Дослідники творчості Шекспіра стверджують, що в історії мистецтва немає іншого прикладу такої стійкої і тривалої популярності п’єси, ніж популярність шекспірівського “Гамлета”. Майже триста років ця трагедія ставиться на сценах театрів усього світу. І кожне покоління, люди різних національностей шукають у ній відповіді на питання, що їх турбують. Секрет такого постійного інтересу до трагедії – у філософській глибині і гуманістичній насназі цього твору, в майстерності Шекспіра-драматурга, який втілив загальнолюдські проблеми
в художні образи. Образ Гамлета – центральний у трагедії Шекспіра. Вже на початку п’єси визначається головна мета цього героя – помста за вбивство батька. Відповідно середньовічним уявленням – це його обов’язок, але Гамлет – людина нового часу, він гуманіст, і жорстока помста суперечить його натурі. Щоб прийняти рішення, йому треба добре зважити, чи змінить що-небудь у світі смерть Клавдія. Навколо себе він бачить лише зраду і підступність (мати зрадила батька і вийшла заміж за його вбивцю, Гамлета зраджують найвірніші друзі й допомагають убивці). Він розчаровується навіть у своєму коханні й
залишається самотнім. Його роздуми про призначення людини набувають трагічного забарвлення (сцена на цвинтарі). Зло, вважає він, має чи не космічний характер, і людина – дуже слабка істота, щоб протидіяти йому. Події трагедії ніби підтверджують ці міркування героя: безвинно гине Офелія, а зло залишається непокараним. Гамлет не може змиритися з цим, але й не знаходить у собі сил протидіяти. Якщо він стане вбивцею, то перейде на сторону зла і тим посилить його. Шекспір дає Гамлету кілька можливостей вбити Клавдія: Гамлет бачить, як король на самоті молиться, і йому випадає слушна нагода. Та герой не робить рішучого кроку. В молитві Клавдій спокутує свої гріхи, смерть у таку хвилину сприймалась сучасниками Шекспіра як пробачення гріхів, а душа людини, вважалося, відлітала в рай. Убити в таку мить Клавдія означало простити йому заподіяне зло. Саме цього Гамлет і не може зробити. На наших очах герой переживає складну боротьбу між почуттям обов’язку і власними переконаннями, ця боротьба приводить до сумного висновку: весь світ – тюрма, де немає місця людським чеснотам, де кожна людина приречена на самотність. Монологи Гамлета розкривають внутрішню боротьбу, яку веде з собою герой. Він постійно дорікає собі у бездіяльності, намагається зрозуміти, чи спроможний він взагалі на будь-яку дію. Він навіть думає про самогубство, але й тут роздуми про те, чи не чекають на нього такі ж проблеми в потойбічному світі, зупиняють його (“Бути чи не бути?”). Обов’язок наказує йому “бути” і діяти. Шекспір показує послідовний розвиток характеру Гамлета. У фіналі трагедії вбивцю короля покарано, але сталося це внаслідок збігу обставин, а не з волі героя. Гамлет не випадково удає божевільного: зрозуміти те, що зрозумів Гамлет, і не збожеволіти може лише дуже сильна людина. Сила цього образу не в тому, які дії він робить, а в тому, що він відчуває і примушує переживати читачів. Чому людина не може досягти щастя і гармонії, в чому сенс людського життя, чи можна побороти зло – ось лише основні філософські проблеми, що порушує Шекспір у своїй трагедії. Він не дає на них остаточної відповіді, напевне, це і неможливо. Але його віра в людину, в її можливості творити добро, протистояти злу – шлях до відповіді на них.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)