ГАРТ, Френсіс Брет
(1836 – 1902)
ГАРТ, Френсіс Брет (Harte, Francis Bret – 25.08.1836, Олбані – 5.05.1902, Лондон) – американський письменник.
Як це часто трапляється в американців, Гарт був змішаного походження: в жилах батька, вчителя стародавніх мов, людини освіченої, начитаної, але малопрактичної, текла англо-єврейська, а матері – англо-голландська кров. Майбутній письменник зростав “книжником”, жадібно читав В. Шекспіра, В. Ірвінга, Ч. Діккенса (який справив великий вплив на його творчість), А. Дюма; його “Графа Монте-Крісто” він і в зрілі роки називав
50-і – поч. 60-х pp. – це ранній, багато в чому учнівський, період Гарта, котрий, як і багато його співвітчизників, прийшов у літературу з самої гущі життя. У цей час йому довелося змінити чимало професій і збагатитися неоціненним запасом вражень: він був і шкільним вчителем, і вихователем у приватних домах, і гірником, і складачем у друкарні, і, що, мабуть, особливо важливо, репортером у невеликих провінційних газетах. Поряд з хронікальними нарисами він публікував почасти і серйозні матеріали. Так, у січні 1860 р. в газеті “Північний каліфорнієць” з’явилася стаття Гарта під назвою “Масове побиття індіанців. Зарубані сокирами жінки та діти. У ній ішлося про те, як жителі селища Еврика без жодної серйозної причини вчинили побоїще в індіанській резервації, по-звірячому вбивши десятки індіанців, котрі мирно спали біля багать. Це був один з проявів жорстокої і несправедливої політики щодо корінного індіанського населення, яке знищували і виганяли з обжитих місць. Стаття Гарта справила “шокове враження, хоча дехто з читачів погрожував авторові розправою; в результаті Гарт змушений був покинути цю місцевість. Стаття Гарта визначила наперед важливу особливість його майбутніх зрілих творів, їхній гуманістичний пафос неприйняття будь-яких форм дискримінації та насильства за расовою чи етнічною ознаками.
У 1960 р. Гарт переїхав у Сан-Франциско, місто, яке швидко розросталося, стаючи водночас регіональним культурним центром на Тихоокеанському узбережжі. Поступово, завдяки працелюбності і талантові, він став лідером блискучої групи письменників, які працювали з місцевим матеріалом, таких, як Марк Твен, на той час журналіст-початківець, А. Бірс, Ч. В. Столдарт та ін. Він почав працювати в місцевій газеті “Голден іра” (“Золота ера”), де публікував свої твори також молодий Марк Твен і де два письменники познайомилися. Гарт працював складачем, але водночас публікував і свої власні твори, репортажі, хроніки, літературний дріб’язок зазвичай, сховавшись за псевдонімом. Газетна праця була корисною школою, яка допомогла Гарту увільнитися від пишноти стилю, звикнути до лаконізму та точності. У 1864 р. він перейшов у журнал “Каліфорнієць”, водночас йому пощастило отримати місце секретаря Каліфорнійського відділу Державного монетного двору, заробітна плата дозволила йому створити сім’ю та й взагалі зводити кінці з кінцями, більше часу приділяти серйозній літературній творчості.
У 1867 р. він видав друком дві свої перші книги, які підтвердили його художню зрілість. Перша з них (“Романи у стислому викладі” – “Condensed Novels”) – уміщувала 15 пародій на популярні твори європейської та американської літератур, книги Ч. Діккенса, Ш. Бронте, В. Гюго, Ф. Купера, В. Коллінза, А. Дюма – батька та ін., у яких іронічно обігравалися деякі стильові штампи, фальшивий пафос, зовнішньо-романтичні аксесуари. Другу книгу (“Зниклий галеон” – “The Lost Galleon”) склали вірші. У 1869 р. Гарт став редактором журналу “Оверленд манслі”, який багато в чому саме завдяки йому став одним із провідних літературних видань. У ньому Гарт опублікував деякі із своїх каліфорнійських повістей, що здобули йому славу.
Приблизно десять з них, присвячені побуту та звичаям старателів, стали основою для подальшої творчості і увійшли у його збірку “Щастя Ревучого Табору та інші оповідання” (“The Luck of Roaring Camp”, 1870). Найкращі новели збірки (“Вигнанці з Покер Флету”, “Компаньйон Теннессі”, “Язичник Ван Лі”, “Мічлс” та ін.) стали хрестоматійними. У цих, позначених “місцевим колоритом” і регіональною каліфорнійською специфікою, творах наявні й деякі “наскрізні персонажі”, що переходили з однієї новели в іншу, як, приміром, візник диліжанса Юба Білл, близький до фольклору оповідач смішних історій, компаньйон Теннессі, професійний картяр Джек Гемлін, здатний на шляхетні вчинки, які з повним правом увійшли в історію американської літератури.
У “Каліфорнійських повістях”, які утворюють своєрідний цикл, Гарт ухиляється від героїзації та ідеалізації своїх персонажів, від популярного культу піонерів, першопрохідців, які підкоряють Дикий Захід; його старателі, картярі, завсідники салунів, повії – люди різні, суперечливі, здатні і на жорстокість, і на добро. Належачи до “дна” суспільства, вони не втрачають людяності. У цих творах проявилися характерні риси бретгартівської манери, його схильність до гротеску, парадоксу, згущення фарб, іронії. Ось характерний пасаж із однієї з найкращих його новел “Щастя Ревучого Табору”. “Біля халабуди зібралось людей зі сто. Один чи двоє з них ховалися від правосуддя; знаходилися тут і професійні злочинці, усі вони, разом взяті, були відчайдушним народом… Прізвисько “головорізи” слугувало для них швидше почесним титулом, аніж характеристикою”. І далі: “У місцевого силача на правій руці було усього три пальці; у найвлучнішого стрільця не вистачало одного ока”. І водночас у цьому середовищі золотошукачів, здавалось би, цілком зайнятих наживою, почасти грубих, непогамованих, проявляються почуття добрі, гуманні. У новелі йдеться про те, як у селищі старателів, де під час пологів помирає самотня жінка, починають зворушливо піклуватися її немовлям.
У новелі “Компаньйон Теннессі” Гарт оспівав міцну чоловічу дружбу двох старателів, людей дивних, непутящих, один із котрих закінчує життя на шибениці, а другий навіть після його смерті зберігає до нього незмінну прихильність. У знаменитій новелі “Мічлс” у забутій лісовій сторожці молода жінка, відома в селищі своєю “легкою поведінкою”, самовіддано доглядає хворого Джіма, паралізованого і недоумкуватого, свого колишнього коханця, котрий колись потратив на неї всі свої заощадження.
Проте з уваги критики не випали і “слабкі місця” літературного доробку Гарта: певна одноманітність сюжетів, мовні недбалості. Відзначимо й схильність Гарта до сентиментальності, вміння “витиснути сльозу” в глядача.
Гарт тяжіє до різких кольорів, несподіваних і парадоксальних сюжетів. Здавалось би, неотесаний сільський “простак” виявляється вельми вправним бізнесменом, котрий зумів обіграти бувалих ділків (“Людина зі Солано”). Картяр і шахрай Джек Гемлін відмовляється від особистого щастя, від прихильності вродливої жінки, не бажаючи підводити друга (“Браун з Калавераса”). Важливе місце посідають у письменника образи дітей, особливо вдалі у таких його “хрестоматійних” новелах, як “Троє волоцюг із Тринидаду” і “Язичник Ван Лі”. З неприхованим болем він пише про те, як у світ дитинства вриваються агресивні расові забобони, породжені міфом про “білу вищість”. їхніми жертвами стають маленький індіанець Джім (у першому з названих вище оповідань) і китайчатко Ван Лі (у другому). Гарт зарекомендовує себе і чудовим художником-анімалістом, з неприхованою теплотою і проникливістю змальовуючи тварин, їхні звички; такими є ведмежатко з новели “Малюк Сильвестра” і нещасний бездомний пес з нарису “Дитячий пес” (“A Boy’s Dog”).
Каліфорнія перетворила Гарта – “регіонального” письменника у знаменитість загальноамериканського масштабу. Таким його сприйняли літературні кола країни, коли в 1871 р. він покинув Тихоокеанське узбережжя і переїхав на Схід, де були розташовані головні культурні та художні центри країни. Він здійснив лекційні турне по США і Канаді. З початком 70-х років Гарт став відомим у Європі.
Але Гарт був письменником однієї теми – каліфорнійської. Відірвавшись від рідної землі, поїхавши на Схід, він продовжував розробляти проблематику, пов’язану із золотошукачами: про це свідчать його нові новели, які він писав для престижного журналу “Атлантікманслі”, – повість “Історія копальні” і єдиний роман “Табріель Конрой” (“Gabriel Conroy”, 1876). Проте при цьому Гарт часто повторюється, відтворюючи бліді копії колишніх героїв і сюжетів. Не мали успіху його п’єси зі старательського та каліфорнійського життя: “Двоє зі Сенді Бару” (“Two Men of Sandy Bar”, 1876) і “А Сін” (“Ah Sin”, 1877). Остання була написана у співавторстві з Марком Твеном, а її невдача, вірогідно, остаточно розлучила колишніх друзів. Марк Твен, котрий залишив не позбавлені жовчі спогади про Гарта, де акцентував деякі дійсно малоприємні риси його характеру, так характеризував драму письменника: “Коли… в ореолі своєї новонародженої слави, прикувавши до себе увагу всього світу, Брет Гарт відправився на Схід країни, він прожив усе те життя, яке варт було прожити… Був щасливий Брет Гарт, задоволений Брет Гарт, шанолюбний Брет Гарт, сповнений надії Брет Гарт, життєрадісний, веселий, смішливий Брет Гарт, Брет Гарт, для котрого жити було величезною, безмірною насолодою. Цей Брет Гарт помер у Сан-Франциско” .
Він поступово втрачав друзів, поривав із сім’єю; критика, яка нещодавно його вихваляла, стала до нього холодною і ворожою. Гарт потрапив у смугу безгрошів’я. Він пережив важку духовну кризу. Друзі підшукали йому дипломатичну посаду: в 1878 р. він покинув Америку, як потім виявилося, назавжди: працював спочатку консулом у маленькому німецькому містечку Крефальді, потім – у Глазго. Покинувши службу, залишився у Європі, гостро відчуваючи свою відчуженість і розрив з батьківщиною. Він, як і колись, багато працював, але не міг повторити колишнього успіху, хоча й зберіг притаманну йому спостережливість і силу уяви. Попри важку хворобу, він працював до останніх днів свого життя, яке згасло далеко від Америки, в Лондоні.
Українською мовою окремі твори Гарта переклали І. Франко, М. Кочеровський, М. Харенко, Е. Хоменко. Кращі “каліфорнійські” новели Гарта з їхніми яскравими самобутніми характерами, духом золотошукацької романтики, гострими сюжетами, забарвленими то гумором, то іронією, зберігають свій чар для кожного нового покоління читачів.
Б. Гіленсон
(2 votes, average: 4.50 out of 5)