ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА А. С. ПУШКІНА

У житті

Кожної людини наступає момент, коли він

Раптом починає замислюватися про мету й зміст

Життя, про проблеми співвідношення особистості й

Буття, про своє місце у світі людей. І кожний,

Напевно, випробував болісний біль, не

Знаходячи ясних відповідей на поставлені

Питання.

В

Усе часи проблеми буття особливо

Хвилювали передових представників

Людського суспільства, у тому числі й

Художників слова – поетів і письменників.

Але ні в

Одній літературі миру “прокляті питання”,

Як

назвав їхній Достоєвський, не стояли так

Гостро, як у росіянці. За словами Евтушенко, в

Усе часи “поет у Росії більше, ніж поет”.

И, звичайно

Же, ці питання не могли не хвилювати

Геніального поета Пушкіна, що з’явилося “початком

Всіх початків” у російської класичної

Літературі. Поет запитував:

Дарунок

Даремний, дарунок випадковий,

Життя,

Навіщо ти мені дана?

И в кожний

Період життя в Пушкіна була своя відповідь на

Це питання. В одному він упевнений повністю:

Блаженний, хто

Змолоду був молодий,

Блаженний, хто

Вчасно дозрів.

Так говорив

Поет

в “Євгенію Онєгіні”, уважаючи, що

Кожному віку в житті відповідає

Певна манера поводження: у молодості

Потрібно жити повним життям, насолоджуватися

Всіма її радостями, задоволеннями й

Веселощами, поки є любов, жар молодого

Серця, дружні зустрічі й безтурботні

Бенкети. Піде молодість – піде життя:

Ми ж

Втратимо юність нашу

Разом з

Жизнию іншої.

Але поки

Серце молоде скажено б’ється в груди, поет

Призиває:

…Труснемо

Рукою руку,

Залишимо в

Чаші круговий

Педантам

Сродну нудьгу.

Однак,

Повзрослев, Пушкін переглядає своє

Відношення до багатьом речам. Часом у його житті

Наступають моменти, коли існування

Здається безглуздим, безвідрадним:

Мети немає

Переді мною;

Серце

Порожньо, дозвільний розум,

И млоїть

Мене тоскою

Однозвучної

Життя шум.

Життя

Представляється поетові як сукупність трьох

Етапів: ранку – молодості, дня – зрілості й

Вечора – старості, після якої незмінно

Приходить ніч, що персоніфікує смерть; і

Людина не має сил змінити цей закон

Природи. “Але навіщо тоді розум, душа, талант? –

Запитує себе поет. – Навіщо пориви й

Стремленья?”

Хто мене

Чарівною владою

З

Незначності воззвал,

Душу мені

Наповнив пристрастю,

Розум

Сомненьем схвилював?..

Похмурі

Сірі дні переміняються світлими, радісними, а

Сомненья – упевненістю в пануванні

Позитивного початку, адже Пушкін –

Непоправний оптиміст, і от він уже

Призиває:

Якщо життя

Тебе обдурить,

Не засмучуйся,

Не гнівайся!

У день

Зневіри упокорся:

День

Веселощі, вір, настане.

И тим не

Менш думки про смерть не залишали поета, і

Міркування про цьому часто зустрічаються в його

Добутках:

Я говорю:

Промчаться роки.

И скільки

Тут ні видно нас,

Ми всі

Зійдемо під вічні зводи –

И чий-нибудь

Уж близький година.

Він

Передчував свою ранню загибель і

Нудився думками про неї, про що ми можемо судити

По проникливих рядках вірша “Броджу

Чи я уздовж вулиць шумних…”:

День кожний,

Кожний час

Звик я

Думою провождать,

Прийдешньої

Смерті річницю

Меж їх

Намагаючись угадати.

Але вмирати

Пушкін не хоче, він повний спраги життя,

Творчості й любові. Пронизливо доноситься

Крізь століття його голос:

Але не хочу,

Про други, умирати;

Я жити хочу,

Щоб мислити й страждати;

И відаю, мені

Будуть наслажденья

Меж

Прикростей, турбот і треволненья…

Поезія

Пушкіна зрілого періоду точно осяяна

Світлом вічності, і в цьому джерело її

Гармонійності, її височини, її

Філософського звучання. Поет говорить про

Смерті, як мудрець, філософ, із глибокої й

Проясненим смутком. Думки про смерть для

Пушкіна невіддільні від думок про вічний:

И нехай в

Гробового входу

Младая

Буде життя грати,

И

Байдужа природа

Красою

Вечною сіяти.

Життя не

Закінчується зі смертю якогось одного

Конкретної людини, і поет, що відвідав в

1835 року таке дороге йому Михайловское, в

Якому його “минуле… объемлет жваво”,

Слухаючи привітальний шум сосон, дивлячись на

Младую разросшуюся гай, “зелену сім’ю”,

Привітає “плем’я младое, незнайоме”.

Немає страждання, а тільки властива

Пушкіну “світлий сум” у рядках:

…не я

Побачу твій

Могутній пізній вік,

Коли

Переростеш моїх знакомцев

И стару

Главу їх заслониш

Від очей

Перехожого.

Поет як би

Передає естафету життя майбутнім поколінням,

Але вірить, що зв’язок часу, зв’язок поколінь

Нерозривна – вона в пам’яті:

…І про мене

Згадає.

Пам’ять про

Пушкіні – вічна пам’ять.

Не

Заростає й не заросте “народна стежка” до

Всеосяжному, завжди сучасному

Творчості, не заростає й не заросте

Тропа до воістину святих місць, де жив і

Затворів А. С. Пушкін, де він знайшов останній

Свій притулок.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА А. С. ПУШКІНА