Фемінізм у творчості Лесі Українки

Кожен з нас хоч раз у житті мріяв про те, щоб знайти відповідь на питання, що не дає спокою. Для жінок серед важливих та особливо актуальних проблем сучасності одним з найважливіших та найцікавіших є з’ясування: чому жінку споконвіку вважають істотою, що повинна підкорятися чоловікові?
Справа в тому, що з давніх-давен існували культурно-історичні ряди, що включали елементи жіночого і чоловічого, які спираються на опозицію “природа – культура”, їхня наявність передбачає існування ціннісних орієнтацій і установок, “сформульованих

так, що все, що визначається як “чоловіче” або ототожнюється з ним, вважається позитивним, значним і домінуючим, а те, що визначається як “жіноче” – негативним, вторинним і субординованим. Це стосується не лише метафори “природа – культура”, але й таких метафор, як “чуттєве”, “тілесне”, “гріховне” на противагу “раціональному”, “духовному”, “божественному”.
Але все ж таки жінка не була б жінкою, якби змогла мовчки дивитись на таку несправедливість. Довго вона терпіла і мирилася зі своїм положенням. Але настав час – і вона вибухнула.
Мені здасться, що фемінізм – це візитна картка всіх сильних і впевнених у собі жінок. Далеко позаду залишилась ті часи, коли жінка була нічого не варта, тому що вона – тільки відголос чоловічої плоті. Настав час, коли “маленька і слабка істота” вибухнула – і явилася перед нами в образі могутньої і безстрашної амазонки, яка приготувалася виборювати своє право на існування. Вона починає посуватися у своїй боротьбі все вперед і вперед – і створює масовий рух жінок за утвердження жіночих цінностей та ідеалів. Створює фемінізм (від лат. femіna – жінка).
Звичайно, мені б хотілося більш детально розповісти про кожну жінку-феміністку, але треба віддати належне тим, хто стояв на засадах фемінізму, хто підняв свій голос за нього. Серед цих постатей особливу увагу привертає Леся Українка – жінка-феміністка надзвичайної сили волі, якою стала з перших хвилин свого народження. Тому розповідь далі піде про неї.
Леся Українка однією з перших стає на засадах зміщення аrцентів щодо положення жінок в нашому суспільстві. Вона доводить те, що жінка вільна обирати свій шлях самостійно. Леся стає жінкою-письменницею. Те, що Леся Українка поставила себе в один ряд з чоло-віками-літераторами, на нашу думку, було вже першим її кроком на феміністичну стезю. Отже, вибір зроблено. Далі піде про неї.
Леся Українка відбулася як жінка-феміністка. її фемінізм заслуговує на докладний аналіз і вивчення, що спробую зробити далі.
У своїй творчості видатна феміністка Леся Українка відкинула патріархальний християнський міф апостола Павла. її цікавили ті (хай і досить вузькі) рамки, ті обставини, в яких жінка могла не прийняти нав’язуваного патріархальною громадою статусу “іншої”, вторинної, мала достатньо сили, щоб відстояти себе як особистість. На мою думку, Лесі Українці вдалося позбавити свою літературну жінку тавра рабині. Вона в авторки випросталася із ярма невільниці, що існувало в патріархальному суспільстві. Тому всі Лесині героїні виявляють себе як сильні істоти, що мають власну точку зору, власну думку і власне бачення світу. Причому в більшості випадків жіноче світосприймання контрастує з чоловічим.
Я вважаю, що всіх героїнь Лесиних творів можна розподілити на три основні типи: жінка – “тінь”, жінка – “жертва”, жінка – “принцеса”. Хто ж із жіночих образів авторки може бути віднесений до цих типів? Спробуємо розібратися.
Отже, перед нами жінка – “тінь”. Яка ж вона? Вже сама семантика слова “тінь” наштовхує на думку, що така жінка є якимсь тихим, спокійним, беззахисним створінням, що непевно крокує за своїм чоловіком, дивлячись йому у спину. І крім цієї чоловічої спини їй не видно нічого – ні світу, ні інших людей. Для неї існує тільки її чоловік, якому вона віддає себе повністю, не маючи бажання на самостійне існування, на свої власні (а не чоловічі!) думки й переконання. Бо вона – чоловіча тінь, що існує тільки в позиції “після чоловіка”. Але в Лесі Українки жінка – “тінь” семантично переосмислюється і перетворюється. Вона стає зовсім іншою, зберігаючи тільки одну рису від своєї первісної семантики. Ця риса полягає в тому, що така жінка й дотепер не змогла загасити в своїй душі струмінь величезного кохання до чоловіка. І саме це змушує її іноді вести себе як тінь. Але ця жінка вже переродилася. Вона тепер не істота, якій чоловік нав’язує свої думки й переконання. Вона тепер – Жінка, що здатна мислити самостійно і самостійно обирати свій шлях. Вона тепер бачить світ у власному ракурсі, і ніщо, навіть коханий чоловік, не зможе вплинути і змінити цей ракурс у своєму напрямку.
Метафора “тіні” присутня в “Одержимій”. У Гетсиманському саду, в моменти найбільшого страждання Месії та його молитви “про чашу”, Міріам, відкинена Месією, чується “тут же, поруч, та я німа, як мур оцей, не видна, як сяя тінь, так, мов я не людина, так, наче в мене і душі нема…” Так, Міріам була закохана в Месію і задля нього ладна була піти на будь-які жертви. Але коли Месія вимагає її зректися не лише ближніх, не лише земних благ, але “зректися себе”, власної індивідуальності, що для Міріам неможливо, то вона виявляє себе сильною істотою, відмовляючись від цього. Таким чином, бачимо, що героїня Лесі Українки лишила право остаточного вибору за собою, ї в наших очах вона постає мужньою, безстрашною і, безумовно, сильною особистістю.
Як тип жінки – “тіні” можна розглядати і Мавку з драми-феєрії “Лісова пісня”. Мавка, як і Міріам, палко кохала, але (на відміну від Одержимої) кохання Мавчине було до земного чоловіка. Вона знаходить свою любов в обличчі Лукаша, якому тепер ладна бути і служницею, і рабою тільки заради того, щоб Лукаш поглянув на неї такими самими закоханими очима. Так, Мавка стане тінню Лукаша, тільки б він ніколи не покинув і не зрадив її. Ці факти, здавалося б, говорять про те, що Мавка – слабка, пуста істота, яка не варта того, щоб вважатися тією жінкою, що стала на один щабель з чоловіком. Але я зумисне випустила ті факти, які доводять зовсім протилежне. Отже:
1. Мавка перша зізнається Лукашеві у коханні, тим самим ламаючи закоренілу традицію, за якою першим обирати повинен чоловік.
2. Мавка, як рідкісно сильна жінка, змогла пробачити Лукашеві зраду, зберегти своє кохання і навіть простягнути руку допомоги після Лукашевого відречення від неї.
3. Мавка знаходить в собі сили, щоб переродитися і народитися як Вічна Жінка. І тут вона знову уподібнюється до “тіні”. Але вже не Лукашевої тіні, а тіні як уособлення переходу в новий світ, світ Вічної Жінки.
З цього виходить, що Мавки має повне право на визначення себе як сильної особистості, кохання якої і допомагає їй в цьому.
Другий тип Лесиної жінки – це жінка – “жертва”. Хто вона? Це жінка, яка в першу чергу готова на самопожертву в ім’я любові. Вона прагне подолати неповноту, вторинність жіночого існування в патріархальному суспільстві. І щоб довести, що вона – повноправний член його, вона обирає шлях жертвування собою. Врешті-решт стає очевидним той факт, що ця жінка справді має надзвичайну силу волі, бо вона виживає в створених нею самою обставинах, які є далеко не кращими за ті, в яких могла б жити ця жінка, якби не принесла себе в жертву.
Згадаємо хоча б Оксану з драматичної поеми “Бояриня”. Першою її жертвою стає жертва власними інтересами, власною любов’ю до України заради кохання. Щоб бути зі Степаном, Оксана поступається своїми симпатіями, бажаннями й уподобаннями, поступається всім тим, до чого встигла прив’язатися і що полюбила всім серцем. Оксана жертвує своїми моральними принципами, щоб Степан не потрапив у царську “немилість”. Вона повинна давати себе цілувати боярам, що приходять до її чоловіка. Тільки заради того, щоб на Степана не пала ніяка підозра, що його дружина підтримує зв’язки з Дорошенком, і щоб це в свою чергу не обернулося проти нього, Оксана погоджується на бездію і мовчання.
Отже, ця на перший погляд слабка жінка, що вмирає від туги за рідним краєм на чужині, має ще й стійкий, залізний характер. Вона знаходить у собі сили, щоб пожертвувати найдорожчим, що в неї є, заради іншої людини. На це спроможна тільки сильна натура.
Більш “возвишену” жертву приносить одна з героїнь “Камінного господаря” – Долорес. Вона змушує свою душу нести одвічне каяття за очищення душі її коханого – Дон Жуана. Долорес знаходить екстатичну втіху в саморозп’ятті, в спокутуванні чужих гріхів. Вона жертвує собою, щоб повернути Дон Жуанові не надто цінні для нього королівські привілеї. Ця дівчина жертвує собою не лише для того, щоб добути коханому королівське прощення (вона знає, що лицар волі не надто того потребує і не надто високо поцінує), але для того, щоб порятувати грішну душу Дон Жуана всупереч його власному бажанню. Долорес робить вибір за нього, вона силоміць нав’язує йому певні моральні норми й зобов’язання, які вона (а не він!) вважає достойними. У такій ситуації пасивним об’єктом виступає чоловік, а жінка, попри традицію, суб’єктом активної дії.
Підводячи підсумок, слід сказати, що Долорес змогла, хоч і ціною тяжкої жертви, подолати силу патріархальної традиції, оте всемогутнє “годиться – не годиться”, яким завжди докоряють жінці.