ДЖЕРОМ ДЕЙВІД СЕЛІНДЖЕР
ДЖЕРОМ ДЕЙВІД СЕЛІНДЖЕР
(народився у 1919 р.)
Люди продовжують читати книги Селінджера… Селінджер по-своєму такий же провидець, як Емерсон та Уїтмен, і такий же досконалий майстер, як Еліот і Фолкнер.
Денніс О’Коннор
Я люблю писати, але пишу головним чином для самого себе, для власного задоволення. За це, звичайно, доводиться розплачуватись: мене вважають людиною дивною, відлюдкуватою. Але я хочу насамперед відгородити себе і свою працю від інших.
Джером Дейвід Селінджер
УСАМІТНЕНИЙ ПИСЬМЕННИК. Джером Дейвід Селінджер
Повернутись до Америки, Селінджер вирішує професійно зайнятися літературною справою. У 1940 році в журналі “Сторі” було опубліковано його перше оповідання – “Молоді люди”. У 1953 році вийшла друком збірка “Дев’ять оповідань”. Творча спадщина Селінджера невелика: серія оповідань і повість “Над прірвою
Відомо, що Селінджер воював, був на фронті. Ернест Хемінгуей, зустрівшись із Селінджером під час воєнних дій у Нормандії, високо оцінив його оповідання і сказав молодому автору: “Ви до біса талановитий”.
Селінджер не сприймав того, що призводило до знищення особистості, розчинення її у сірій масі. Він виступав проти некритичного, а отже, безособистісного ставлення до художнього твору. Коли, скориставшись надзвичайною популярністю повісті “Над прірвою у житі”, менеджери від літератури перетворили її на бестселер, то Селінджер заявив: “Успіх приніс мені мало радості. Я вбачаю його виснажливим і шкідливим з професійного погляду: таким, що деморалізує”.
Селінджер залишає Нью-Йорк, оселяється в провінції, веде відчужене, усамітнене, навіть утаємничене життя. А втім, життям митця завжди лишаються його твори – твори, в яких відзеркалено його погляди, переживання, поривання. Селінджер – один із тих, хто писав літературну історію своєї країни. Писав чесно, безкомпромісно, талановито, з душевним болем і високою майстерністю.
І є надія, що ми прочитаємо нові твори Селінджера. Розповідають, що в саду його ферми в Корніші є невеличкий флігель, в якому щоденно по кілька годин письменник працює, що там є дві полиці з новими, ще не опублікованими рукописами. Будучи відлюдником в літературі, Джером Дейвід Селінджер уважно стежить за тим, що відбувається в світі, й живе напруженим творчим життям.
НАД ПРІРВОЮ ЖИТТЯ. Повість “Над прірвою у житі” була опублікована у 1951 році, хоча письменник працював над нею ще під час війни.
П’ятдесяті роки – це суттєві зміни на міжнародній арені, настання періоду “холодної війни”, а в США – і маккартизму. Деякі з письменників починають спо-відувати конформізм, тобто пасивне сприйняття існуючого порядку, пристосовництво, невтручання. А такі письменники, як Хемінгуей, Колдуелл, Фолкнер, Стейнбек, активно протестують проти ідеології мовчання (покоління 50-х років у США назвали таким, що мовчить).
Джером Дейвід Селінджер був серед тих, хто не мовчав, хто наважувався говорити правду про свій час, якою б гіркою вона не була. Протестом проти небезпечних тенденцій у духовному житті суспільства і стала повість “Над прірвою у житі”. Дія повісті відбувається напередодні 1949 року; в ній відтворено психологічну атмосферу повоєнної Америки.
У центрі повісті – життя і доля Голдена Колфілда, розказані ним самим: улюбленою художньою формою Селінджера була сповідь. Голден, перебуваючи на лікуванні в санаторії для душевнохворих, розповідає про події, що сталися з ним минулого року. Вік героя – 16 років; це та пора, коли людина з дитинства переходить у світ дорослих – світ складний, суперечливий, незрозумілий, іноді страшний.
Ми знайомимося з героєм у скрутний для нього час: його виключили із коледжу; стосунки з товаришами складні, бо він підвів членів фехтувальної команди; він ніяк не порозуміється із сусідом по гуртожитку; свариться з дівчиною, до якої небайдужий, Він один, а проти нього – світ. І Голден не сприймає цей світ, нещирий і мерзенний. Критично він ставиться не лише до інших, а й до себе: “Іншого такого брехуна, як я, світ ще не бачив”; “Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато”; “Я відчував, що в мені прокидається справжній садист”. Але і нервозність, і юнацький мак сималізм, і нетерпимість – то форма захисту від зовнішнього світу. “Важкий” підліток виявляється душевно тонким, вразливим, не схильним миритися з писаними і неписаними правилами цього світу. І навіть те, що Голден не встигає у навчанні, його відраховують уже з третьої школи, має пояснення: йому здається безглуздою мета, заради якої вчаться інші (“працювати в якій-небудь конторі, заробляти скажені гроші, їздити на роботу на машині або в автобусі по Медісон-авеню, читати газети, грати в бридж і ходити в кіно”).
На відміну від однолітків, Голден сповідує цінності нематеріального порядку. Для нього значущим є світ добра, краси, щирості. Таким світом для Голдена за-лишається світ дитинства, в якому стосунки людей не замулені умовностями. Винесені в заголовок дещо змінені слова відомої пісні Роберта Бернса “Якщо кликав хтось когось ввечері у житі” в контексті повісті прочитуються і як прірва між “дитячим” і “дорослим” світами, і як глибини, таємниці, “прірва” людської душі.
Внутрішній світ Голдена позбавлений гармонії, хворобливо суперечливий. Голден нещадний в критиці “божевільного світу” і своїх власних недоліків. Він може заздрити, обманювати, зло підмічати і засмальцьований халат старого вчителя Спенсера, і важкий запах сусіда по гуртожитку Еклі, і прищуватість ліфтера Моріса. Цей “тотальний негативізм” героя нестерпний для нього самого.
“І взагалі, навіть якщо ти весь час рятував би людям життя,- роздумує Голден, – звідки б ти знав, заради чого ти це робиш – заради того, щоб насправді врятувати життя людині, чи заради того, щоб стати знаменитим адвокатом”. Сумніви ятрять душу Голдена, а його намагання знайти близьких собі за духом людей виявляються марними. Написав твір за свого приятеля Стредлейтера, а замість подяки – грубість. Довірив гарненькій Саллі свою мрію – поїхати до туристичного табору, щоб жити там, біля струмка, добре і весело, а вона розсудливо, по – дорослому повчає та наставляє його.
Наштовхуючись на нерозуміння, страждаючи від самотності, Голден, проте, багато чого навчився за ті два дні волі в Нью-Йорку, які він провів, коли втік зі школи. Основний мотив повісті – де повільне, психологічно переконливе звільнення героя від нігілізму і войовничої нетерпимості, поступове примирення із життям. Голден дійшов висновку, що потрібно жити для Інших. Він “став ловцем у житі”.
Мотив ловців – один із найстаріших і найпоширеніших у літературі. Своїм корінням він сягає біблійних часів: Ісус Христос називав апостолів ловцями людей. У Селінджера цей мотив перетворюється на один з таких, що визначають сутність його героя, який поступово знаходить свій шлях і свій сенс у житті.
Я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля – кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнючої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою у житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це – єдине, чого мені хочеться по-справжньому.
Справжнє життя, справжнє бажання – ці нові інтонації у сповіді Голдена не випадкові. Не прийнявши ідеології конформізму, герой Селінджера водночас заперечує бунт заради бунту. Для нього справжнє життя – це гуманна діяльність. Так Селінджер намагається від “філософії відчаю” перейти до “філософії надії*.
Два дні, проведені Голденом у “великому світі” Нью-Йорка, звели його з проблемами, порівняно з якими власні нещастя стали здаватися вже не такими й значними. “Перехворівши ненавистю”, подорослішавши, Голден зрозумів, що, хоча залишитися в щасливій країні дитинства неможливо, в дорослому житті зовсім необов’язково ставати негідником. Герой Селінджера переживає духовне відродження, воскресіння. Письменник уводить у свою повість мотив Різдва: події, про які йдеться, відбуваються наприкінці грудня. Покликання Голдена – нести в жорстокий, недобрий світ добро, гармонію, радість, щирість дитинства. Так, герой Селінджера прагне гармонії в дисгармонійному світі, шукає і не знаходить відповіді на одвічні питання, єретично потрактовує Біблію і поважає Ісуса Христа, який стає йому особливо близьким тому, що за свого земного життя звідав і невизнання, і нерозуміння, і зраду.
Ісус Христос мені імпонує; проте від усієї іншої мури в Біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробилися такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було, як із дірки в голові… Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла… Ось апостоли, ті запроторили б Іуду у пекло запросто, а Ісус ні, зуб даю.
Трагедія Ісуса Христа, таким чином, асоціюється з трагедією поколінь, які шукають свій шлях у житті. Шукають, помиляються, знову шукають, знову повто-рюють власні та чужі помилки. На тому стоїть історія. Але для Голдена надзвичайно важливо, щоб людина не перетворила покору, спокій і пристосовництво на головні моральні орієнтири, бо звідси починається не просто уніфікація людей – тут бере свій початок духовна смерть людини.
“Над прірвою в житі” – це лірико – психологічна повість. Автор зосереджує увагу на формуванні у людини власного ставлення до світу в процесі глибоко інтимного сприйняття дійсності.
Розповідь ведеться від першої особи: Голден виступає єдиним носієм авторської точки зору. Водночас герой постає немов у двох іпостасях: з одного боку, він 16-річний учень престижного коледжу, з іншого – пацієнт психіатричної клініки, збагачений життєвим досвідом. Така організація художнього твору дає змогу глибше проникнути в психологію героя: перший голос передає живі, безпосередні враження від подій, другий – коригує, заперечує або підтримує попередні оцінки. Просторово-часова організація повісті також сприяє виявленню ліричного начала. По-перше, із життя героя взято такий період, коли він перебуває в стані найвищого емоційного напруження. По-друге, події розгортаються стрімко, швидко. Це також підсилює драматизм сюжету. По-третє, в повісті відсутні події зовнішнього світу. Всю увагу автор зосереджує на аналізі стану душі героя. Але саме зосередженість на переживаннях людини, її роздумах і проблемах дає Селінджерові змогу дослідити об’єктивні соціальні процеси американського життя 50-х років. Звідси відчуття непримиренності автора до конформізму – біди тогочасного американського суспільства.
Повість Селінджера була неоднозначно оцінена сучасниками. Так, Уїльям Фолкнер “Над прірвою у житі” назвав “кращим твором сучасного покоління письменників”, а Джон Стейнбек – “незрілою книгою для незрілих читачів”. Одні молоді люди, наслідуючи Голдена, носили червоні мисливські шапки “з довжелезним козирком”, у такий спосіб виражаючи своє захоплення селінджерівським героєм, а деякі, прочитавши повість, приходили до ідеї бунту як рятівної сили, що має все зруйнувати (саме так, очевидно, вважав убивця Джона Леннона, бо, як потім з’ясувалося, він любив “Над прірвою у житі”).
Зовсім не відсутність чіткої авторської позиції, а намагання зобразити складність життя і складність людей роблять твори Селінджера нелегкими для сприйняття і водночас змушують думати, оцінювати, зіставляти, вирішувати.
Одразу ж після публікації повісті “Над прірвою у житі” Селінджер розпочав роботу над збіркою “Дев’ять оповідань”, яку завершив у 1953 році.
На початку 60-х років Селінджер написав декілька повістей. Сам перетворившись на легенду за життя, Селінджер створив міф про сімейство Глассів, який став для автора свого роду відправним пунктом для дослідження і критики американського суспільства. Це була своєрідна квазібіографія.
Цикл про Глассів називають у критиці епопеєю, тому що розрізнені оповідання й повісті (Селінджер ніколи не друкував їх під однією обкладинкою) складають цілісну картину долі та духовних пошуків людини середини XX століття. Цей цикл має вісім складових: три оповідання (“День бананової рибки”, “Тупташка-невдашка”, “У ялику”) і п’ять повістей (“Френні” та “Зуї”, “Вище крокви, будівничі”, “Сімор. Вступ”, “Шістнадцятий день Хепворта 1924 року”).
Оповідання “День бананової рибки” (1948) складається з трьох, на перший погляд, не зв’язаних між собою епізодів: телефонна розмова дружини Сімора Мюріель зі своєю матір’ю, купання в морі Сімора Гласса і дівчинки Сибілли і самогубство Сімора. Оповідання не багате на події, але має значну філософсько-психологічну наповненість, і досягає цього автор насамперед за допомогою глибинного підтексту. В оповіданні протиставляються два типи людей за їхнім сприйняттям життя: уособленням першого є Сімор.
Шкільної подруги викликає в Елоїзи потік спогадів, зокрема про її першу любов – Уолта Гласса, який загинув на фронті, Якось давно, доганяючи автобус, Елоїза впала і пошкодила ногу. Тоді-то Уолт і сказав: “Бідна моя тупташка-невдашка”. І цей спогад живе в душі Елоїзи як знак ніжності й розуміння, як пам’ять незгаслого кохання. Та Елоїза не помічає, що стала такою ж черствою і жорстокою, як і ненависний їй світ бездуховності.
Оповідання закінчується прозрінням героїні: біля ліжечка заплаканої доньки, чию мрію вона грубо зруйнувала, їй знову приходять на пам’ять слова Уолта. Це вже не тільки нестихаючий біль через втрату кохання, а й покаяння перед маленькою Рамоною, самотньою, безпорадною і через це ще нещаснішою, ніж її мати.
У цьому оповіданні, як і в більшості своїх творів, Селінджер розповідає про два світи: про світ неспражніх цінностей і світ безкорисливого, романтичного дитин-ства, Саме діти протистоять не лише конформізму, а й егоцентризму, черствості, розсудливості дорослих. Маленька Рамона вигадує собі супутника, з яким може гратись і розмовляти. Його звати то Джіммі Джіммеріно, то Міккі Мікерано, але, за словами дівчинки, у нього “батька – матері немає”. Так автор підкреслює са-мітність Рамони, її сирітство при живих батьках.
Селінджер, як і його герої, шукав себе у цьому світі. Пошуки привели його до дзен-буддизму. (Це вчення, що у середні віки формувалось у Китаї, пропагує демократизацію буддизму, посилення в ньому світського начала.) Захоплення дзен-буддизмом поглибило філософський зміст творів Селінджера. Добровільна смерть Сімора в оповіданні “День бананової рибки” може сприйматися не тільки як акт відчаю, а і як шлях до врятування, до нірвани, до звільнення від пристрастей земного життя в ім’я пізнання себе і Всесвіту.
Ще відчутніший вплив східних філософсько-релігійних учень у повістях “Френні” (1955) та “Зуї” (1957). У 1961 році Селінджер видав їх як єдиний твір. Зуї та Френні – молодші брат і сестра Сімора Гласса з оповідання “День бананової рибки”. Зуї – актор телебачення, Френні – студентка, молода актриса. За винятком зав’язки (Френні зустрічається на пероні вокзалу із закоханим в неї Лейном Каутело), майже увесь текст – це бесіди героїв: про себе, про життя в коледжі, про труднощі людського спілкування, про релігію, про Бога. Френні глибоко страждає від внутрішнього дискомфорту, від невдоволення своєю грою в театрі, від байдужості, індивідуалізму людей: “Я вже зовсім хвора від усіх цих “я”. І від власного, і від чужих. Я просто хвора від отих типів навколо, що хочуть чогось доскочити, чимось неодмінно вирізнятись, бути надзвичайно цікавими. Це бридко, бридко!”
Лейн не розуміє духовних мук Френні. До життя він ставиться простіше і теж хотів би “чогось доскочити”. Водночас він щиро співчуває Френні, намагається заспокоїти її, але співчуття Лейна так само по верхове, як і його ставлення до життя. Він відволікається, неуважно слухає Френні, перебиває її розповідь другорядними репліками. Це настільки боляче вражає героїню, що вона врешті перериває розмову і несподівано втрачає свідомість. Опритомнівши, вона безупинно шепоче молитву, сподіваючись на Бога.
Її брат Зуї не згоден з пошуками істини через релігійні обряди. В авторському вступі до “Зуї” Селінджер називає повість “кінофільмом у прозі”, підкреслює нез-вичність композиції, роз’яснює її задум і зміст: “Я б сказав, що це складене з багатьох частин оповідання про любов, просту і складну”. З духовної кризи Френні виводить любов брата, його пристрасне бажання допомогти їй, спогади про рідних і близьких людей. Дитинство і тепло рідної домівки, як і раніше, в концепції світу Селінджера – найважливіші категорії людського буття. Шлях до істини – не втеча від життя, не всепоглинаючий сумнів і муки, а спроба поліпшити і виправити недосконалий світ. Зуї закликає сестру діяти, робити те, до чого у неї покликання: “Єдине, що ти можеш зараз робити, єдина твоя релігія – це грати, бути актрисою”. Отже, повісті “Френні” та “Зуї” – про любов, але любов у найширшому розумінні слова: до минулого, до рідних і близьких, до окремої людини і до людства.
Принципова асоціальність, яку почав сповідувати Селінджер, намагання вивести свою творчість зі сфери суспільних чинників життя у сферу чистої духовності – усе це призвело, на думку американських критиків, до творчої кризи письменника. Та якби Селінджер написав лише “Над прірвою у житі”, то і це забезпечило б йому всесвітню славу. Селінджерівські герої з “країни дитинства” і сьогодні сприймаються як бунтівники проти усамітнення людини, проти індивідуалізму та бездуховності. Можливо, це і є той сенс життя, якого прагнув Селінджер, щоб зупинитися за крок від прірви – прірви життя.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)