Генеза “утопії” і “антиутопії”. Проблеми, тематика і основні риси роману – антиутопії

РОМАН – АНТИУТОПІЯ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Генеза “утопії” і “антиутопії”. Проблеми, тематика і основні риси роману – антиутопії

Утопія – місце, якого не існувало; за іншою версією, благословенна країна.

Слово “утопія” стало загальним для позначення різних описів вигаданої країни, покликаної бути взірцем суспільного устрою, а також у розширеному значенні усіх творів і трактатів, які містили персональні плани соціальних перетворень.

Утопія трактувалася як країна мрій про щастя, країна зображення

досконалого суспільного устрою, позбавленого наукового обгрунтування; довільного конструювання ідеалів; країна проектів, для реалізації яких не було практичних підстав, здійснених планів соціальних перетворень; країна, де сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей мали відтінок популізму.

Утопія як одна із своєрідних форм суспільної свідомості втілювала в собі такі риси:

– осмислення соціального ідеалу;

– критику існуючого ладу;

– бажання втекти від похмурої дійсності;

– спробу передбачити майбутнє суспільства.

Першопочатково історія утопії тісно перепліталася

з легендами про “золоте століття”, про “острови блаженних”, а також з різними теологічними і етичними концепціями.

Потім, у часи античності і в добу Відродження, утопія набула форми опису досконалих суспільств, які начебто існували десь на землі в минулому. У XVII – XVIII ст. широке розповсюдження отримали різні утопічні трактати і проекти соціальних і політичних реформ. Із середини XIX ст., а особливо в XX ст., утопія перетворилася на специфічний жанр полемічної літератури, яка була присвячена проблемі соціальних цінностей.

Відкриття утопії як “уявлення про бажане майбутнє землі і людства” розширило сферу спонукального впливу фантастичного ідеалу. І те, що передбачалося тільки як розумова можливість, не досягнута на певному історичному етапі розвитку людського суспільства, перетворилося на установку віддаленого майбутнього. Отже, утопія стала існуючим елементом у житті суспільства, бо в ній явилось уміння людини дивитися вперед і передчувати становлення нового, створюючи його художні моделі. Утопічні романи відображали дозрілу історичну потребу передбачити майбутнє, художньо визначити ту мету, ідейно-моральний орієнтир, приклад для наслідування і можливий суспільний ідеал, боротьба за досягнення якого безперервно прискорювалась у самій дійсності.

Саме утопія, яка вийшла з триєдності “дійсного – можливого – бажаного” і яка була зорієнтована на естетичний ідеал, що відповідав гуманним потребам суспільства, заклала основи сучасної соціальної фантастики, яка піддалася цікавим метаморфозам.

Утопія як літературний жанр – це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. Її коріння можна знайти у фольклорі (наприклад, казки про щасливі острови), у Біблії (Царство Христове), у філософських трактатах Платона (“Тімей”, “Республіка”), Еволюційний огляд утопії дозволив простежити жанрові перетворення, яких зазнала утопічна література протягом століть.

Розвиваючись спочатку як публіцистичний та науковий трактат, утопія, починаючи з XVIII ст., стала дійсно художнім твором і найчастіше виступала в жанрі роману. Утопічні екскурси містилися в романі Ф. Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель” (1552), в п’єсі В. Шекспіра “Буря” (1623).

Уважне читання уславлених книжок протягом майже половини тисячоліття, що минуло з моменту виходу з друку “Утопії”, й чотирьох століть від створення “Міста Сонця”, й особливо під прожектором подій та явищ XX ст., дало змогу побачити в цих утопіях, як і в пізніших утопіях Шарля Фур’є, Роберта Оуена, Етьєна Кабе та інших соціалістів – утопістів першої половини XIX ст., паростки багатьох негативних сторін нашого світу. Майбутнє до певного часу здавалося лише фантазіями, чистими розумовими спекуляціями, не більше. Так воно й було. У XVIII-XIX ст. утопічні проекти суспільства рівності, праці та щастя почали експериментально втілювати в життя, але не вдалося це зробити. У XX ст. ці фантазії, переосмислені раціоналістичними і прагматично вольовими практиками, котрі ставили свої гігантські експерименти на мільйонна людей, обернулися грізними реальностями.

Усім утопічним творам XVI-XIX ст. був притаманний дух жорсткої регламентації всього способу життя і мислення громадян ідеальної держави. Як у гротескних аракчеєвських поселеннях початку минулого століття, де селяни стрункими колонами в певний час повинні були йти на поля або повертатися з них, бажано з бадьорими піснями, так і у Мора законодавчо встановлено, в який час доби треба було займатися суспільно-корисною працею (це зроблено для зручності спеціальних наглядачів – сифрагантів, які стежили, “щоб ніхто не сидів у неробстві”), зумовлювався й момент загального відходу до сну, розписаний був вільний час, строго регламентувалися години для ігор, занять науками, ремеслом (з любові до нього, а не з обов’язку). Однаковість усіх підкреслювалася уніфікованістю занять та одягу, абсолютною підпорядкованістю регламенту в усьому: навіть поїздки в інше місто можливі лише з дозволу влади, тобто спеціальних урядовців. У трактаті швейцарського анабаптиста Г. Грегота – також утопії – були регламентовані не лише одяг, а й їжа. Не випадково в одній з найвеселіших і злих новел видатного швейцарського письменника Готфріда Келлера “Ландфогт з Грейфензее”, що входила до циклу “Цюріхських новел”, іронічно була відтворена реальна історична спроба здійснити в республіці утопію і разом з тим ідилію в дусі Грегота, Бодлера і Геснера. Це обернулося в дійсності суворим і нудним, розписаним до найменших дрібниць існуванням під гнітом кальвіністських законів і правил, забороною для громадян будь-якого вияву власної волі, незалежності, оригінальності. Відвідування церкви під страхом покарання було обов’язкове для всіх; вимагалося одержання спеціального дозволу, щоб можна було вийти за межі цюріхських міських мурів у неділю; заборонялося довго лишатися за столом під час обіду чи вечері, щоб не запізнитися на церковне служіння, а також гарно вдягатися або носити прикраси, – ось лише деякі форми колективної однаковості, якої суворо вимагали “батьки” міста від цюріхських жителів. Реальний республіканський егалітаризм у Швейцарії XVIII ст., звичайно, не полпотівщина, але він також був страшним, нестерпним для волелюбної особистості, для її нормального розвитку і самоутвердження.

Особливо жахлива казарменість описана у Кампанелли, де регламентація поширювалася і на стосунки між жінкою та чоловіком: зазначалося, що представників однієї статі треба злучати з представниками протилежної й чому саме слід злучати, бо не можна, “старанно дбаючи про поліпшення собак та коней, нехтувати в той самий час породою людською”. Саме цю вигадку італійського утопіста взяв на озброєння Гітлер у своєму описі “Майн Кампф”. Запозичив не безпосередньо, а, мабуть, опосередковано, з других і третіх рук, але розробив докладно і, що особливо вразило, ставши фюрером, втілював цю селекцію в життя. Розділ у “Майн Кампф”, де він викладав методи поліпшення німецької породи, звучав гротескно, майже пародійно, та це вже не була безневинна фантазія.

Уніфікація побуту та форм щоденного життя доповнювалися контролем над життям духовним. Наука і мистецтво мали лише славити і зміцнювати державу. У “Місті Сонця” дозволялася лише одностайність думок. Усі люди мистецтва були суто державними службовцями, завдання яких полягало в оспівуванні славетної перемоги й полководців у найбільш правдивому і близькому до реальності вигляді, без вигадки, бо за це карали. Система покарання була розроблена докладно. Злочинця переконували в тому, що він заслуговував на страту, яку виконував народ, виступаючи як колективний кат.

Перші цілісні російські утопії: В. Брюсов “Республіка Південного Хреста” (1904 – 1905), роман А. Богданова “Червона зірка” (1908), в якому автор використав прийом мандрів у майбутнє. Богданов був одним із перших художників-утопістів, хто поставив питання про співвіднесення цілей і методів досягнення ідеалу. Його роман – утопія “Інженер Менні” (1912) поєднав технічну утопію з науковим уявленням про комунізм з ідеєю соціальної революції.

Боротьба за соціалізм на початку XX ст. була поставлена в чергу для історії. У результаті перемоги Жовтневої революції і пропаганди більшовиків міф про соціальний рай заволодів розумами мільйонів людей. Цим пояснювалася поява в 1920 – 1930 роках утопічних творів про комунізм, про устрій майбутнього світу, про мораль людини майбутнього. До їх ряду відносили “Країну Чонгурі” В. Утіна (1922), “Від непу до соціалізму. Погляд у майбутнє Росії і Європи” Є. Преображенського (1922), “Грядущий мир” Я. Окунева (1923), “Наступний мир” Є. Зеліковича (1930), “Країна щасливих” Я. Маррі та ін.

Усі вони були побудовані за одним принципом: головний герой мандрував комуністичним раєм і захоплювався досягненнями революції і науково-технічного прогресу (НТП). У цих творах ідеологічний аспект іноді переважав над художнім.

Найголовнішою проблемою утопічної літератури XX ст. стала проблема здійсненості-нездійсненості утопії, яка, загалом, призвела до появи антиутопії.

Порівняно з позитивною класичною утопією проблема визначення антиутопії ускладнилася тому, що вона й досі не мала єдиної назви: у працях сучасних вчених у різних співвідношеннях вживалися терміни “какотопія” (погане місце, держава зла); “негативна утопія” (альтернатива позитивній утопії); “контрутопія” (свідоме протиставлення іншій, написаній раніше, утопії); “дистонія” (погане місце, перевернута утопія); “квазіутопія” (уявна, несправжня утопія) та ін. Найбільш поширеними в науковій літературі були терміни “негативна утопія”, “антиутопія”, “дистонія”.

Антиутопія існувала як явище філософсько-художньої думки з античності, тобто з того часу, коли виникла сама утопія.

Антиутопія з’явилися тоді, коли держава і суспільство виявили свої негативні риси, стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. Антиутопія – це критичне зображення державної системи, що не відповідала принципам механізму. В антиутопії завжди виражався протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини.

Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики передбачували небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій.

Однак, на відмінну від гострої критики соціальної дійсності, антагоністичне суспільство антиутопій за своєю суттю практично стало сатирою на демократичні й гуманістичні ідеали, воно потребувало морального історичного соціального устрою, який вилився в пряму або додаткову аналогію антагоністичного суспільства.

Формально антиутопія взяла свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Бутлера.

Антиутопічні елементи знаходимо:

– у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона);

– у творах багатьох письменників XVII-XVIII ст. як своєрідне поправлення реальності в утопіях Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли, де вони в більшості випадків виступали лише як сатиричний допоміжний засіб ідеологічного і практичного коментаря до утопічних побудов (Т. Гоббс “Левіафан” (1651), Б. Мандевіль “Байка про бджіл” (1714), С. Джонсон “Фасселас” (1759), третя і четверта книги “Подорожей Гуллівера” (1726) Дж. Свіфта;

– у фантастичних творах письменників XIX ст. . Інший підхід акцентував увагу на виникненні антиутопії як масового явища, як сформованого літературного жанру. До антиутопії першої половини XX ст. традиційно відносили романи “Ми” (1921) Є. Замятіна, “Сонячна машина” (1925) В. Винниченка, “Котлован” (1930) А. Платонова, “Цей дивний новий світ” (1932) О. Хакслі, “Безглузда погоня” (1937) Ф. Уррена, “1984” (1949) Дж. Оруелла. До антиутопії як жанру, що утворився в XX ст., відносили праці К. Буличова, Г. Марсана, Т. Файса, О. Сабініної, В. Чалікової, Є. Черткової та ін.

У XX ст. антиутопія набула ще більшого поширення. Англієць Ч. Уоллі у своїй книзі “Від утопії до кошмару” відзначав, що невеликий відсоток уявного світу – це утопії, а решта – жахи.

Причини такого повороту утопічної літератури зумовлені, насамперед, складністю історичного процесу розвитку людства в XX ст., насиченому потрясіннями і відносно коротким часом, який дорівнював життю одного покоління, що увібрало в себе економічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків науково-технічної революції, яка стала міцним двигуном математичного прогресу, але при цьому з власною гостротою виявила катастрофічне відставання соціального і духовного прогресу в буржуазному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію, яка в зображенні майбутнього виходила з принципово інших поглядів, хоча й давала, подібно утопії, більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього. В антиутопії містився опис більш-менш віддаленого майбутнього, завжди була присутня дійсність, яка дихала йому в потилицю, бо страшні картини життя, створені письменником в антиутопії, стали похідними від реальної дійсності, деякі риси і соціальні тенденції якої фантастично перебільшувалися і полемічно загострювалися. Саме тому романи – антиутопії часто сприймалися як соціально-критичні, іноді з використанням сатиричного елемента, викриттям буржуазного способу життя. Однак, хоч деякі сучасні антиутопісти у своїх книгах зображали старий світ з його глухими кутами суспільного розвитку, вони не завжди могли запропонувати читачеві позитивну програму рішення поставлених проблем або наблизитися до непрямої аналогії капіталізму.

Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілювали в собі головні ідеї утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже реакційного спрямування. Серед них твори, які були пройняті чуттям всесвітнього песимізму і зневіри в людину, критики традиційного утопічного і соціалістичного уявлення про майбутнє суспільство, вираження відкритих антикомуністичних поглядів авторів (“Багряне царство” Д. Перрі, “Мавпа і сутність” О. Хакслі, “Прірва” К. Хайплана, “Тріумф” Ф. Уайлі, “Вовки в місті” С. Кансера та ін.). Такого роду антиутопія на довгі роки стала провідним жанром антикомуністичної пропаганди.

“Антиутопія як літературний жанр являла собою, всього лише вершину, яка здіймалася над поверхнею гігантського антиутопічного айсберга в суспільній свідомості і світосприйнятті значних шарів населення на Заході”, – відмічав радянський вчений – філософ Е. Араб-Огли, який досліджував долю утопічної традиції в XX ст.

Російська антиутопія вступала в нову стадію, зруйнувавши чергові утопічні ілюзії, намагаючись попередити суспільство про нові історичної непередбачуваності. Сучасні автори використовували не тільки традиційні форми антиутопії – повісті, романи, а й розповіді, нариси, казки. Фантастичне перепліталося з хронікальністю, підкресленим документалізмом. Було й трагічне в сучасних творах розглянутого жанру, і воно переважало над комічним, тому що саме життя мало причини для сміху. І разом з тим сатиричний початок (алегорія, гротеск, карнавалізація і т. д.) допомагав письменникам активно виявляти вади соціальної дійсності.

У російській літературі жанри утопії і антиутопії формувалися пізніше, ніж у західній. До XVIII ст. існували лише народні уявлення про проведення життя і християнська традиція зображення Царства Божого. “Бажана благодать майбутнього” обгрунтовувалась у “єдиному суспільстві” Єрмолая Єразми, в “спільності майна” Феодосія Косого, в творах Квіріна Кульмана та ін.

У XIX ст. утопічні і антиутопічні елементи стали складати вже цілі фрагменти, які включались у реалістичне повідомлення або фантастично-пригодницький сюжет (“Вчені – мандрівники до Ведмежого острова” О. Сенковського, “Предки Калімероса. Олександр Філіпович Македонський” А. Вельтмана, “Що робити?” М. Чернишевського та ін.).

Також були зроблені спроби створити цілі твори в жанрі утопії і антиутопії, але вони залишилися незавершеними і збереглися в уривках (“4338-й рік” В. Одоєвського, “Життя через 1000 років” Г. Данілевського та ін.).

Стрімкі процеси історичних змін, розмах революційних рухів, розповсюдження утопічних ідей у Росії зумовили бурхливий розвиток утопії і антиутопії в російській літературі XX ст. Ситуація на межі XIX-XX ст. поставила перед художниками дві проблеми:

1. ідейно-естетичне усвідомлення кризи в суспільстві і пошуки шляхів її переборювань;

2. пошуки нових форм розвитку мистецтва, які здатні були б відобразити кризовий стан суспільства і перспективи його вдосконалення. Поява цілісних творів у руслі антиутопії і утопії стала своєрідним вирішенням цих проблем на рівні жанру.

Відомі російські філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, О. Лоєв та інші вже на початку століття попередили про небезпеку захоплення абстрактним соціалізмом, про велику розгромлюючи енергію, якої набув революційний рух. Вони закликали повернутися до ідеї конкретного ідеалізму, тобто до конкретної людини, яка була метою і головним змістом історичного буття. Ідея цінності особистості, її індивідуальної долі і духовної реалізації стала центральною в російській літературі XX ст.

Таким чином, розглянувши процес формування і розвитку антиутопії, можна сказати, що утопія зобразила дійсність такою, якою вона хотіла її бачити, а анти – утопія – ідеал таким, яким він був утілений у дійсності. Можна навести промовисту фразу утопіста Етьєна Кабе: “Ми робимо на користь людству все те, що тирани творили йому на згубу”.

Дослідники не прийшли до єдиного визначення жанрових різновидів утопії і антиутопії. З’явилося ряд нових термінів: дистопія, какотопія, екоутопія, трактотопія, еупсихія та ін. Утопія та антиутопія досить багатозначні, тому тепер недоцільно було говорити про стійкі жанрові різновиди утопії та антиутопії.

Антиутопія за своєю жанровою природою споріднена з утопією. Це жанри – супутники як за своєю ідейно-змістовною установкою – осмислення дійсного і передрікання майбутнього, – так і за структурно-образною системою.

Утопія – різновид фантастики, але фантастики особливого роду, яка була пов’язана з прогнозуванням розвитку суспільства, оскільки включала в себе відповідь не тільки на запитання, яким повинен бути світ і як його змінити, які основи її соціальної досконалості. Тому утопія являла собою або альтернативні справжньому ідеальні моделі суспільства, або показувала перспективи розвитку тих або інших ідей і теорій. Крім того, специфіка утопії полягала в тому, що письменник зосереджував увагу не на фантастичному описі технічних винаходів новітньої цивілізації і т. д., а на зображенні суспільства саме як соціальної системи, яка відповідала ідеалам художника. Утопія – абстрактна модель ідеальної соціальної системи, яка відповідала уявленням письменника про гармонію людини і світу.

В утопіях зображувався світ, який споглядався з безпечної дистанції і був населений “чимось нереальним, далеким”. В антиутопіях світ подавався із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчували на собі його закони і представляли себе в якості “ближніх”.

Класична антиутопія характеризувалася абстрактністю, художньою моделлю ідеального суспільства, установкою на результат соціального розвитку, принципом просторово-часової символічності, підвищеною емоційністю стилю. На відміну від утопії, антиутопія була більше пов’язана з дійсністю, в зображенні якої простежувалися соціальні і хронологічні прикмети. Світ майбутнього в антиутопії був представлений гірше, ніж справжній, той, який критикували. Антиутопія показала картину трагічної реальності, апокаліптичного буття, тому якщо утопія являла собою позитивну модель соціальної системи, то антиутопія подала тотальне заперечення і дійсного, і можливого варіанта майбутнього.

Фантастика становила основу поетики антиутопії, але не будь-який фантастичний твір вважався антиутопією. Фантастика виконувала в антиутопії дві функції: допомагала розкрити недосконалість існуючого порядку і негативні наслідки тих чи інших суспільних процесів.

Антиутопія була антиутопією поза зв’язком з реальністю і соціальною проблематикою, оскільки критикувала зображення державної системи, що протирічила принципам справжнього гуманізму. У ній виражався протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища особистості. Автори анти – утопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити їх розвиток у майбутньому, попереджуючи тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку.

Таким чином, утопія і антиутопія мали спільність насамперед у своєму генезисі. Вони з’явилися у зв’язку з необхідністю усвідомлення існуючого суспільного устрою і прогнозування його в майбутньому. їх поєднував комплекс соціально-політичних проблем, серед яких були такі: людина й суспільство, особистість і держава, свобода й насильство та інші, які мали філософський характер. Письменників хвилювало питання загального порядку: могла чи не могла інша система надати людині можливість для досягнення свободи, щастя, плідної праці, якими були принципи її організації, чи відповідала вона гуманістичним ідеалам. Істотною особливістю утопії та антиутопії стало те, що вони змоделювали певний тип державного устрою. Ця художня реальність була наділена власною цінністю, завершеністю, системністю. Утопія і антиутопія як художні моделі орієнтувалися на дослідження соціальної системи державного устрою, на вивчення стану людей і взаємин між ними в тих чи інших умовах.

Важливою ознакою утопії та антиутопії був їхній прогнозуючий характер. Вони націлювали на реальність, яку необхідно було змінювати, вказували, як проводити ці зміни. Однак утопія і антиутопія відрізнялися цільовою установкою, характером закладених у них конфліктів, співвідношенням реального і фантастичного, своєрідністю поетики.

Утопія завжди була пов’язана з вигадкою, міфами різного роду, оскільки вона виражала мрію, надію на краще майбутнє. Метою антиутопії було розкриття справжніх протиріч життя, звільнення від хибних міфів.

Антиутопія – це антижанр, особливий вид літературного жанру, або, як його іноді називали, “пародійний жанр, який характеризувався відповідністю його зразків певній традиції, набором конвенціональних способів і інтерпретацій”. Специфіка антижанрів установила пародійне відношення між антижанровими творами і творами, які висміювали традиції іншого жанру. У класичному варіанті антижанрові твори були створені за традиціями попередніх зразків антижанру. Вони мали класичні тексти і зразки (наприклад, пародії на епос “Дунціада” – це сатира на нікчемність і дурість англійського поета О. Пона). Але ці твори не обов’язково наслідували ці зразки. Антижанри могли розвиватися в традиціях ілюзії до пародійного тексту, але який належав до даного жанру. У цьому розумінні “Дон Кіхот” М. Сервантеса був зразком антиутопії.

Якщо до утопії звертались у порівняно мирний, передкризовий час в очікуванні майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач. Антиутопічний роман – це роман, у якому було розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку. Роман-антиутопія показав неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де б було щастя для всіх.

Ознаки антиутопії:

– змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;

– зображення дії в далекому майбутньому (передбачалося майбутнє);

– розкриття світу із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчували на собі його закони і були представлені в якості ближніх;

– показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі, невелювання особистості;

– розповідь від імені героїв у формі щоденника, нотаток;

– відсутність опису домашнього житла і родини як місця, де панували свої принципи і духовна атмосфера;

– притаманність мешканцям антиутопічних міст рис раціоналізму й запрограмованості.

Антиутопія – це очевидна сучасність часто карикатурно загострених ідей, критичний пафос в оцінці негативних тенденцій дійсності. Це й елемент фантастичного, що виростав з реальності, із сучасних авторам фактів, подій, процесів суспільного, політичного, духовного життя; це й іронічне пародіювання нежиттєвих і загрозливих, на думку авторів, ідей та уявлень про ідеальне суспільство й ідеально щасливу людину. Разом із тим це й сила пророчого та універсального розуміння головних тенденцій розвитку суспільства, еволюції людини й усього людства; це віра в те, що людина може розвиватися лише вільно, природно, шляхом еволюції, а не за теоріями, хай найсвітліших розумів, тим паче не за наказами всесильних тиранів; що в кінцевому підсумку мала перемогти не універсальна розумова конструкція ідеального життя, а здоровий глузд і природні людські почуття і потреби.

Художні утопії і антиутопії зверталися передусім до розуму, а не до душі читачів. Однак це не їх недолік, а жанрова особливість, закладений у них життєвий план, основний принцип.

Філософ Леонід Іонін точно визначив одну з головних рис антиутопії: “Залізну логіку утопій вони “спроектували” на людську психологію. І виявилося, що ця логіка нелюдська, або, якщо хочете, антилюдяна. За точно розрахованими орбітами в чудовому майбутньому світі повинні механічно рухатися безликі людські одиниці, уніфіковані істоти, беззмістовні “функції” соціологічних змін. У старих утопіях – у Мора, Френсіса Бекона, у Кампанелли – живих людей не було”.

Якщо для утопії був характерний стверджуючий пафос, то для антиутопії визначальним став заперечливий. Встановлюючи спільні, типові риси антиутопії, не можна не відмітити чудове жанрово-стильове розмаїття творів цього роду.

Якщо взяти за основу класифікації своєрідність фантастики, яка була основним засобом, що заперечував утопічну мрію, абсурдну дійсність і домінанту поетики антиутопії, то можна умовно виділити такі різновиди жанру:

А) соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін “Ми”, М. Булгаков “Майстер і Маргарита”, А. Платонов “Котлован” і “Чевенгур”);

Б) науково – фантастична антиутопія (М. Булгаков “Рокові яйця”);

В) антиутопія – алегорія (М. Булгаков “Собаче серце”, Ф. Іскандер “Кролики і удави”);

Г) історико – фантастична антиутопія (В. Аксьонов “Острів Крим”, А. Гладілін “Репетиція в п’ятницю”);

Д) антиутопія – пародія (В. Войнович “Москва 2042”, Лао Ше “Нотатки про кошаче місто”);

Е) роман – попередження (П. Буль “Планета Мавп”, Уеллс “Війна в повітрі”).

Ця класифікація досить умовна, оскільки в рамках одного твору нерідко були наявні елементи усіх інших видів. Разом з тим зазначені види антиутопії дали можливість виявити деякі тенденції в розвитку жанру, можливо, вони стали більш стійкими і призвели до створення нових жанрових різновидів у подальшому.