Душевна краса Хариті за оповіданням М. Коцюбинського “Харитя”
Оповідання “Харитя” було написане Михайлом Коцюбинським, коли він учителював у селі Лопатинці. Дуже схвильованим був відгук Панаса Мирного, який у своєму листі писав: “У такій невеличкій приповісті так багато сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою…”
Дійсно, оповідання “Харитя” – один із шедеврів української літератури. Письменник із любов’ю змалював портрет дівчини – головної героїні оповідання: “Великі сині очі з-під чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося”.
Уранці-рано Харитя вийшла в поле. Горить на сонці ячмінь, широко стелеться килим зеленого вівса. Лячно було дівчинці серед безкрайого поля. Босі ноги дівчинки ступали стежкою. Треба було працювати, але робота ніяк не йшла. Харитя сумувала, бо ж бажання допомогти матусі було таким щирим. На щастя, селяни не дали вдовиці з дочкою померти від голоду: вони вижали їхнє поле громадою.
Письменник протягом усього оповідання наголошує на тому, що Харитя була люблячою й ласкавою донечкою. Харитя зверталася до матусі “матусю кохана”, “матінко”, а до хрещеного батька – “тату мій любий та милий”. Михайло Коцюбинський підкреслює, що не має значення, чи скосила б дівчинка поле. Велике значення має необорний порух душі допомогти матері, яка слабує.
В оповіданні “Харитя” письменник майстерно розкрив психологію дитини, окреслив коло її думок та переживань. Михайло Коцюбинський намагався довести читачеві, що навіть “а таких умов повсякденного існування селяни здатні бути щирими, чуйними, добрими, а також відчувати прекрасне в оточуючому світі.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)