У пушкінському оповіданні романтичний образ розбійника послідовно знижений. Д. не грабує вчителя-француза, а, увійшовши в його положення й умовивши продати свої документи, прощається з ним з побажаннями, щоб у Парижу француз застав свою матінку в доброму здоров’ї. На станцію, де випадок звів француза й Д., останній приїжджає і їде в колясці. Його поводження й вигляд настільки повсякденні й не устрашающи, що, коли доглядач, що довідався Д., по його від’їзду повідомляє дружину, хто був їхній гість, та викликує: “Бога ти не боїшся, Сидорыч.
Навіщо ти не сказав мені того колись, я б хоч глянула на Д., а тепер чекай, щоб він знову загорнув. Безсовісний ти, право, безсовісний!” Образ Д. мав трохи прототипів. Нащокин розповів Пушкіну про поміщика Островському, “який мав процес із сусідом за землю, був витиснутий з маєтку й, залишившись із одними селянами, став грабувати, спочатку піддячих, потім і інших. Пушкіна знав про справу нижегородського поміщика (прізвище та ж, що в героя), у якого в 1802 р. незаконно було відняте маєток його родича. И. Л. Андроников указує на ряд інших можливих прототипів. Типовість ситуації несправедливої втрати маєтку дозволила
Пушкіну включити в текст роману докладний документ на декількох сторінках – рішення суду про відібрання в батька Д. маєтку на користь Троекурова. Честолюбство, палка вдача, успадковані від попереднього покоління, імпульсивність, що граничить із самодурством, штовхають Д. на безрозсудні вчинки, які обертаються злочином. Доля молодого Д. – каторга або змушена еміграція. Пушкіна цікавив не мелодраматичний герой-розбійник, а доля російського дворянина, що став жертвою несправедливості.
Пушкінський герой і сюжет були втілені в ніколи популярній, а нині забутій опері е. Ф. Направника (1895), у якій головну партію виконували багато знаменитих тенорів: від Л. В. Собінова до С. Я. Лемєшева. В екранізації роману (1936) роль Д. грав Б. Н. Ливанов.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)