ДУЧИЧ, Йован

(1871 – 1943)

ДУЧИЧ, Йован (Дучип, Іован – 05.02.1871, м. Тре-біньє, Герцеговина – 07.04. 1943, м. Гері, шт. Індіана, США) – сербський поет.

Дучич народився у місті Требіньє (Герцеговина), яке розташоване порівняно недалеко від моря та Дубровника. Море, побачене в дитинстві, назавжди ввійшло у пам’ять поета як одне із найяскравіших життєвих вражень, море надихнуло його на створення багатьох віршів. “Мені здається, що душа – лише початок моря…” (“Опівдень”). Серед своїх далеких предків Дучич називав відомого сподвижника Петра

І – Савву Владиславича Рагузинського (наприкінці життя Дучич напише про нього книжку “Про одного серба-дипломата при дворі Петра Великого та Катерини. Граф Савва Владиславич Рагузинський”, яка вийде друком у Пітсбурзі в 1942 р.).

Трагічна доля рідного краю не обминула сім’ю поета – його батько загинув під час герцеговинського національно-визвольного повстання 1875 р. Дучич брав активну участь у патріотичному русі молоді в Мостарі, він був одним із засновників журналу “Зоря”. У час редакторської діяльності Дучича журнал приділяв особливу увагу слов’янським і західноєвропейським літературам.

Творчий шлях поета охоплює майже півстоліття – його перша книжка “Вірші” (“Песме”) вийшла друком у 1901 р. у Мостарі, остання, “Лірика”, – у 1943 р., у Пітсбурзі (США). Поетичний талант поєднувався у Дучича з обдаруванням прозаїка – автора багатьох есе про письменників-сучасників, подорожніх нотаток (“Міста і химери” – “Градови и химеры”, 1940), книжки афоризмів (“Скарби царя Радована” – “Сокровище царя Радована”, 1932).

На відміну від своїх друзів, зайнятих, як, наприклад, А. Шантич, проблемами рідного краю, Дучич мріяв вирватися з балканської провінції й у 1899 р. поїхав навчатися на Захід, назавжди покинувши Герцеговину та Мостар. У Женеві та Парижі Дучич познайомився з літературним і культурним життям Європи, багато читав, вивчав мови, що допомогло йому стати одним із найосвіченіших письменників поміж своїх співвітчизників. У Белграді, куди він повернувся після навчання, розпочалася його кар’єра дипломатичного чиновника (з 1910 р. аж до Другої світової війни представляв Сербію, а потім – королівську Югославію у ряді європейських держав). У 1900-х pp. поет вважався найавторитетнішим співробітником журналу “Српски книжевни гласник”.

Початок творчості Дучич позначений впливом фольклору та поезії романтиків. Але лірика В. Іліча та знайомство з різноманітним досвідом інших літератур переконали Дучича в необхідності оновлення сербської поезії. Він пройшов через захоплення німецькою та російською поезією. Але вирішальну роль у формуванні Д. відіграла французька поезія, яку, як переконують дослідники, він чудово знав. Його, як і більшу частину сербських поетів 1900-х pp., приваблювали автори 2-ої пол. XIX ст., представники “парнаської” школи (А. Сюллі-Прюдом, А. де Реньє, Ж.-М. де Ередіа та ін.) і символісти, особливо Ш. Бодлер і П. Верлен.

Свої творчі позиції Дучич виразив в есе “Пам’ятник Воїславу” (1902), своєрідному “маніфесті” першого покоління сербського модерну. Програмний характер має і його вірш “Моя поезія” (1904), полемічно загострений проти громадянської заангажованості, соціальної проблематики, колективного начала у поезії XIX ст. Музі романтиків, яку, зазвичай, уособлювала героїня народних пісень – віла, покровителька та хоронителька легендарних борців за свободу, Дучич протиставив цілковито новий для сербської поезії образ – меланхолійну бліду діву з жовтими трояндами у волоссі. Занурена в себе, байдужа до людського горя і взагалі далека від земних проблем, муза поета “надто горда, щоб жити для інших”. У цьому ключі деякої елітарності розвивалася творчість і самого Д. Сфера його лірики – кохання, природа, рефлексії про життя та смерть. І хоча в його інтимній ліриці превалює достатньо абстрактна “філософія серця”, у ряді випадків поет зміг передати тонкі психологічні нюанси, зачепити інтимні сторони любовних переживань, незнайомі раніше сербській ліриці, що сприяло більш сучасному звучанню у ній цієї теми.

Найкраща частина поезії Дучича пов’язана з природою. Це підтверджують вірші різних етапів його творчості (цикли 1900-х pp. – “Тіні на воді”, 1900-1901; “Адріатичні сонети”, 1908, і більш пізні, що вийшли друком після 1918 p., “Сонячні вірші”, “Вечірні вірші”, “Ранкові вірші”). Дучич тонко відчував природу, він спостережливий, уміє знайти точну деталь, створити конкретний образ. Його пейзажі завжди проникнуті душевним станом поета. Тривогу, настороженість, напругу ліричного героя передають такі характерні для віршів Дучича образи, як нічний морок, чорний вітер, чорні дощі, шум нічних тополь і т. п. Природа допомагає виразити непевні відчуття, невловимі душевні порухи (“Тополі” – один із найкращих віршів поета). Конкретний образ, який у ряді випадків виникає у початкових рядках вірша, переростає у символ із філософським підтекстом. Відбувається “деконкретизація” образу (Й. Деретич). У пізніших циклах Дучича природа виступає як самостійний світ, до якого поет ставиться з непідробними зацікавленістю і теплом.

Характерну грань поезії Дучича представляють витончені мініатюри із життя улюбленого Дубровника епохи бароко (цикл “Дубровницькі поеми”, 1908). “Дійові особи” циклу – панни та кавалери, представники старовинних родів, домініканські ченці, поети. Куртуазні бесіди, бали, бенкети створюють атмосферу підкресленої вишуканості. Поет дотримується одного зі своїх головних принципів: поезія – це Краса. У дусі парнаської школи Дучич бачить її у граційності речей, що оточують людину, відтворює її пластичними, мальовничими образами, точними, конкретними деталями. Водночас об’єктивну манеру письма він часто поєднує з легкою іронією, грайливістю тону, як, приміром, у “Мадригалі з Дубровника”. На противагу багатослів’ю романтиків, Дучич вибрав строгу, “класичну” форму – і це стало однією із головних тенденцій у поезії сербського модерну першого покоління.

16 рядків (4 чотиривірші) “міні-поем” Дучича містять у ряді випадків історію цілого людського життя, начебто це, як зауважив М. Кашанин, новела чи короткий роман. До улюблених жанрів поета належали сонети, катрени, що символізували зростання поетичної культури, європеїзацію національної поезії. Дучич використовував і такий характерний для межі століть жанр, як вірш у прозі (цикл “Голубілегенди”, 1908). Поету належить велика роль в оновленні та збагаченні поетичної мови, він знаходив нові, несподівані та незвичні поєднання слів, відкривав у них нові нюанси. Звідси любов Дучича до метафори. Проте розрив із фольклорною традицією звузив його мовний діапазон, позбавивши живого розмовного шару. Більша частина віршів Дучича межі століть написана 11-і 12-складником на відміну від традиційного в сербській поезії десятискладника. В останніх циклах поет звернувся до короткого рядка.

У роки Балканських війн, а потім Першої світової війни Дучич виступив з національно-патріотичною лірикою (цикли “Моя вітчизна”, “Царські сонети”, 1914-1917). Патетика стилю, врочисті декламаційні інтонації покликані були возвеличити Сербію (“Ave Serbia!”, “Гімн переможців “).

Дучич писав до самої смерті, зберігаючи неослабну вимогливість до художнього рівня творів. Невипадково поміж дослідників його творчості превалює думка, що талант поета розвивався по висхідній і щонайкращі твори Дучич створив у 20-х – поч. 30-х pp., хоча написав він у цей час небагато (у циклах “Ранкові вірші”, “Вечірні вірші”, “Сонячні вірші”). Тим часом на строкатій, непостійній поетичній арені міжвоєнного двадцятиліття Дучич тримався осібно. Для нового покоління він залишився поетом минулого, межі століть. Його важливу роль у розвитку національної поетичної культури змогли оцінити в цей час, а тим більше – продовжити тільки дехто з його молодих сучасників.

Останні роки життя Дучича проминули у США, куди він переїхав з початком Другої світової війни, підтримуючи політику емігрантського королівського уряду.

Окремі вірші Дучича українською мовою переклав Д. Павличко та О. Дзюба.

За Р. Дороніною