Епічна поема Байрона “Дон Жуан”

“Епічна поема” – по відкликанню автора, а по суті – роман у віршах, ” Дон Жуан ” – найважливіший і самий масштабний добуток пізнього етапу Творчості Байрона, предмет постійних міркувань поета й запеклої полеміки критики. Подібно “Євгенію Онєгіну”, шедевр пізнього Байрона обривається на півслові. Судячи з переписки й відкликань сучасників, що працював над “Дон Жуаном” протягом останніх семи років свого життя, поет зумів здійснити не більше двох третин свого великого задуму (замислювався епос в 24 піснях, і автор

припускав показати життя свого героя в Німеччині, Іспанії, Італії, а закінчити оповідання загибеллю Жуана у Франції в період Великої французької революції).

У першій пісні соковитими сатиричними мазками поет накидає ескіз існування досить ординарного дворянського сімейства в Севільї в другій половині XVIII сторіччя, відтворюючи станове й сімейне оточення, у якому тільки й міг відбутися на світло майбутній неприборканий підкорювач жіночих серць. Досвід творця, що побував в Іспанії, “Чайльд Гарольда” не міг не послужити Байронові доброї послуги: образи життєлюбного, оптимістичного дона Хосе і його “високочолої”

млосної й манірної дружини дони Инесы здаються намальованими кистю якого-небудь із фламандських майстрів жанрового живопису. Лукавий автор ні на мінуту не випускає з очей і вдачі сучасної йому британської аристократії, акцентуючи, зокрема, що превалює в севильском богатом будинку відчуття лицемірства й святенництва. Шістнадцятирічний молодий герой проходить перші уроки еротичного виховання в обіймах кращої подруги матері – молодий (вона всього на сім років старше юнака) дони Юліи, дружини дона Альфонсо, якого в колишні роки зв’язували, натякає автор, з матір’ю Жуана, узи не цілком платонічної дружби. Але от трапляється непоправне: ревнивий дон Альфонсо виявляє підлітка в спальні дружини, і батьки Жуана, прагнучи уникнути великосвітського скандалу, відправляють свого нащадка в тривалу морську подорож

Корабель, що пливе в Ливорно, зазнає аварії, і більшість пасажирів гине у хвилях під час жорстокої бури. При цьому Жуан втрачає свого слугу й наставника, а його самого, виснаженого, без свідомості, хвилею викидає на берег невідомого острова. Так починається новий етап його біографії – любов до прекрасної грекині Гайдэ.

Пленительно прекрасна дівчина, що живе з батьком-піратом в ізоляції від зовнішнього миру, знаходить на узбережжя казково гарного юнака й дарує йому свою любов. Гайдэ невідомий розрахунок і лукавство: “Гайдэ – як дочка наївна природи / И непідробленої пристрасті – народилася / Під пекучим сонцем півдня, де народи / Живуть, любові законам підкорися. / Обранцеві прекрасному на роки / Вона душею й серцем віддалася, / Не мислячи, не тривожачись, не боячись: / Він з нею був – і щастя було з нею!”

Однак, як і всяка утопія, ця безхмарна смуга в житті героїв незабаром переривається: батько Гайдэ, що слыли загиблої в одній зі своїх контрабандистських “експедицій”, вертається на острів і, не внемля благанням дочки, зв’язує Жуана й відправляє його з іншими бранцями на ринок рабів у Константинополь. А вражена пережитим дівчина впадає в безпам’ятство й через деякий час умирає

Жуан, у свою чергу, разом з товаришем на нещастя – британцем Джоном Джонсоном, що служив в армії Суворова й взли в полон яничарами, виявляється проданий у гарем турецького султана. Приглянувшийся коханій дружині султана, красуні Гюльбее, він схований у жіночому платті серед чарівних одалісок і, не відаючи про небезпеку, “викликає” на себе прихильність однієї з них – прекрасної грузинки Дуду. Ревнива султанша в люті, але, підкоряючись міркуванням тверезого розрахунку, змушена допомогти Жуану і його другові Джонсонові, разом із двома невдачливими наложницями, бігти з гарему

Атмосфера пряної еротичної резиньяції різко міняється, коли втікачі виявляються в розташуванні російських військ, під командуванням фельдмаршала Суворова штурмуючу турецьку міцність Ізмаїл на Дунаї (пісні 8-я).

Ці сторінки роману воістину захоплюють – не тому тільки, що стремившийся додати максимальну історико-документальну вірогідність своєму оповіданню Байрон досить докладно й колоритно характеризує безстрашного російського полководця (до речі, у цих епізодах перебуває місце й майбутньому переможцеві Наполеона

Кутузову), але насамперед тому, що в них сповна виразилося жагуче неприйняття Байроном антигуманної практики кровопролитних і безглуздих воєн, що становили значиму – найчастіше провідну – частина зовнішньої політики всіх європейських держав. Байрон-Антимілітарист як звичайно далеко обганяє власний час: боготворячи волю й незалежність і відплачуючи належне відвазі й таланту Суворова, його простоті й демократизму (“Зізнатися вам – Суворова я сам / Без коливань чудом називаю” ), він говорить рішуче “ні” монархам-завойовникам, заради ефемерної слави, що кидає в жерло дивовижної бойні тисячі людських життів. “Але, по суті, лише війни за волю / Гідні шляхетного народу”.

Під стать авторові й герой: через незнання проявляющий чудеса героїзму при облозі міцності Жуан, ні секунди не коливаючись, рятує від рук розлютованих козаків п’ятирічну турецьку дівчинку й надалі відмовляється розстатися з нею, хоча це й перешкоджає його світській “кар’єрі”.

Як би те не було, його нагороджують російським орденом за відвагу й відрядять у Петербург із депешею Суворова імператриці Катерині про узяття неприступної турецької твердині

“Росіянин епізод” у житті іспанського героя не занадто тривалий, однак повідомлюване Байроном про вдачі й звичаї російського двору досить докладно й красномовно свідчить про величезну роботу, проробленої поетом, що ніколи не бував у Росії, але щиро й непредвзято пытавшимся зрозуміти природу російського самодержавства. Цікава й неоднозначна характеристика, що дається Байроном Катерині, і недвозначно-неприязна оцінка поетом фаворитизму, що процвітає, втім, не при одному лише імператорському дворі

Блискуча кар’єра улюбленця російської государині, “засветившая” Жуану, незабаром виявляється перервана: він занедужує, і всесильна Катерина, постачивши гарного юнака вірчими грамотами посланника, відправляє його Ванглию.

Минувши Польщу, Пруссію, Голландію, цей улюбленець долі виявляється в батьківщині поета, що без натяків висловлює своє досить далеке від офіціозного відношення до ролі, яку грає слывущая “волелюбної” Британія в європейській політиці (“вона – тюремник націй…” ).

И знову жанрова тональність оповідання міняється (з пісні 11-й до 17-й, на якій і переривається роман). Властиво “пикарескная” стихія тріумфує тут тільки в короткому епізоді нападу на Жуана вуличних грабіжників на лондонській вулиці. Герой, втім, без праці виходить із положення, відправляючи одного з напавших на той

Світло. Подальше – впритул передбачають пушкінського “Онєгіна” картинки великосвітського життя столичного й сільського Альбіону, що свідчать і про зростаючу глибину байроновского психологізму, і про властивого поета незрівнянній майстерності в’їдливо-сатиричного портрета

Важко піти від думки, що саме цю частину оповідання автор думав центральної для свого грандіозного задуму. Навряд чи випадково на початку цієї смуги в існуванні персонажа поет “проговорюється” : ” Дванадцять пісень написав я, але / Все це лише прелюдія поки”.

До цього моменту Жуану двадцять один рік. Молодий, ерудований, чарівний, він недарма залучає до себе увага молодих і не настільки молодих представниць прекрасної підлоги. Однак ранні тривоги й розчарування заронили в ньому вірус утоми й пересичення. Байроновский Дон Жуан, бути може, тим разюче й відрізняється від фольклорного, що в ньому немає нічого “надлюдського”.

Ставши об’єктом сугубо світського інтересу з боку блискучої аристократки леді Аделины Амондевилл, Жуан удостоюється запрошення погостювати в розкішному заміському маєтку лорда Амондевилла – гарного, але поверхневого представника свого стану, стовідсоткового джентльмена й жагучого мисливця

Його дружина, втім, теж плоть від плоті свого середовища з її вдачами й забобонами. Випробовуючи щиросердечне розташування до Жуану, вона не знаходить нічого кращого, як… приискать своєму ровесникові-іноземцеві належну наречену. Він, зі своєї сторони, після довгої перерви, здається, по-справжньому закохується в юну дівчину Аврору Рэби: “Вона безневинною грацією своєї / Шекспіра героїнь нагадувала” .

Але останнє ніяк не входить у розрахунки леді Аделины, що встигла доглянути для юнака одну зі своїх великосвітських подруг. З нею-те в нічній тиші стародавнього сільського особняка й зіштовхується герой на останніх сторінках роману

НА ЖАЛЬ, доля перешкодила поетові продовжити оповідання…

Н. М. Пальців


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Епічна поема Байрона “Дон Жуан”

Categories: Нові твори

Links