Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко
Ми живемо в складний і бурхливий період історії нашої держави. Зрештою, багатостраждальна Україна здобула незалежність. На зміну класовим ідеалам з їхньою вічною ворожнечею між різними шарами суспільства повинні прийти загальнолюдські цінності, ідеали добра й справедливості. Ці ідеали повинна нести теперішня поезія. Загальнолюдські цінності завжди відстоювала у своїх віршах Ліна Костенко. Головну особливість Творчості поетеси можна визначити, скориставшись її словами з вірша “Готичні ялиці” зі збірника “Над берегами вічної ріки”:
Ліна Костенко гостро прагне до гармонії – у світі, у соціальному середовищі, у людських взаєминах – і так само гостро відчуває й диссонанси. До диссонансам життя поетеса дуже чутлива. Досить зіркий у неї погляд, досить твереза свідомість, щоб бачити тільки гармонію в житті людства. Вона сприймає негаразди в людському житті болісно, і обійти, зобразити, що не зауважує їх, ніяк не може. Тому що це значить сфальшувати, зрадити себе й своє слово, адже…поет природний, як Природа. Від фальші в нього слово занедужає. Така безкомпромісність поетеси не сприяла
“Я вибрала долю собі сама. І що із мною не відбудеться – у мене ніяких претензій немає до Долі – моїй обраниці”.
Не жалує поетеса себе, не жалує й читача. У творчості Ліни Костенко є тема вірності собі. Вірність собі – це й вірність своїм переконанням, і вірність своїм друзям і улюбленим, і вірність вітчизні. Всі ці поняття коштують в одному ряді. І недарма в романі ” Маруся Чурай ” тема зради – головна тема добутку, що одночасно виникає в особистісному й у суспільному планах. Зрадити свою землю, своїх співвітчизників (зіставлення Байди й запроданця Яреми Вишневецкого) і зрадити людини ( Маруся Чурай – Григорій Бобренко) – однаково важкий моральний злочин. І Корінь у них тотже самий: “Що ж це виходить? Зрадити в житті держава – злочин, а людини – можна?!”. Тему вірності собі поетеса розвиває в багатьох добутках. Тут і вірш “Шукайте цензора в собі”, і невелика поема “Циганська муза” – про поетесу, що знайшла в собі сили здійснити своє покликання. Знайти своє “я”, на шляху до цього перебороти всі перешкоди й труднощі, затвердитися в житті як сильна особистість і відчути себе людиною, гідною цього звання, – от провідна ідея багатьох добутків Ліни Костенко. Варто згадати ще й такі добутки поетеси, як “Древлянский триптих” і “Князь Василько” із циклу “Ікси історії”, де автор розповідає про трагічні наслідки людської жорстокості
Мовлення в них іде про часи історичних, але кожний з нас, читаючи їх, подумки звертається до соціальних і моральних проблем сучасного життя. Ліна Костенко як поет, як художник не приемлет позицію байдужості до зла й неправди, з якими людині доводиться зіштовхуватися в повсякденному житті. “Життя йде й усе без коректур”, – говорить поетеса. Те, що людина зробила, виправити дуже важко, а іноді неможливо. Головний образ цієї поеми – час. Воно летить, не стримуючи галопу, воно єдине, хто не стомлюється, час вічне. Ми живі, нам необхідно поспішати, щоб остаточно не нашкодити планеті. Головною художньою особливістю поеми “Життя йде й усе без коректур” є незвично короткі, раптові, начебто стріляючі порівняння (пройдемо, як тіні; прозріння, як ліки). Головний змістовний акцент доводиться на ці порівняння. Завдяки їм рядка здобувають афористичности. Життя швидкоплинне, але людські цінності залишаються: “Любите звіра й травинку, И сонце завтрашнього дня, Вечірній у попелі вугіллячко, Шляхетну інохідь коня”. Поетеса майстерно поєднує вічні символи й прояви сучасної цивілізації, що не повинна відкидати людяність, духовність. Поезія Ліни Костенко допомагає людині знайти себе в складному сьогоденні, виконати своє призначення, у будь-яких ситуаціях не втрачати власного достоїнства
Ліна Костенко “Життя йде й усе без коректур”
Життя йде й усе без коректур И час летить, не знижуючи галопу Давно немає маркізи Помпадур, И ми живемо вже після потопу
Не знаю я, що буде після нас, У яке природа одягнеться одіяння Єдиний, хто не стомлюється,- час А ми живі, нам необхідно поспішати
Зробити щось, залишити після себе, а ми, нічого, Пройдемо, як тіні, щоб тільки неба ока блакитні Цю землю завжди бачили вцветении. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичерпали як руди Життя йде й усе без коректур, і як напишеш, так уже й буде Але не бійся слабкого рядка Прозрінь не бійся, тому що вони як ліки Не бійся правди, хоча вона гірка, не бійся сумів, хоча вони як ріки Людині бійся душу обдурити, тому що в цьому помилишся – це вже навіки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)