Еволюція теми волі в російської поезії початку xix століття
Тема волі за всіх часів займала значне місце в поетичній творчості. Я думаю, це відбувається через те, що воля є природний прояв людської душі, а поет завжди виступає дослідником внутрішнього життя людини. Але ніяка інша тема віршів не зв’язана так з епохою, у якій живе поет, із судженнями й думками, які він розділяє. Тому, задавшись метою зрозуміти, як змінюється тема волі в лірику самих яскравих поетів початку XIX століття, Пушкіна й Лермонтова, необхідно простежити зміни в суспільному житті Росії в той час. Отже, ішло друге десятиліття XIX століття.
Але й у новому житті залишилося гноблення, і в новому житті страждав народ, той народ, що розтрощив непереможного завойовника Європи, стогнав, як і колись, під ярмом поміщиків. Неможливість зберігати існуюче положення речей була ясна всім передовим людям епохи. До того ж ідеї французької освіти вже глибоко проникнули в російське життя, і особливо жваво їх сприйняла революційно настроєна молодь. Політичним ідеалом стала конституційна монархія, і з її допомогою майбутні декабристи мріяли звільнити російський народ від
Пушкін розділяв погляди декабристів. І, звичайно, насамперед поет оспівував справу волі, тої волі, що, як повітря, потрібна пригнобленому народу. У боротьбі за цей світлий ідеал Пушкін готовий віддати всі сили й так бачить свій борг громадянина: Поки свободою горимо, Поки серця для честі живі, Мій друг, вітчизні присвятимо Душі прекрасні пориви! Ми бачимо, що для молодого поета воля – це поняття політичне, антитеза тиранії, тому нерушимо її зв’язок із законом: Лише там над царську главою Народів не лягло страданье, Де міцно з Вільністю святою Законів потужних сочетанье…
Але разом з таким розумінням волі, що йде ще від традицій класицизму, є в лірику молодого Пушкіна й інше поняття – “воля”. Воля розуміється поетом як моральне звільнення від пута світського життя, і, таким чином, це поняття стає романтичним втіленням Теми волі. Особливо сильні ці мотиви у віршах, написаних у роки південного посилання, адже в цей час до комплексу романтичних настроїв парубка додається почуття особистої несвободи. Як ніколи сильно звучить у душі поета заклик: .. .Давай полетимо!
Ми вільні птахи; пора, брат, пора! Але зрілим розумом Пушкін розуміє: гордий і самотній дух не може принести людям щастя, тому що “лише для себе він хоче волі”. Після поразки декабристів поет довго й болісно розстається зі своєю колишньою “безтурботною вірою” у волю. Пушкіна більше не прославляє сполучення волі й закону, тому що бачить неможливість такого сполучника
Але, як і колись, звучить у його поезії мотив волі, звучить усе з тією же щемливою тугою, стикаючись із найбільшими питаннями людського буття: На світі щастя ні, але є спокій і воля, Давно завидна мріється мені частка – Давно, втомлений раб, замислив я втеча В обитель далеку, праць і чистих млостей. Поразка грудневого повстання возвестило про початок нової епохи – епохи “безвременья”. І нам для кращого розуміння настроїв поетів цього років потрібно звернутися до творчості Михайла Юрійовича Лермонтова. У роки, коли розцвів талант цього прекрасного поета, високі ідеали декабристів виявилися під забороною, а в чомусь втратили свою привабливість. Життя молодого покоління текло “порожньо й уныло”, і кращі розуми цього часу задихалися в бездіяльності. З юного років Михайло Юрійович почував у собі величезні творчі сили, “його серце було повно любов’ю до людей”, і він мріяв все життя віддати служенью ім. Але ні єдиного відгуку своїм бажанням не зустрів поет у навколишньої нього життя
И не дивно, що юний Лермонтов, ображений у кращих поривах душі, жагуче хоче волі в її романтичному розумінні: Дайте волю, волю, волю, И не треба щастя мені… Поетові нестерпно задушливо в цьому світі, і він мріє скинути “вериги буття” і полетіти разом із птахами в край милої Шотландії, що бачиться Лермонтову притулком змученої душі. З важким відчуттям у душі йде поет по життю й з роками лише сильніше розуміє “безвихідність свого існування, тому що його страждання зв’язані з усім укладом життя, так далеким від ідеального. Так народжуються його найтрагічніші образи, де життя бачиться поетові величезною темницею, у якій укладена його душа й звідки неможливо вирватися: Відчините мені темницю, Дайте мені сиянье дня, Чорнооку дівицю Чорногривого коня!.. …Але вікно в’язниці високо, Двері важка із замком; Черноокая далеко, У пишному теремі своєму…
Що близько поетові в цьому світі? Єдино рідним йому здається мир природи, у злитті з яким можна знайти щиру волю, тому що природу не зачіпають тривоги людей, вона вічна й прекрасна: Коли хвилюється жовтіюча нива… …Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі,- И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу бога… Так, відчуваючи свою непотрібність, сторонність порожньому, світському суспільству, удалині від миру природи, Лермонтов робить останній висновок: “Я б хотів забутися й заснути!” Ми побачили, що в сприйнятті волі Лермонтов все життя залишається романтиком
И в епоху безвременья інших настроїв не могло бути. У трагедії Лермонтова відбилася трагедія всього покоління, що виявилося позбавленим світлих ідеалів, що за всіх часів висвітлювали людям шлях у Майбутнє. Із усього нескінченного різноманіття тим поезії великих російських поетів, Пушкіна й Лермонтова, я вибрав і простежив розвиток лише однієї, але саме ця тема здається мені дуже важливої, тому що зв’язує поета з його часом і, виходить, дозволяє знайти загальні закономірності взаємин художника з епохою. Це знання потрібно нам і сьогодні; у нашу складну історичну епоху крутого ламання суспільного світогляду воно допоможе многим з нас розібратися у своїх думках і почуттях
А Пушкін і Лермонтов повинні завжди залишатися в нашій пам’яті як два великих дослідники людини, що втілили й розвили у своїх добутках кращі сторони людського духу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)