Дубровский характеристика образу Троєкуров Кирила Петрович
Троекуров Кирила Петрович – родовитий дворянин, багатий власник с. Покровского, генерал-аншеф у відставці, самодур, гроза усіх навколишніх поміщиків; батько Маші, коханої Дубровского.
Прототип Т. – поміщик Козловского повіту гвардії підполковник Семен Крюков, в 1832 р. що неправедно відсудив маєток у підпоручика Івана Муратова. Сварка Т. з тим, що його, що був другом, батьком головного героя, що привела до розорення Дубровских, божевілля, а потім і смерті старого поміщика, служить зав’язкою трагічного сюжету про дворянина, який вимушений
На відміну від образу Дубровского(і частково Маша) образ Т. не міг бути скомпонован з готових літературних “блоків”, хоча історія з судовою тяжбою повторює сюжетні положення “Ламмермурской нареченої”(роман В. Скотта) : тяжбу між старим Рэвенсвудом і Эштоном. Самий тип російського пана-самодура, причому сучасного, а не узятого напрокат у допетровської історії, не був детально розроблений вітчизняною словесністю. Виключення на зразок князя у романі В. Нарежного “Російський Жилблас” не в рахунок;
По сценічному зображенню типу неосвіченого поміщика прямому перенесенню на літературний грунт не підлягав. Образи Праволова(поміщика, що віднімає маєток у “бідної і безмовної” вдови Свенельдовой) і “прекрасного розбійника Буянова” з нравоописательного “поміщицького” роману Д. Н. Бегичева “Сімейство Холмских.”. (1832) лише намічали риси нового літературного типу. Новизна героя припускала велику подробицю і колоритність зображення; соціальний портрет пана Т.
Частково затьмарив собою образ “благородного розбійника” Дубровского.
Т. саме самодур; тобто людина розпещена і розбещена до неподобства, сп’яніла свідомістю своєї сили. Багатство, рід, зв’язки – ось формула його життєвідчування. Обжерливість, пияцтво, ласолюбство(по двору бігає безліч селянських хлоп’ят, як дві краплі води схожих на Т.; у флігелі, як в гаремі, замкнуті шістнадцять покоївок – трагічна проекція замку “дванадцяти дів” з поеми “Руслан і Людмила”) – ось його проведення часу.
Приниження слабких, “благородні звеселяння російського пана” на зразок цькування гостя, що зазівався, ведмедем – ось його задоволення. “Досконала кухарка” – ось єдине його читання. (Притому що у будинку – велика бібліотека, ключі про яку віддані дочці Маші.
При цьому Т. – не природжений лиходій; поважає чужу рішучість – саме тому він до певного часу щиро дружив з бідним сусідом, власником 70 душ Андрієм Гавриловичем Дубровским. (У початковому варіанті тема “багатства” Т. і “безрідності” Дубровского-старшого, його колишнього товариша по службі, була ускладнена політичним мотивом: після єкатерининського перевороту 1762 р., що розколов дворянство, один продовжив службу, інший вийшов у відставку.
) А якщо врешті-решт, після сварки на псарні, вирішив “покарати” старого Дубровского і за допомогою хабарів відсудити у нього єдиний маєток Кистеневку; якщо довів колишнього товариша спочатку до божевілля, а потім і до смерті, – те не з користолюбства, а єдино по самодурству, з бажання задовольнити примху помсти. Недаремно після “переможного” вироку суду совість в Т. ремствує; він гнівно насвистує гімн “Грім перемоги лунай”(що робить завжди в поганому настрої); і врешті-решт їде миритися.
Інша справа, що пізно – пізно і фізично(старий вже при смерті), і метафізично. (Справи переходять в руки Дубровского-молодшого, який через слугу передає Т. принизливий наказ забиратися геть.
Так само, коли Володимир, що став “благородним розбійником”, під виглядом француза-учителя Дефоржа поселяється у будинку Т. – і холоднокровно вбиває “розважального ведмедя”, Т. не лише не шкодує про смерть коханого Миши, але і захоплюється “Дефоржем”, як колись захоплювався старим Дубровским.
Беда не в Т. особисто, а в соціальному укладі російського життя; воно розвиває в неосвіченому, неосвіченому – хоча і родовитому – дворянинові гірші схильності; слабкого робить слабкіше, а в сильному породжує віру у безграничие його влади : “В тому-то і сила, щоб без жодного права відняти маєток”. Навіть найживіше і природніше з усіх людських почуттів – любов до дітей, спотворюється до межі; Т.
Не чує душі у своїй Маші, але влаштовує долю дочки не лише усупереч її волі, але і усупереч її щастю, виходячи з міркувань вигод і невигоди спорідненості, що придбавалася через брак.
Це тим страшніше, що поміщик як би відбивається в підвладних йому селянах; “троекуровские” такі ж пихаті, наскільки він сам. Недаремно крізь увесь текст роману проходить метафора зграї, псарні : саме троекуровский псар грубить Дубровскому-старшому – і як би зіштовхує поміщиків лобами; слуга Дубровского-молодшого, посланий паном прогнати Т. з двору, переінакшує наказ: “Пішов геть, старий пес”, після чого няня Єгорівна задоволено помічає: “мабуть підібгав хвіст”.
А ключем до сцени храмового свята Троекуровых(1 жовтня) служать слова, які несподівано збожеволілий старий Дубровский вимовив відразу після оголошення неправедного вироку : “псарі водять собак у Божу церкву”. Якщо – за православною традицією – собака входить в храм, святиня вважається спаплюженою; услід за цими словами Дубровский-старший кидає в засідателя чорнильницею(як Мартін Лютер при явищі біса). Усе це неминуче демонізуватиме соціальне життя, зображене Пушкіним; тобто і крізь образ Т.
Теж починають просвічувати своїм темним світлом демонічні риси. (Недаремно в сцені храмового свята, відкриваючій 2-ій том роману, він зображений таким, що молиться і кланяється з гордим упокорюванням.
На демонічній підоснові соціальних проблем(і вирішальних їх персонажів) Пушкін зосередиться в наступному прозаїчному досвіді, повести “Пікова дама”(1833). Поки ж він обмежується напівнатяком на “ірреальну” підоснову подій і зайнятий пошуком реального виходу з реальних протиріч; шукає – і не знаходить. До царя, которыый, особливо після Вітчизняної війни 1812 р.
Має бути хранителем російської справедливості, далеко; уми дворян не освічені; “дво-рянско-крестьянский” бунт не лише не може бути послідовно-благородним, але і не здатний зруйнувати станові перегородки; більш того, до відходу в чесні розбійники Дубровский має віддалений шанс одружуватися на Маші(бо Т., принаймні на словах, колись допускав таку можливість) – бунт позбавляє його і цієї надії.
Залишається лише пам’ятати про істину, яку автор вкладає у вуста попа, що спрямовується на поминання по старому Дубровскому : “Метушня суне… і Кирилу Петровичу відспівають вічну пам’ять… хіба похорони будуть побагатіші… а Богові чи не все дорівнює!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)