Філософська основа світогляду Паустовского

Морально-філософська основа світогляду письменника – вічне “непокорство” ідеалу, що вимагає реалізації в мінливому й конфліктному земному бутті. Тут і його сила, і його слабість. Слабість – у тім, що як тільки він залишає грунт уявлювані й бажаного, так всі підступи “суворої правди життя” стають у нього на шляху, як зло, уникнути якого куди легше, ніж здолати. Сила – у невтомності заклику до людини й людяності. Романтичний ключ повідомляє прозі Паустовского характерні для неї легкість і яскравість

Вона відштовхується

від повсякденної “діловитості”, вона не може поступитися своєю святковістю, що автор прагне донести до читача в чистому, нерасплесканном виді. Письменник веде нас у простір полів, продутих свіжим вітром, у сутінок вологих, тінистих лісів Мещори. Його мир – це життя, який вона буває, який може бути й найбільше – який бути повинна. Це храм неворожої природи, мистецтва й краси, де мирно й дружелюбно сусідять століття, народи, культура, де кожна травинка росте для множення прекрасного. Закономірно, що нове світовідчування в основному формується в Паустовского ближче до другої половини 30-х років. Він не був самотній у розвідці своєї теми: вона породжена самою обстановкою в літературі й житті країни того років – настроєм бадьорості й упевненості в майбутньому, свідомістю неминучого торжества, повної й остаточної перемоги соціалізму

В оповіданнях і повістях Паустовского людина розкривається переважно в сфері емоційної й виступає не в його виробничому, професійному, властиво “суспільному” якості, але, навпроти, з’являється у своїх “особистих” відносинах з миром. Саме вони стають предметом художнього аналізу письменника, через них він досліджує й затверджує закономірності нового суспільства. У цьому змісті примітний маленький збірник оповідань К. Паустовского “Літні дні” (1939), “книга, що не помітили”, як назвав свою рецензію про неї в “Літературній газеті” критик А. Роскин. Кілька мініатюрних новел із самими невибагливими, переважно гумористичними сюжетами (“Борсуковий ніс”, “Кіт-злодюга”, “Гумовий човен”) ведуть нас від масштабної панорами здибленої промислової й соціальної новини “Кара-Бугаза” – до заміського життя-буття приїжджих друзів, що чергують роботу з рибним ловом, взаємним спілкуванням, неквапливим жартівливим і ліричним спогляданням подробиць їхнього сільського оточення в тім розташуванні до нього, що змушує згадати співчутливі сільські картини Пушкіна, Тургенєва, Аксакова (кому К. Паустовский присвятив пізніше свої “Рибальські замітки”, 1948).

Творчі інтереси письменника починають перетинатися із традицією, що усталюється, природознавчих, мисливських, етнографічних, фенологических і краєзнавчих нарисів, зачинателями якої в радянській літературі можна вважати В. Біанкі, II. Соколова – Микитова, Михайла Пришвіна. Нове самовизначення Паустовского стосовно об’єкта зображення й до його оцінки вносить більші зміни не тільки в проблематику, але й у структуру його добутків. Ця зміна реалізується в основному в трьох напрямках

По-перше, радикально міняються відносини оповідача й героїв, героїв і середовища, у зв’язку із чим визначається характер типових для новели Паустовского сюжетних ситуацій

По-друге, стає іншим самий тип героя й разом із цим поступово знаходить своє рішення проблема зображення характеру. Нарешті, по-третє, зовсім по-новому, глибоко осмислено й програмно починає звучати тема природи. Отже, насамперед змінюється у творчості Паустовского точка зору оповідача (або автобіографічного героя). Не “я й середовище”, але “середовище і я” – такий принцип стає організуючої для його добутків. Якщо Максимов поставлений в “Романтиках” н??д іншими діючими особами, то письменник Леонтьев в “Повісті про ліси” підкреслено відкидає спроби навколишніх захистити його під час лісової пожежі, уберегти від небезпеки заради його професії, заради його творчості. “Я такий же, як всі”,- говорить він. Тільки ця спільність із усіма дає автобіографічному героєві Паустовского можливість наблизитися до життя простих людей, вникнути в щиру сутність людських відносин, характерних для “початку невідомого століття”.

Оповідання й повести останнього періоду творчості Паустовского вводять читача в народне життя: “Повість про ліси” і “Мещорская сторона”, “Літні дні”, десятки інших невеликих оповідань свідчать про те, яким душевно щедрим і безкорисливим письменник хоче бачити й показати свого сучасника. Цей сучасник входить у його добутки образами людей, зустрінутих письменником на роздоріжжях різних доріг, десь “у глибині Росії”, в “маленьких містах зі смішними й милими іменами: Петушки, Спас – Клепики, Крапивна, Залізний Гусак”. Мир героїв Паустовского – це мир простих безвісних трудівників і вмільців, що любовно прикрашають рідну землю

Це люди доброзичливі, глибоко мирні, дуже “домашні”, зрозумілі й близькі, люди праці, з їхнім устояним побутом і його знайомими подробицями. У них звичайні, з дитинства чуті кожним імена й прізвища: студент Коля Євсєєв, садівник Николаи Никитич, навесні об’їждчик Баулин, художник Петров, письменник Леонтьев, фельдшерка Варвара Яківна, учитель Іван Лукич на прізвисько Патагонец. Це вони саджають ліси й квіти, будують греблі й знищують яри, міняють географію країни; багато вчаться, читають, міркують, сперечаються. Осмислене існування, шляхетні суспільні життєві цілі відповідно формують їхня внутрішня істота, їхній щиросердечний склад, риси їхнього характеру. Серця їх відкриті назустріч один одному, схильні до дружби, до прихильності, їм ворожа жорстокість і вульгарність, вони дбайливі й чуйні до чужого горя. Тому й саме горе – смерть близької людини, тимчасова невдача, яке-небудь життєве потрясіння переносяться легше; розділене співчуттям друзів, горе не залишає незагойних ран: воно тільки поглиблює й очищає душу, робить її восприимчивее й суворіше.

Мир виявляється так повний гарних симпатичних людей, що в ньому не можна, неможливо довго залишатися страждаючої, самотньої, позбавленої дружньої участі й серцевої теплоти. Невтомні, безустанні художні розвідки письменника фіксують у цій “стійкому житті” всі нові й нові прояви майбутнього, “чудового миру волі, справедливості й культури”.По глибокому переконанню Паустовского, сутність відносин між людьми, наявність або відсутність у них елементів ідеалу, для досвідченого ока робиться ясної дуже незабаром. Не обов’язкові особливі обставини, надзвичайні події, драматична напруженість. Вони можуть бути й можуть не бути – саме по собі це мало цікавить письменника

Скоріше навпроти – він їх уникає. Його увага прикута до того, що може здаватися незначним, несуттєвим. Саме в цих “начебто дрібницях” і вартих за ними моральних принципах Паустовский знаходить більші суспільні закономірності. Знаменний написаний ще в 1928 році оповідання “Коштовний вантаж”. Проста іграшка – щось безпідставне й несерйозне для будь-якого поважаючі себе моряка, що звик мати справу з більше солідним вантажем, – здобуває велике політичне значення, не говорячи вже про чисто людський зміст іграшки, що завжди хоч небагато повертає кожному його краще, “дитяче”. А безглуздий, казавшийся безглуздий і смішним “дивак” – игрушечник стає глибоко привабливим до себе людиною й виявляється гідним і повноважним представником своєї великої країни

Особливо глибокого змісту виконані в оповіданнях Паустовского прояву такту, уваги, вдячності, знаки любові, маленькі подарунки, сюрпризи – все те, що підтверджує простодушну думку старого Коркия в повісті “Колхіда”: “Тепер немає вже богатих і меншовиків… і людина повинен бути ласкавим з іншою людиною”. Потрібно помітити, втім, що затверджуваний Паустовским тип відношенні між людьми необхідний і обов’язковий тільки як закон нового, соціалістичного миру й дійсний тільки в його границях. Тому коли вміння “бути ласкавим”, доброзичливість, дбайливість не тільки стосовно людини, але й до тварин, до Рослин стає темою багатьох оповідань письменника, це не виходить, що гуманність його здобуває абстрактний і всеосяжний характер

У життєвих випадках, покладених в основу оповідань “Заячі лабети” (1937), “Подарунок” і “Сивий мерин” (1940), “Немає чи у вас молока?” (1944). “Старий у потертій шинелі” (1956), і інших, мається на увазі свій, радянський мир. Недарма боєць Тулиген, що проявляє зворушливу турботу про стару черепаху (“Стара черепаха”, 1942) і отучивший двох дівчинок-школярок від жорстокого звертання із тваринами, у той же час – солдатів, снайпер, пряме призначення якого на війні – убивати фашиста, убивати ворога. Але, хоча Паустовский легко вирішує для себе проблему войовничого гуманізму, не випадково й те, що його об’єкт – Тулиген – гуманіст і вихователь, людина м’який і делікатний, а не Тулиген – суворий воїн-месник. Такий типовий для Паустовского поворот Теми, така особливість його методу