Франческо Петрарка (1304-1374)
Франче́ско Петра́рку вважають вождем освіченої Європи XIV століття, носієм ідеології нової людини, яка усвідомлює свою індивідуальність, неповторність. Із початком його творчості в італійській літературі починається доба Відродження.
Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в невеликому італійському місті Ареццо, у сім’ї нотаріуса. Спочатку батько був доволі успішною діловою людиною Флоренції. Справи його процвітали, він дружив із видатним італійським поетом Данте Аліг’єрі, творчість якого стала підгрунтям для італійського
Дитинство Франческо пройшло в домі його прадіда, людини високоосвіченої і глибоко релігійної. Величезний вплив на формування особистості хлопчика мала його мати, монна Елетта. її Петрарка називав найкращою з матерів, присвятив їй вірші, а роки дитинства вважав найщасливішими. Батько хотів, щоб син здобув юридичну освіту. Петрарка був здібним студентом, але ще в університеті зрозумів, що його справжнім покликанням є поезія. Після смерті батьків Франческо залишив юридичний факультет і прийняв духовний
У ті часи Авіньйон був перенесений із Рима папський престол, тому це місто називали папською столицею. Проте ні особлива атмосфера міста, ні духовний сан не завадили Петрарці присвятити себе світській поезії. Незабаром він здобув репутацію кращого поета сучасності.
6 квітня 1327 року в церкві святої Клари 23-річний Петрарка зустрів жінку, яку покохав і оспівав у своїх віршах, називаючи її мадонною Лаурою(мадонна – звертання до заміжньої жінки). Ця дата названа в сонетах Петрарки, які були укладені в збірку “Канцоньєре” (збірку канцон, тобто пісень). Вони стали своєрідною сповіддю про нерозділене кохання. Очевидно, невипадково поет оспівав кохану саме під цим іменем, що співзвучне і з лавром (символом слави), і з ніжним вітерцем: Laura – lauro – l’auro. Жінка, якій Петрарка присвятив вірші, померла в 1348 році під час епідемії чуми.
Із 1333 року поет подорожує країнами Європи. Під час цих поїздок Петрарка гостро відчув красу природи, яка для середньовічної людини мала або практичне, господарське значення, або ж набувала символічного значення, як у поетичних творах попередників Петрарки. Наприклад, густий темний ліс міг символізувати в середньовічній поезії невизначеність долі людини, тяжіння над нею загрозливих сил і небезпеку заблукати серед спокус. Петрарка ж оспівує чудові живі пейзажі, які викликають у його душі радість.
Під час цієї подорожі поет знайомиться з видатними європейськими вченими, вивчає бібліотечні фонди монастирів, розшукує і оплачує переписування рукописів античних авторів. Завдяки Петрарці були збережені сотні давніх рукописів, які в добу Середньовіччя вважалися старим непотрібним мотлохом. Списки рукописів видатних античних митців, зроблені Петраркою, і його коментарі до них лягли в основу фондів бібліотек Італії.
У 1337 році Петрарка вперше відвідує Рим – колишню столицю великої імперії. Це доволі занедбане місто вразило поета величністю давньої архітектури і своєю історією. Він захоплюється ідеєю відродження колишньої величі Риму та його народу.
Петрарка завжди цікавився римською культурою й Італію бачив спадкоємицею її давніх традицій. Поет сподівався, що Рим зможе об’єднати навколо себе всю націю, відродити її дух.
Франческо Петрарка – вождь європейського Відродження
1 вересня 1340 року Франческо Петрарка одержав запрошення на церемонію увінчання лавровим вінком у Римі, що було найвищою відзнакою для державних діячів та митців. Увінчання Петрарки означало визнання особливого статусу поезії і поета в житті суспільства. Сам поет уже давно мріяв про визнання у священній столиці, яка пам’ятала коронації імператорів.
Пасхальної неділі 8 квітня 1341 року у парадній залі давньоримського сенату Петрарку оголосили “великим поетом та істориком”, надали йому римське громадянство, привілеї, пов’язані з ним, та право увінчувати інших.
Слава Франческо Петрарки була вражаючою. Його визнали вождем нової епохи, нової культури, що будується на засадах людинолюбства. Сучасни ки вважали, що він відродив раніше втрачену і забуту витонченість стилю поезії давніх римлян. Діяльність Петрарки ознаменувала перехід від середньовічного дикунктсва до світла культури і людяності.
Про нього писали: “Петрарка зажив такої слави у всесвіті, якої не зажив жоден мораліст, жоден поет”. Вельможі “вважали за щастя доторкнутися до його священних ніг”. Протягом життя він відвідував видатних учених і політичних діячів, листувався з ними, дозволяв собі давати поради і робити зауваження імператорам, папам і правителям Італії. Петрарка був людиною нової епохи, інтелектуалом, наділеним почуттям власної гідності. Поет, усвідомлюючи свою винятковість, говорив: “Не терпіти нестатків і не мати надлишків, не командувати іншими і не бути підлеглим – ось моя мета”.
У 1351 році уряд Флоренції відправив до Петрарки його друга, видатного письменника Джова́нні Бокка́ччо, який вручив поетові послання, в якому йшлося, що Флоренція запрошує Петрарку очолити університетську кафедру, створену спеціально для нього. Поетові також обіцяли повернути конфісковане колись у його родини майно. Петрарка пишномовно подякував за високу честь і… не поїхав до Флоренції, яка колись прирекла на вигнання його батька, а також великого Данте Аліг’єрі.
Останні роки життя Франческо Петрарка прожив у місті Падуя. Він говорив: “Я хочу, щоб смерть прийшла до мене у той момент, коли я буду читати або писати”. За легендою, він помер, схилившись над рукописом.
Літературний коментар
Збірка “Канцоньєре”
У своїй творчості Франческо Петрарка, спираючись на античну спадщину, втілив нову гуманістичну ідеологію, орієнтовану не на релігію, а на людину. Він закликав відійти від аскетичного самозречення і вчив людей радіти земному життю, бачити його багатобарвність. Петрарка прагнув відродити античне розуміння реальної, земної, внутрішньо вільної людини. Новий погляд втілився у збірці “Канцоньє́ре”, створеної не латиною, а національною, тобто італійською мовою.
Петрарка почав працювати над “Канцоньєре” з 1336 року і в останню редакцію збірки 1373 року включив 365 творів (відповідно до кількості днів у році): 317 сонетів, 29 канцон, 15 секстин і балад, 4 мадригали.
Ця збірка поділена на дві книги: “На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”. Тема і структура “Канцоньєре” розкриті в першому, вступному сонеті. “Канцоньєре” – це розповідь-спогад зрілої людини про нерозділене кохання, яке вона пережила в молодості.
Петрарка в зображенні дійсності та почуттів прагне реалізму, тому Лаура для закоханого поета – не абстракція, не холодний символ, а цілком реальна земна жінка, хоча й по-ренесансному ідеалізована. Уяву поета хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Почуття кохання до Лаури переростає в радісне сприйняття земного. Але любов у “Канцоньєре” – не лише світла радість, а й пекельні муки, бо це почуття без взаємності.
“Канцоньєре” містить не тільки любовну лірику – це перша в літературі різнотематична збірка віршів. До неї входять вірші на політичні та моральні теми; поезії, в яких оспівується дружба і краса природи, передаються філософські роздуми.
Сонети Петрарки вирізняються довершеністю форми і вишуканою образністю. Петрарка досяг вершини у створенні ліричного сонета. Вірші італійського поета викликали величезну кількість наслідувань і заклали основу для розвитку лірики петраркізму, для якої властива ідеалізація коханої і зображення любові як почуття, невіддільного від страждання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)