Еміль Верхарн Поезії

Еміль Верхарн
Поезії
Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990
Гордість
Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні,
Але щораз живuть і будить сподівання,-
Він повен віри, суворий світ.
Дарма, що з давніх уже літ
У храмовім склепінні,
Як сходить день, як гасне світ,
Щораз мертвотніше звучить
Розп’ятому моління.
Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах,
Ви віру таїте в незвіданих глибинах,
Бо вірить той, хто робить і тремтить!
I вірить, хто шукає й винаходить!

/> I промінь кожного світанку родить
I воскрешає віру, і віра та нова –
У міць і запал людського єства.
А з нею Гордість устає, на тайни нападає,
Що нам земля дає і знов од нас ховає;
Та Гордість молода спинається, жива,
I перешкоди валить перед собою всюди,
З себе самої творячи щоденне чудо,
Що потребує рід людський.
О віро в силу рук, в чоло і погляд свій,
О віро в мозок, дослідом сп’янілий,
О віро в рід людський напружений, палкий!
Як я з тобою в небезпеці злій
І в славі, що життя на пай мені вділило,
Стаю упевнений і смілий!
Бо ж як подумаю, що я
Є дивоглядна часточка

буття,
Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,-
То небо, землі, гори і гаї
Стають ріднішими і ближчими мені,
I я люблю себе в тім неживім створінні.
Люблю себе, дивуюся собі
У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі,
Проходячи землею, кожен,-
Бо маю я,
Як кожен, хист, і волю, і чуття,-
І все, що робить він, те й я зробить спроможен.
Легенями вбираю я великих діл красу,
I славу подвигів, що відусюди лине,
І думку кожну, як свою, беру, несу,
Бо сміливість відчув її в своїх глибинах.
I от
Я відчуваю,
Що свій я у житті до всіх речей, істот,
I в щедрості безкраїй
Я віддаю себе, і все мене проймає.
I що то – вада, зaслуга, чеснота, гріх,-
Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти,
I, як потреба, вмерти гордовито,
Щоб не принизить сил напружених своїх.
На молу в пристані
Коли я йду до хвиль нічних і розбуялих,
Як океан у берег б’є,
То руки стискую я на грудях запалих,
Щоб серце відчувать своє.
Ось-ось під пальцями тремтить воно, шаліє,
I під ритмічний рівний бій
Враз загубилося в безумній веремії
Безладно збурених стихій;
Віддаючи життя в змагання комашине
Вітрів і незліченних зір,
Піднесене числом і ритмом їхнім,- лине
У неокраяний простір.
I поступається моїм жаданням пильним
Втопить у вічність погляд свій,
I виповнити час і далеч божевільним
Буянням бoлісних надій.
Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях,
Як я в оцю шумливу мить,
Потонуть поглядом у осяйних проміннях,
Що сходять на нічну блакить;
Що прийдуть теж до хвиль нічних і розбуялих,
Як океан у берег б’є,
I руки прикладуть теж до грудей запалих,
Щоб серце відчувать своє.
Хотів би я для них у вітрі цім могутнім,
В солоних далях цих знайти
Слова премудрості, напоєні майбутнім
I спраглі дальшої мети,
Щоб душу пристрасну мою вони відчули,
Спізнавши із самих-но слів,
Як серцем радісним у час давно минулий
Я душу їхню полюбив.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Еміль Верхарн Поезії

Categories: Твори з української літератури

Links