Джордж Бернард Шоу Пігмаліон

Джордж Бернард Шоу
Пігмаліон
Переклад Олександра Мокровольського
Дія перша
Лондон, 11.15 вечора. Щедрий літній дощ ллє як із відра. Тут і там несамовито верещать свистки, якими підкликають таксі. Пішоходи біжать, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла (не Ренового собору, а церкви Ініго Джонса, що в Ковент-Гардені, біля овочевого ринку); разом із усіма забігають до прихистку дама з дочкою у вечірніх сукнях. Люди похмуро видивляються на дощову завісу, і тільки один чоловік стоїть спиною до всіх, зосереджено щось занотовуючи у своєму

записничку.
Церковний годинник вибиває чверть на дванадцяту.
Дочка (стоячи між двома центральними колонами, ближче до тієї, що з лівого боку від неї). Вже ж мене холод аж до кісток діймає. І що там Фредді так довго робить? Уже цілих двадцять хвилин як пішов!
Мати (стоячи праворуч від дочки). Ну, не двадцять, а менше. Але мав би вже досі піймати нам таксі.
Перехожий (що стоїть праворуч від дами). Пані, він не піймає ніякого таксі аж до пів на дванадцяту, коли вони вже вертатимуться, як порозвозять тих, що вийшли з театру.
Мати. Але ж нам так потрібне таксі! Ми не вистоїмо тут аж до пів на дванадцяту. Це ж гірше нікуди!
Перехожий. Що вдієш, пані, – не я це придумав.
Дочка. Мав би Фредді хоч трошки кебети, то вхопив би таксі ще біля дверей театру.
Мати. Де вже було йому, бідоласі!
Дочка. Люди ж похапали! А він?
Фредді вбігає з дощу, з боку Саутгемптон-стріт, і стає між ними двома, закриваючи мокру парасолю, з якої стікають краплі. Він – молодик двадцяти літ у вечірньому костюмі, штани в нього мокрі вище кісточок.
Дочка. То що, не зловив таксі?
Фредді. Ніде жодного не дістати – ні за гроші, ні за очі хороші.
Мати. Ой, Фредді, мусить бути таксі! Ти ж його, певне, й не шукав як слід.
Дочка. Це нестерпно! Чи ти хочеш, щоб ми самі пішли пошукали?
Фредді. Я ж вам кажу: люди розхапали всі машини. Дощ линув так несподівано, і ніхто не був готовий, і кожному враз украй потрібне стало таксі. Я пробіг туди аж до Чарінг-Кросу і в другий бік мало не до Ладгейтського цирку – і ніде жодного вільного таксі!
Мати. А на Трафальгарську площу ти бігав?
Фредді. І на Трафальгарській нічого не було.
Дочка. Ти справді туди бігав?
Фредді. Я добувся аж до вокзалу на Чарінг-Крос. Чи ви б хотіли, щоб я забіг аж до Гаммерсміту?
Дочка. Та ти ж зовсім не старався!
Мати. І справді, який-бо ти безпорадний, Фредді! Іди ж знов і не вертайся, поки не знайдеш таксі.
Фредді. Тільки даремно вимокну як хлющ.
Дочка. А нам що робити? Стояти цілу ніч отут на вітрі, в самих благеньких сукнях? Самолюбива ж ти свиня…
Фредді. Ну та гаразд – іду вже, йду! (Розкриває парасолю й кидається бігти в напрямку до Странду, але стикається із квіткаркою, що спішить під укриття, і вибиває кошика з її рук. Сліпучий спалах блискавки й зразу ж за ним оглушливий удар грому створюють ніби оркестровий супровід цій події.)
Квіткарка. Ну шо се ти, Хреді! Чо’ ни дивисся, куди ступаїш, любчику?
Фредді. Даруйте! (Вибігає.)
Квіткарка (збираючи розсипані квіти і вкладаючи їх назад до кошика). От маніри! Ди-ва пучечки хвіялок сатоптав у грязюку! (Сідає на цоколь колони й сортує квіти, праворуч від дами. З неї аж ніяк не романтична постать. Їй чи вісімнадцять, чи то двадцять років, не більше. На голові у неї матроський брилик із чорної соломки, який чимало назбирав лондонської пилюки та кіптяви й навряд чи коли чистився. Мишача барва її кіс, либонь, не від природи така – те волосся просить, аж пищить, гарячої води та мила. Непривабливий чорний приталений жакет сягає їй мало не до колін, а ще на ній коричнева спідниця із грубим фартушком. Та найплачевніший вигляд мають у неї черевики. Видно, що вона й старається бути чепурною, як тільки може, але поруч із тими дочкою та матір’ю видається дуже брудною. Вродою ніби й не гірша за них, от тільки врода та занехаяна, і ще ж їй потрібні послуги зубного лікаря.)
Мати. Скажіть, будь ласка, а звідкіля ви знаєте, що мого сина звати Фредді?
Квіткарка. Ой, то це був ваш синок, кажите? Ну, я’би в’ ‘го луче навчили, то ни тікав би він геть, коли россипав квіточки бідній дівчині, а заплатив би за шкоду! Чи ви-и заплатите мені? (Перепрошуєм, але надалі нам доведеться облишити ці відчайдушні спроби відтворити квіткарчину говірку, якої поза межами Лондона ніхто не збагне без спеціальної фонетичної абетки.)
Дочка. І не подумайте платити їй, мамо! Чого захотіла!
Мати. Прошу тебе, Кларо, не борони мені. Маєш ти дрібні гроші?
Дочка. Ні – нічого дрібнішого за шестипенсовика не маю.
Квіткарка (з надією). То я вам його розміняю, добра пані!
Мати (до Клари). Дай мені! (Клара неохоче розлучається з грішми.) Ось! (До дівчини.) Це вам за квіти.
Квіткарка. Щиро дякую вам, пані!
Дочка. Візьміть з неї решту! Воно ж коштує всього пенні за пучечок.
Мати. Притримай-но язика, Кларо! (До дівчини.) Можете не віддавати решти.
Квіткарка. Ой, спасибоньки, пані!
Мати. А зараз скажіть мені: звідкіля ви знаєте ім’я того молодого джентльмена?
Квіткарка. Та не знаю я його!
Мати. Я чула, як ви звернулись до нього на ім’я – Фредді! І не думайте мене обдурити!
Квіткарка (протестуючи). Ніхто й не думає вас обдурювати! Ну сказала на нього Фредді чи там Чарлі – так і ви могли б сказати, коли б говорили до когось чужого й хотіли приподобитися йому.
Дочка. Викинути шестипенсовика на вітер! Хай би вже Фредді знався собі з ким хоче. (Щоб показати обурення, заходить за колону.)
Літній джентльмен – симпатичний тип старого військового – забігає під портик і закриває парасолю, з якої скрапує вода. У нього, як і в Фредді, ноги геть мокрі до кісточок. Він у вечірньому костюмі й легкому пальтечку. Стає на те місце, яке звільнила дочка.
Джентльмен. Ху!
Мати (до джентльмена). Ох, пане, чи є хоч яка ознака, що воно припиняється?
Джентльмен. Де там! Хвилини дві тому полило ще гірше. (Підходить до цоколя поруч того місця, де сидить квіткарка, ставить ногу на цоколь і нахиляється, щоб відкотити холоші штанів.)
Мати. Ох, лишенько! (Засмучено йде за колону до дочки.)
Квіткарка (користуючись близькістю джентльмена, аби заприязнитися з ним). Полило ще гірше – так це признака, що скоро перестане. Тож веселіше, копитане, та купіть квіточку в бідної дівчини!
Джентльмен. Даруйте, але я не маю дріб’язку.
Квіткарка. А я вам розміняю, копитане.
Джентльмен. Розміняєте фунт? Дрібнішого нічого не маю.
Квіткарка. Та що ви! Ох, купіть у мене квіточку, копитане! Я можу розміняти півкрони. Візьміть ось це – за два пенси!
Джентльмен. Не мороч мені голови, будь доброю дівчиною! (Мацає по своїх кишенях.) У мене й справді немає дріб’язку… Стривай: ось тобі три монетки по півпенса, якщо це тебе зарятує. (Відходить до іншої колони.)
Квіткарка (розчаровано, але зміркувавши, що півтора пенса це краще, ніж нічого). Спасибі, пане.
Перехожий (до дівчини). Будь обачна – краще дай йому за це квітку! Там он, у тебе за спиною, стоїть типчик і записує кожнісіньке слово з твоїх уст. (Усі обертаються до чоловіка, який занотовує щось собі в записничку.)
Квіткарка (нажахано зриваючись на рівні ноги). Що я поганого зробила – що заговорила до того пана? Я маю право продавати квіточки де завгодно, аби тільки не стовбичила людям на дорозі. (Впадаючи в істерику.) Я – порядна дівчина, пособіть мені! Я не зачіпала його – тільки просила купити у мене квіточку!
Зчиняється галас. Публіка здебільшого співчуває квіткарці, засуджуючи однак, її надмірну вразливість. Глядачі, котрі старші, розважливіші, поплескують її заспокійливо по плечах, примовляючи: “Ну чого ти голосиш?” – “Хто тебе кривдить?” – “Ніхто тебе не зачепить.” – “І чого кричати?” – “Ну годі-бо!” – “Вгамуйся!” Не такі терплячі велять їй заткнутись, питаються нечемно, чи “всі в неї вдома”. Хто стоїть далі, не знаючи, в чому річ, тиснеться наперед, і галасу стає ще більше від запитань та відповідей на них: “Що за колотнеча?” – “А що вона?” – “А він де?” – “Та там нишпорка її записує!” – “Хто? Оцей?” – “Еге ж, оцей-о… Вимагала грошей у джентльмена”. І таке інше.
Квіткарка (протискаючись до джентльмена, що кричить несамовито). Ой, паночку, скажіть йому, щоб не писав на мене! Ви й не знаєте, що мені од того буде! Вони ж заберуть у мене дозвіл торгувати й виженуть мене на вулицю за те, що ніби чіплялася до мужчин. Вони…
Записувач (виступаючи наперед, праворуч від неї, а решта з’юрмлюється за ним). Ну, годі! Годі, годі! Хто тебе кривдить, ти, дурна дівчино? За кого ти мене маєш?
Перехожий. Все гаразд – він джентльмен: гляньте-но на його чи-ри-вики! (Пояснює записувачеві.) Вона подумала, що ви – поліцайський навушник, пане!
Записувач (із жвавим інтересом).