Джордж Гордон Байрон Мазепа (Переклад Д. Загул)

Джордж Байрон
Мазепа
Поема
З англійської Джордж-Ноель Байрон
І.
В жахливий день біля Полтави
Од шведів щастя утекло.
Навкруг порубане, криваве
Все військо Кардове лягло,
Військова міць, воєнна слава.
Така ж, як ми, її раби, –
Майнула до царя, лукава,
І врятувався мур Москви. –
До того пам’ятного року,
До ще жахливішого дня,
Що на ганьбу й різню жорстоку
Ще більше виставив ім’я,
Ще більше військо дав на злім. –
Одному грім, а блиск усім.
ІІ.
Такий од долі жереб впав:

І Карло день і ніч тікав
Через поля, річки, діброви
В чужих і власних краплях крови.
За нього ж тисячі лягло,
А й слова скарги не було
На честолюбця в день заглади.
Як правда не боїться влади.
А як загинув кінь його,
Убитий кулею на полі,
Гієта дав йому свого
І вмер у російській неволі.
Та й цей скакун звалився з ніг,
Як чвалом кілька миль пробіг.
І в пущі, в темній глушині,
Де навкруги ворожі чати
Вже розвели свої вогні,
Прийшлося Карлу ночувати.
Чи ж це ті лаври, той вінок
Воєнної потуги й слави,
Що забирав останній сок
З народів шведської держави?
Мов неживого під сосну
Поклали короля до сну.
Тягуча ніч, холодний іній,
Гарячка ран, непевна путь
Йому заснути не дають –
Затерпло тіло, рани сині…
Та мужньо зносить володар
Від долі посланий удар,
Бо підкорив нестерпні болі
Своїй твердій і впертій волі,
Що перед нею всі пригоди
Німіють, як колись народи.
III.
Юрба вождів – яка мала! –
За день ще більше поріділа;
Ця ж решта лицарів була
Хоробра й вірна вже – сиділа,
Німа, понура і сумна,
Круг короля й його коня,
Бо ж у нещасті, наче тінь,
Людину не покине кінь.
А поруч, в лицарській юрбі,
Де звісив дуб гілля дебеле,
Мазепа стомлений собі
З трави тверду постелю стеле.
Гетьман – похмурий і старий
І сам, як дуб той віковий.
Та спершу, хоч стомивсь за дня,
Козацький князь обтер коня,
Розпутав, розгнуздав, обчистив,
Розгладив гриву, ноги й хвіст,
Послав йому трави та листу
І тішився, що карий їсть,
А то журився довгий час,
Що змучений скакун не пас
В нічній росі траву-отаву…
Цей кінь терплячий був на славу,
На їжу й ложе не зважав,
А все робив, як пан бажав.
Кудлатий і кремезний зріст,
Палкий, прудкий, неначе біс,
Він пана по-татарськи ніс.
На клич його бігцем приходив,
Хоча б там тисячі, чи тьма,
Чи ніч беззоряна, німа,
Усюди пана він знаходив –
Цей кінь од смерку аж до дня
За паном біг, мов козеня.
IV.
Із цим упоравшись, гетьман
На землю розіслав жупан,
Списа до дерева припер.
І взявсь оглянути тепер
Рушницю, чи вона як слід
Перенесла важкий похід.
Чи часом порох не промок.
Чи в кремінь потрапля курок.
Оглянув піхву, ще й ефес.
Чи вже не перетерся десь
Його міцний ремінний пас.
Аж потім славний ватажок
Добув торбину й боклажок,
Увесь убогий свій припас,-
І з Карлом і всіма з почоту
Гостинно поділився він
З такою ж гідністю достоту,
Як на бенкеті дворянин.
Король з усмішкою гіркою
Свою мізерну пайку взяв
І, приховавши приступ болю,
Бадьоро, голосно сказав:
“У всіх із нашого гуртка
Відважний дух, тверда рука,
Та хто в цей час маршів, боїв
Балакав менше й більш зробив,
Ніж ти, Мазепо?
На землі
Від Олександрових часів
Такої пари не знайти,
Як твій Буцефалос і ти.
Бо й скитську славу топчеш ти
На ріках і просторах степу”.
“О, я прокляв,- сказав Мазепа,-
Ту школу, де я вчивсь їзди”.
“Чому ж це так, старий гетьмане?
Чай добра школа то була?”
“На жаль, це повість немала,
А скільки миль ще перед нами
Та сутичок із ворогами,
Що дужчі в десять раз од нас…
Залишим це на кращий час,
Аж доки за руслом Дніпра
Ми зможем коней попасти.
Вам, пане, спати вже пора,
А варту буду я нести”.
“А я б усе-таки бажав, –
Одрік король, – щоб ти сказав
Свою історію, ачей
Під цю гутірку голосну
Я відпочину і засну,
Бо зараз сон не йме очей”.
“Для цього я вернутись рад
Так років з п’ятдесят назад.
Мені двадцятий рік минав…
Ще Казімір королював,
Ян-Казімір… Шість років я
Був паж у того короля.
Це був король! Учений сам –
Він зовсім був не пара вам,
Бо й не збирався воювати,
Щоб набувать чужих країн,
А потім знов їх утрачати,
Тож супокійне правив він,
І крім гризні на зборах сейму,
Так мирно жив, аж непристойно.
Були йому турботи й там!
Він муз любив і гарних дам.
Дошкулять іноді й вони
Не менш од лютої війни.
Як тільки гнів його минав,
Він книжку й жінку знов міняв
І впоряджав бенкет на славу,
Що дивував усю Варшаву.
Зглядались діти і старі
На блиск і велич при дворі
Він звався “польський Соломон”
У всіх поетів, крім одного,
Що втратив віру в пансіон
І склав сатиру був на нього.
Там був безжурний двір забав,
Де майже кожний був піїт…
Колись і я там віршу склав
І підписав – “сумний Терсіт”.
Я знав там графа-воєводу
Славетного, старого роду;
Мов рудня, він багатий був,
А гордий, що й казать не треба,
І на своє шляхетство дув,
Немов зійшов на землю з неба.
Багатством, родом та ім’ям
Рівнявся тільки королям,
Пишався, чванився, гордів,
А врешті, наче в п’янім сні,
Він славу та діла дідів
Попросту видав за свої.
Інакше думала жона…
Молодша щось за тридцять літ,
Все важче зносила вона
Свою нудьгу і графів гніт.
Після безплідного бажання,
Дурману снів, вагань і мрій –
Вона послала на прощання
Сльозу невинності своїй –
І міряти очима стала
Варшавську молодь, танці, спів –
Та часу слушного чекала,
Щоб холод серця хтось зогрів,
Щоб графа увінчать новим
Титулом, що веде до неба…
Навряд чи хтось пишався б ним,
Хто заслужив його, як треба.
V.
Красунь-юнак я був тоді…
Тепер, коли вже сімдесятий
Мені минув, не гріх сказати,
Що в дні юнацтва золоті,
Бувало, кожного вельможу
З мужів чи хлопців переможу
У всій привабній марноті.
Я ж був веселий і стрункий –
І вигляд мій не був такий
Поморщений, як ось тепер, –
То час війни й турботи стер
З обличчя душу, що не годні б
Мене вже й родичі пізнать,
Коли б могли моє сьогодні
З моїм учора порівнять.
Але ж колишніх рис моїх
Іще раніше я позбувся,
Аніж суворий вік торкнувся
Рукою старості до їх.
Літа, як бачте, не вгасили
В мені ні мужності, ні сили.
А то вночі з-під цих гілок,
Під чорним небом без зірок
Я б не розказував казок…
Та далі вже… Терези стан –
Він наче й тут передо мною,
Біжить до мене під каштан…
Я бачу скрізь її живою,
А все-таки я не знайду
Ні барв, ні образів, ні слів,
Щоб змалювати ним оту,
Яку так палко я любив.
В її очах був східний жар –
Сусідство турків та татар
Змішало польську кров…
Ті очі Були чорніш цієї ночі,
Ще й з променем таким прекрасним.
Мов ніжний блиск молодика. –
Глибокі й вогкі, як ріка, –
Вони втопали в сяйві власнім.
В них море туги і вогню –
Мов очі мучениці-жертви,
Що дивиться на блиск в раю
І бачить радощі і в смерті.
Погідне і ясне чоло
Мов літнє озеро було,
Що в ньому навіть сонце з неба
Милується само на себе.
А щічки й рот… та шкода й мови!..
Кохав колись – і зараз теж –
Вогонь подібної любови
В добрі і злі не знає меж.
Бо що для неї злість і гнів?
А мрія серця, нам на зло,
Не гасне й до старечих днів,
Як це з Мазепою було…
VI.
Ми бачились… Ми зустрічались…
А я дивився – і зітхав –
Вона й слівцем не обізвалась,
Та відповідь її я мав.
Є тисячі таких знаків –
Ми й описати їх не можем
Рядками зрозумілих слів,
Хоч їх і чув, і бачив кожен –
Вони таємно з серця йдуть,
Хвилюють радощами грудь,
І з обопільного стремління
Росте німе порозуміння,
Що з іскор – проблисків думок
Вогнистий зв’язує шнурок;
Це несвідоме поєднання –
І ми ніколи не збагнем,
Як раптом іскорка кохання
Шаленим вибухне вогнем.
За нею стежив я здаля,
Зітхав, дививсь і плакав я,
Аж доки нас удвох звели, –
І відтоді здибались ми
Без підозріння…
Я мовчав,
Я тільки млів, не признавався,
Язик тремтливо завмирав
І голос на вустах зривався,
Аж доки не прийшла пора!..
Є беззмістовна, глупа гра,
Що то за нею завше в нас
Лінивий коротали час.