майбутній письменник жив у трагічному світі, багато чого пережив і побачив у житті, був обізнаний із життям своїх сучасників, однак не писав про їхні щоденні турботи. У своїх найвідоміших книгах Г. Гессе намагався піднести створену ним дійсність до високих сфер духу, абстракції та узагальнення. Тому невипадково, що в 1946 році він отримав Нобелівську премію “за надихаючу творчість, у якій усе з більшою очевидністю виявилися класичні ідеали гуманізму, а також за блискучий стиль”.
Головною темою творчості письменника стала тема виховання. Перед війною існування Г. Гессе як людини і митця було забезпеченим і стабільним. У 1903 році він одружився з розумною й освіченою жінкою. Вона народила йому трьох синів. Відокремившись від метушливого світу, родина дотримувалася усамітненого способу життя. Однак ідилія була уявною. Внутрішній неспокій поступово знищував сім’ю, гнав Г. Гессе в далекі краї. Подорож до Індії стала своєрідною втечею, знаком розпаду шлюбного життя.
Вибух Першої світової війни став для письменника глибоким потрясінням. Від самого її початку він підкреслено негативно поставився до такого перебігу подій. Його пацифістська позиція викликала осуд і відверту негативну оцінку. Г. Гессе засипали лайливими листами, сповненими злоби і погроз. “Зрадник”, “безпринципна сволота” – такими титулами нагороджували митця колишні однодумці.
У свою чергу, він прагнув допомогти постраждалим від війни. У Берліні став позаштатним співробітником Червоного Хреста й німецької організації допомоги військовополоненим, керівником бібліотеки для в’язнів і редактором “Недільного вісника”. Однак усе це негативно вплинуло на його слабку нервову систему. Смерть батька 1916 року, психічна хвороба дружини, якій необхідно було лікуватися в спеціальному закладі, розлука з дітьми, які виховувались у пансіонах через зайнятість батька громадською діяльністю та хворобу матері, – усе це зробило письменника зовсім самотнім і байдужим, стало причиною його неодноразових медичних обстежень та лікувань. За рекомендацією друзів він відвідав відомого психоаналітика, учня К. Г. Юнга. Прояви хвороби відступили. Одночасно Г. Гессе розпочав вивчати праці З. Фройда, К. Г. Юнга та інших психоаналітиків, які розкрили перед ним нові обрії і способи заглиблення в душу людини.
На основі теорії про підсвідоме та його вплив на життя людини (К. Юнг) письменник створив власну концепцію “шляху до внутрішнього “я”. Сюжети його творів набули елементів фантастичності, символічності та містичного характеру, тяжіли до жанру утопії. Автор переніс події до далеких екзотичних або вигаданих фантастичних країн, місцевостей. Проте стиль зберіг свою високо-інтелектуальність.
“Деміан” (1919)- роман, який був надрукований під псевдонімом. Оповідь було доручено вести молодій людині на ім’я Еміль Сінклер (це ім’я значилось як авторське і на обкладинці “Історії однієї юності” – такою була друга назва “Деміана”), Т. Манн не зумів впізнати справжнього автора цього твору. Роман справив на нього “велике літературне враження”. Він порекомендував своєму знайомому прочитати його: “Якщо у Вас є час, прочитайте цей витвір! Він, на мою думку, є чимось незвичайним…” Г. Гессе отримав під маскою Еміля Сінклера премію ім. Фонтане, але через містифікацію відмовився від неї.
Письменник виступив під новим невідомим ім’ям тому, що відчував себе докорінно іншим, не таким, яким заявив про себе в попередній творчості.
Другу назву твору “Історія однієї юності” розглядали не лише як індивідуальну історію молодої людини, а й як розповідь про генерацію тих, хто в 25 років добровольцями пішли на фронт Першої світової війни. Головного героя книги було наділено певними рисами особистості й біографії автора, однак це не сприяло поверховому розумінню твору. Один із дослідників роману – Фріц Боттігер писав про це так: “Гессе такою ж мірою Сінклер, як Гете – Вертер або Томас Манн – Ашенбах”.
Змістом твору стали пошуки Сінклером свого власного “я”, подолання авторитету інших, які пригнічували його в дитинстві та юнацтві, вивільнення з-під влади брехливої, лицемірної моралі оточення – родини, школи, церкви. Еміль не був сильною особистістю, інші люди мали над ним владу, але він прагнув стати самостійним. На шляху до себе справжнього, внутрішнього, герой зустрів дивну людину – самітника Деміана, котрий переконав його в необхідності самопізнання. Якщо б суспільство, яке складалося з безлічі індивідів, пішло в цьому напрямі, воно б змогло створити оновлену людську спільноту. Шлях Деміана, на думку автора, – це рух від “батьківського світу” з його законами і обмеженнями до “світу материнського”, до природи, до первісного в людині, до свободи та щирості.
У повістях “Кляйн і Вагнер” (1919) та “Останнє літо Клінгзора” (1920) митець художньо висвітлив схожі проблеми. Молода людина відчула свою зайвість, але їй не вистачило сили жити усамітнено. Єдиний вихід – покладання на інстинкти – став небезпечним і призвів до смерті. За таким принципом розвивалася історія Кляйна, який відчував себе одночасно композитором Вагнером і вбивцею Вагнера. Перебуваючи в цілковитій самотині, він тяжів до людиноненависництва та злочину. Лише в смерті герой знайшов вихід із пекла власного існування.
З темою смерті був пов’язаний і твір “Останнє літо Клінгзора”. Головний герой – художник Клінгзор знав про свою смертельну хворобу. Однак його хвилювало не лише її наближення, а й поступова загибель усієї старої західноєвропейської культури, тобто те, що тривожило самого письменника.
“Сіддгарта” (1922) – повість, в основу сюжету якої покладено пошуки юнаком Сіддгартою та його другом Говіндою ідеалу, гармонії й нової моралі. Події твору відбувалися в давній, дещо умовній Індії, в надзвичайно віддаленому часі й просторі від повоєнної Європи XX ст. Після довгих мандрів і численних пригод друзі знайшли спокій у своєму внутрішньому існуванні, в розкішній природі та гармонійному житті з усіма його контрастами, у співвідношенні добра і зла. Повість прозова, але завдяки гармонійному поєднанню змісту і форми звучала високо поетично. Тому автор, безперечно, справедливо назвав її “індійською поемою”.
Усі згадані твори стали своєрідною прелюдією до роману “Степовий вовк”, у якому були втілені всі попередні провідні ідеї та головні характери.
“Степовий вовк” – роман, що був спрямований на зображення німецької дійсності 20-х років XX ст. У ньому Г. Гессе здійснив пошук шляхів формування і становлення людини. Письменника цікавило не тільки зовнішнє зіткнення чутливої людини – аутсайдера з брутальним, егоїстичним світом повоєнної Німеччини, а й внутрішній конфлікт, протистояння духовного і чуттєвого. В основу роману покладено складний аналіз психіки сучасної людини на ім’я Гаррі Галл ер. Він став втіленням маргінального, стороннього, відчуженого індивіда. Фіктивний видавець зазначав: “Я бачу в них (тобто в записах Г. Галлера) щось більше, ніж документ часу, тому що душевна хвороба Галлера є – нині я це знаю – не примхою одинака, а хворобою самого часу, неврозом покоління, до якого Галлер належить”.
В образі “степового вовка” Гаррі Галлера були втілені одночасно дві постаті – та, яку переслідували, і та, яка переслідувала. Потрапивши до чарівного Магічного театру, що слугував автору своєрідним екраном, на якому проектувався стан людських душ у передфашистській Німеччині, головний герой, як у дзеркалі, побачив тисячі облич, які склали його власне. Шкільний товариш Гаррі, нині професор богослов’я, в Магічному театрі залюбки стріляв в автомобілі, що проїжджали неподалік. Ігнорування усталених понять і правил перевищило всі межі. Саксофоніст, наркоман Пабло і його подруга Терміна виявилися для Гаррі справжніми вчителями життя.
Часовий простір роману становив приблизно п’ять тижнів. Формою оповіді стала автобіографія, яку автор (“степовий вовк”) залишив у покинутому житлі, а видавець надрукував цей рукопис із власним коментарем. Сюжет книги склали роздуми про усамітнення та відчай прошарку інтелігенції, віддаленого від міщанства і робітничої маси, натомість зосередженого на власній персоні. Викладу думок передувала примітка: “Лише для божевільних”.
Кожне зіткнення з реальним світом травмувало свідомість героя. Відвідини цвинтаря під час похорону, як і візит до одного з університетських професорів, свідчили про нещирість і фальш у людських відносинах. Галлер був не в змозі протистояти цьому, тому віднайшов порятунок у втечі, до світу власних мрій. “У подвійному самовідчуженні він бачив себе то в образі звіра як псевдововк – дика, хаотична, керована інстинктом людина, то як приручений напівбюргер і останній лицар романтизму. Так, степовий вовк став аутсайдером”.
Пережиті почуття ледь не призвели до самогубства героя. Г. Гессе запропонував йому три варіанти порятунку: подолання самотності через повернення до суспільства; пошук першопричин свого стану або визнання спільних для всіх гуманістичних традицій і залучення до них. Перший шлях привів Галлера до середовища богеми з незмінними атрибутами – танцями, музикою та наркотиками. Куртизанка Терміна навчила героя мистецтву танцю. Вона розуміла самотність Гаррі і згодна була на чисте почуття. Танцівниця з бару – Марія, легковажна, позбавлена комплексів дівчина, ввела “степового вовка” у світ еротики, навчила “маленьким прийомам мистецтва та гри”. Вона ні до чого не прагнула, лише вміла дарувати й отримувати радість. Знайомство з музикантом – латиноамериканцем Пабло, на перший погляд “задоволеної та безпроблемної дитини”, сприяло духовному одужанню героя. Життєрадісний джазист подарував йому нові імпульси для існування.
В одну з карнавальних ночей Гаррі Галлер залучився до “відчуття свята, сп’янів від злиття з тими, хто святкував, від таємниці розчинення окремої особистості в натовпі, єднання містики та радості”. Спробувавши наркотиків, герой отримав можливість потрапити в світ снів.
Він усвідомив: щоб подолати інстинкти степового вовка, йому необхідно було виховати в собі позитивне ставлення до нового світу з його технікою й масовою культурою.
Гаррі Галлер багато пережив у житті, але йому ще потрібно було подолати чималий шлях, щоб знайти духовну гармонію. Фінал роману залишив герою певну перспективу.
Герман Гессе – представник “інтелектуального роману”. Він не зображував реальностей всесвітньої катастрофи Другої світової війни. У його книгах було відсутнє те, що становило головний предмет зображення в антивоєнних романах Е. М. Ремарка або А. Цвейга, А. Барбюса або Е. Хемінгуея. Разом з тим творчість письменника відобразила сучасність із надзвичайною точністю.
Письменник став пристрасним захисником особистості, яка на шляху до власного “я” повинна була позбутися нав’язаних їй масок, стати в повному розумінні слова собою. При цьому його цікавили, на відміну від більшості сучасників, не вишукані злами індивідуальної психології, не те, що роз’єднувало людей, а те, що їх щоб об’єднувало.
“Степовий вовк”, роман “Деміан” та повість “Кляйн і Вагнер” увійшли до складу творів Г. Гессе, які щонайбільше відтворили хаотичність та розірваність свого часу. Вони склали контраст його пізній творчості, найвизначнішими досягненнями якої вважалися повість “Паломництво до країни Сходу” (1932) та роман “Гра в бісер” (1930-1943). Однак насправді таке протиріччя було поверховим, оскільки письменник завжди зберігав вірність головному напряму своєї роботи – зосередженню уваги на внутрішньому житті людей. У порівняно мирні роки, не маючи, за його висловом, довіри до “хиткої і похмурої держави”, він писав книги, сповнені відчуття катастрофи, що наближалася.
“Паломництво до країни Сходу” (1932). У цьому творі Г. Гессе змалював дійсність, якої практично не існувало, про яку лише можна було здогадуватися. Письменник здійснив фантастичну мандрівку через століття та простори, під час якої випадково зустрів людей, серед яких були сучасники, герої його творів і герої літератури минулого. В основу сюжету покладено історію відступництва головного героя, який мав ініціали автора (Г. Г.).
Після завершення роботи над романом митець прожив майже 20 років у Монтаньйолі в будинку, який віддав йому в повне розпорядження шанувальник його таланту. Щодня він працював у своєму невеликому садочку. Хоча і не був мізантропом, проте не любив порожніх розмов і досить часто у коректній формі пояснював нав’язливим гостям, як йому набридли ці відвідини. Однак світова слава накладала свої обов’язки. Були в Г. Гессе і милі друзі, такі як Т. Манн, з якими він міг говорити і мовчати годинами.
Смерть письменника була легкою, як у праведника. Він помер у 1962 році уві сні. Увечері свого останнього дня поклав на ліжко своєї другої дружини Нінон Доблін, з якою прожив останні дев’ятнадцять років у любові та злагоді, аркуш паперу з наступним віршем:
Рвано надломлена гілка Рік за роком під вітром Сухо рипить свою пісню, Без кори і без листя, Гола, блякла, зморена Надто тривалим життям, Надто тривалим вмиранням. Жорстко, цупко звучить її спів, Вперто звучить і боязко разом Ще одне літо, Ще одну зиму.
Українською мовою окремі твори Г. Гессе перекладали Є. Попович, Л. Костенко, Л. Череватенко.
Г. Гессе:
– збільшення кількості несвідомого в приватному та суспільному житті людей (всенародне схвалення Першої світової війни в Німеччині, успіх фашистської демагогії);
– занепокоєння особливим положенням людини, яка втратила будь-які моральні орієнтири;
– приділення значної уваги внутрішньому життю героя, невидимій дійсності;
– відображення хаотичності й розірваності свого часу, повного відчуття наближення катастрофи;
– утвердження за особистістю права на рухливе співвіднесення себе й світу та можливість осягнути межі і завдання цілого і підпорядковувати їм свою долю.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)