Естетичні засади акмеїзму у творчості Анни Ахматової
Акмеїзм об’єднав поетів, які мали різні ідейно-художні настанови і літературні долі. Об’єднувало акмеїстів прагнення віднайти вихід із кризи символізму. Вони не ставили собі за мету створити цілісну світоглядну та естетичну систему та не створили її. Більше того, відштовхуючись від символізму, вони підкреслювали глибокі внутрішні зв’язки акмеїзму і символізму.
Оцінюючи роль Анни Ахматової у цьому процесі народження нових естетичних принципів, дослідники зазначають, що вона як поет прямувала шляхом віднайденого нею нового художнього
Безумовно, що ці принципи були творчо індивідуально усвідомлені та засвоєні. Чи могла Анна Ахматова взяти за зброю палкий заклик акмеїстів сприймати дійсність “у всій сукупності краси та неподобств”? Якщо звернемося до її біографії, ми можемо ствердно відповісти на це питання. її життя було наповнене і красою кохання, і непомірним стражданням. Анна Ахматова вважала, що “всі ми живемо заради майбутнього”, мабуть, тому її лірика
За спогадами Лідії Чуковської, коли в Ахматової питали, чому її вірші такі сумні, вона відповідала, що ця недоладність пояснюється особливостями її біографії. Вірші, навіть геніальні вірші, ніколи не дарували щастя своєму автору, проте пристрасть писати ще і ще від цього не зникала.
Блок називав її творчість винятковою на тлі творчості інших поетів-акмеїстів. А вона сама ніколи не приховувала, що творчість самого Блока була для неї опорою на ранньому етапі. У 1914 році Ахматова дарує Блоку примірник “Чоток” із двовіршем-посвятою, який розкриває характер її ранньої творчості з мотивами і образами лірики поета. Блок пробудив музу Ахматової (“від тебе приходила до мене тривога й уміння писати вірші”), проте далі вона обрала свій власний шлях. Якщо Блок осмислював катастрофічність буття винятково в історико-філософському ключі, то Ахматова переводить це відчуття у сферу інтимну.
Перші збірки її віршів – “Вечір” Х1912), “Чотки” (1914), “Біла зграя” (1917) – являють собою інтимну лірику. “Вечір” – таємничий час, коли народжуються нові невідомі почуття, але водночас губиться те, що було”близьким, знайомим. “Вечір” – це книга жалю, співчуття, передчуття занепаду, душевних дисонансів. Ця лірика відображає надії, що загинули, ілюзії кохання, що розсіялися, розчарування, печаль:
Но мне непонятен серых глаз испуг,
И ти виновник моего недуга.
Коротких мы не учащаем встреч.
Так наш покой нам суждено беречь.
Для порятунку від цього пекучого нестерпного болю, що називається коханням, залишається лише одне – займатися творчістю. У безсмертних словах поезій живе голос коханого, його подих, його поцілунок. Цей вогонь не спроможні загасити ані страх, ані забуття. Ми живемо заради майбутнього, але це майбутнє по-різному
Може зустріти нас. Тому кожна мить насолоди, кожна мить краси закарбовується в пам’яті для того, щоб освітити самотню безпомічну старість:
И если трудный путь мне предстоит,
Вот легкий груз, который мне под силу
С собою взять, чтоб в старости, в болезни,
Быть может, в нищете – припоминать
Закат неистовый, и полноту
Душевных сил, и прелесть милой жизни.
У ліриці Ахматової заворожує характерна “речова” символіка. Найтонші душевні порухи, відтінки психологічних переживань вона передає через побутове, звичне: блідий рот злегка розтулений, важке дихання, а на грудях злегка тремтять квіти побачення, що не відбулося. Образ розкривається в конкретно-чуттєвих деталях, через які втілюється основна психологічна тема, психологічний конфлікт твору: “Переулочек, переул… Горло петелькой затянул”. Це приклад вже зрілої творчості Ахматової.
Анна Андріївна дуже хотіла, щоб це “переул” було зрозуміле: “переул” – обірване, недоcказане слово. Дрібна деталь, але який глибинний зміст вона вносить у цю сумну пісню. Провулок затягнув петлю на шиї, останнє слово залишилося невимовленим – віднайти би той образок, бо смерть вже визначила час свого приходу. Відчай пронизує тіло, душу, розум – неможливо щось змінити в цьому житті, але й неможливо підкоритися цим нестерпним обставинам. Чи не найтрагічнішим є відчуття власного безсилля перед обличчям реальної дійсності.
Сприйняття зовнішнього світу передається у вигляді безпосереднього відчуття як вираження психологічного факту:
Эта женщина больна,
Эта женщина одна,
Муж в могиле, син в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
Лірика Ахматової логічно точно передає найтонші спостереження, її вірші набувають характеру епіграми, часто закінчуються афоризмами, сентенціями, в яких відчутний власний голос і настрій автора: “Но в мире нет людей бесслезней, надменнее и проще нас”.
Ахматова неуважно ставилася до розділових знаків у своїй поезії. А ще пригадувала слова М. Гумільова про те, що кожний другий рядок її поезії завершується трьома крапками. Простота: і недосказаність… Саме такою, на мою думку, є поезія Анни Андріївни Ахматової. Вона не писала вірші, не складала слова у ритмізований малюнок, позбавлений внутрішнього змісту. Поезія – це її спосіб говорити про те, що наболіло, про те, що нестерпно розчавлювало душу. Це мужній погляд на життя.
Доля Ахматової, нерозривно пов’язана із творчістю, – це щось більше, ніж доля звичайної земної жінки: це символ скорботи, сирітства, гордині та мужності.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)