Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша – Біміні

Ернест Хемінгуей
Острови в океані
Частина перша – Біміні
Будинок стояв на узвишші вузького мису між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені додолу пасатами, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них через білий пляж до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої

риби з’являлася в ній задовго перед тим, як сама риба підпливала до берега.
Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи накраю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути плюскіт переслідуваної ними риби, а спустившись на пляж, побачити у воді фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.
Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут не менш знаменними, ніж будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.
Часом літо випадало надто гаряче – коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а випадкова тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого, червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.
Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніш, як її покаже барометр. До того ж умів угадувати напрям бур і знав, як від них остерігатися. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей між собою. Знав і те, що бувають урагани, в яких ніхто її шию не може вціліти. Проте завжди казав собі, що, коли вже й станеться таке лихо, він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.
Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід’ємною часткою; але з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок виднів далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з мори. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, впадав у око і великий білий будинок. А ще трохи згодом з’являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його поймало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото Моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий критий камін, і Томас Хадсон палив у ньому дерево, викинуте на берег морем.
Велика купа того дерева громадилася під південною стіною будинку. Воно було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі шматки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного великого шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на масивному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води шматки дерева.
Часом він гасив лампу, лягав на килим на підлозі й стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що його були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум’я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горіло дерево, викинуте морем, з ним діялося щось особливе йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.
Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчі трави на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї,- давно, коли був іще зовсім молодий.
Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон дивився на нього вдячним поглядом і думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року на острові зима була найкраща, і він чекав її повсякчас.
II
Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли весна вже доходила кінця. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і вже звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли
Незгоди з матір’ю двох молодших. Вона надумала податися до Європи,- звичайно, не попередивши про це Хадсона,- і хотіла забрати їх з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули,- певна річ, після різдва. Саме різдво хлопці мали провести з нею.
Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося компромісом. Погодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п’ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти з шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір’ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб усім необхідним. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.
Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це був чесний компроміс, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступалася від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов справжній генерал, і так само несхибно здійснювала їх. Компромісу з нею ще можна було досягти. Але змусити докорінно змінити свій намір – ніколи, хоч як би він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.
Намір залишався наміром, а рішення – то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима науку судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли компромісу і що хлопці приїдуть хоч на п’ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п’ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П’ять тижнів – чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір’ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.
Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи.
Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.
Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: “Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?” Це краще звучало по-французькому: “Quand оn реіnt sі bіеn аuх Batignoles”, – і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier, і міцно осів на ньому і знав усіх своїх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.
Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір.