Образ Гельдерлин запозичив з легенди Диогена Лаэртского, по якій історично існуючий древнеэл-линский філософ V в. до н. е. кинувся в кратер Етни, щоб “зміцнити поголоску, начебто він зробився богом”. Э. у трагедії кінчає із собою по інших мотивах, переживши мить тріумфу, побоюючись, що така мить, вище в його житті, більше йому не призначено буде пережити
Э. – один з перших романтичних героїв німецької драматургії, бунтар, заколотник, наділений рисами надлюдини; предтеча таких романтичних персонажів, як Прометей Шеллі й Манфред Байрона
Жителі
Агригента відплачують Э. заслужену хвалу – він дійсно “керманич царствений”, практик і чарівник, учений і філософ, що вміє приборкувати вітер і виліковувати людей, справжній вождь, що знає собі ціну. Але поступово у відносинах Э. з людьми утвориться тріщина: герой вступає в конфлікт із владою, з жерцем і архонтом. Э. порахував себе обранцем, рівним богам, він надмірно ввірував у себе, у свою силу й могутність, став майже нехтувати тих, кого благодіє, для кого піднімається. Підсумок самообожнювання сумний: Э. виганяють із міста
Коли зненацька співгромадяни прощають Э., коли його знову славлять
і готові увінчати царською короною, давши йому щиру владу, герой вирішує піти з життя. Передсмертний монолог Э. – це утопічна картина прийдешнього гармонічного суспільства в дусі античної демократії й Руссо. Гельдерлин не закінчив трагедію, залишивши кілька редакцій, але образ Э. у кожній з них незмінний. Сценічної історії трагедія не мала – лише в середині 70-х рр. сценічну версію запропонував німецький режисер К. М. Грюбер, поставивши спектакль “Эмпедокл, граємо Гельдерлина”, де в ролі еллінського філософа виступив Бруно Ганц.