Г. А. Ахматова
Звичайно найбільше гостро тема Батьківщини встає в літературі в періоди війн, революцій і т. п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на качану XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Першої світової війни.
Нова ідеологія, що принесла із собою революція, була неприйнятна для багатьох людей як старого, так і нового поколінь російської інтелігенції.
Ахматова йз самого качану не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення
Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши Батьківщину.
Не з тими я, хто кинувши землю на розтерзання ворогам. Їх помсти я не зачую, їм пісень я своїх не дам. Алі вічно жалюгідний мені вигнанець, як ув’язнений, як хворий. Темна твоя дорога, мандрівник, пахне хліб чужої…
1922 р.
Ахматова не засуджує тихнув, хто виїхав, алі й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива:
Мені
…Алі байдуже й спокійно руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої не опоганився скорботний дух.
1917 р.
Алі батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, алі й Царське Сіло, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорогі насамперед їй самій, свою батьківщину; алі проте ці автобіографічні риси не вириваються йз загального контексту проблем, що зачіпають поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх із загальнолюдськими.
В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургу – Петрограду – Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її частка.
І мі забули назавжди, укладені в столиці дику, озера, степу, міста й зорі батьківщини великої. У колі кривавому день і ніч мліє жорстока знемога… Ніхто нам не хотів допомогти за ті, що мі залишилися в будинку, за ті, що, місто свій люблячи, а не крилату волю, мі зберегли для собі його палаци, вогонь і воду…
У віршах Ахматової Петербург – це не символ чогось, це саме місто: “…Мі зберегли для собі його палаци, вогонь і воду…”. Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент години, коли на прикладі один міста показується частка цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша “Петроград, 1919”:
Інша наближається пора, вітер смерті серце студити, алі наш священний град Петра мимовільним пам’ятником буде.
1920 р.
Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, алі й надає їм всесвітнє значення. І якщо в О. Блоку в поемі ” Дванадцять ” революція – це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це – кара Божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш “Лотова дружина” (1922-1924 р.):
І праведник ішов за посланником Бога, Величезний і світлий, по чорній горі. Алі голосно дружині говорила тривога: Не пізно, ти можеш ще подивитися На червоні вежі рідного Содому, На площу, де співала, на двір, де пряла, На вікна порожні високого будинку, Де милому чоловікові дітей народила… Ахматова виправдує її вчинок:
Лише серце моє ніколи не забуде життя, що віддало, за єдиний погляд.
Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює частку своєї Батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші “У сороковому році”: “Коли ховають епоху…” Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця частка. Всі закономірно: у всього є свій кінець і свій качан. Адже бу-яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої. Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нової години.
1929 р.
У поемі “Реквієм” Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:
Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких кривий, – Я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.
1961 р.
Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на ті, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на Батьківщині разом з усім народом.
Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина, і знову Ахматова вирішує її характерними для собі художніми засобами. Вона описує собі й свою трагедію, алі зіставляючи її йз трагедією всіх матерів, що стояти йз нею зараз у цій черзі, як матері всіх часів. Ахматова приводити кілька історичних картин, створюючи тім самим збірний образ:
Смертний піт на чолі… Не забути! Буду я, як стрілецькі, під кремлівськими вежами віті.
Ахматова порівнює також собі й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:
Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи мати стояла, так ніхто глянути й не посмів.
Сама композиція поеми говорити про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог.
І знову, уже в шістдесяті роки, Ахматова вертається до тими Батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця, що звучати як ностальгія по збіглій епосі.
У вірші “Рідна земля”, що починається рядками з вірша 1922 долі:
І у світі немає людей без сльозних, пихатих й простіше нас…
Ахматова продовжує тему Батьківщини. Це не Петербург 1913 долі або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для шкірного, народженого в ній:
Алі лягаємо з неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно – своєю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)