Для мене це дуже важко – визначити, який із віршів Пушкіна в мене улюблений. Ну, як це можна порівняти і найперші, найчарівніші у моєму житті рядки “У лукоморья дуб зеленый” (це вже на все життя разом зі мною), і романтичне “До моря”, і вічну мелодію “чудного мгновенья”, й урочисте “Слух обо мне пройдет по всей Руси великой”, і мрійливо-сумне “Вновь я посетил…”, і багато інших рядків, що приходили з різним настроєм, у різні часи, різні пори року… Тому я хочу розповісти про одну з тем пушкінської лірики. Це чисто умовно,
це не зібрано ні до єдиного циклу, ні до якоїсь там збірки, але для мене ці рядки з одного джерела, одного струму. Мені здається, що вони йдуть із самого пушкінського серця, бо присвячено їх найдорожчим у житті подіям, найдорожчим людям. Колись я дуже здивувалася, побачивши в заповітному синьому томі кілька віршів з однаковою назвою – “19 жовтня”. Славетні ліцейські роковини! Мовби по щаблях років піднімалася я ними – від одного почуття-розуміння до іншого: дитячі розваги, юнацьке братерство, перші кроки служіння музам, вірність дружбі, справжня мужність та гідність. Друзья мои, прекрасен наш союз!
Он, как душа, неразделим и вечен! Неколебим, свободен и беспечен, Срастался он под сенью дружных муз. Куда бы нас ни бросила судьбина И счастие куда б ни привело – Всё те же мы. Нам целый мир – чужбина. Отечество нам – Царское Село. І знову – у будь-яку пору року – осінь шурхотить жовто-багряним листям. Через мокрі гілки алеї просвічує на чавунній лавочці замріяна тоненька постать юнака з кучерявим волоссям. Такі милі, такі близькі імена – Кюхельбекер, у кого, до речі, теж є вірші з назвою “19 жовтня”, “перший друже, безцінний друже” Пущин, і ще поет – Дельвіг, і той, хто був поруч у останню моторошну подорож – Данзас, і блискучий, шляхетний Горчаков, і Яковлев – “пояс 200 нумерів”. До них звало серце у важкі хвилини Михайлівського заслання, спогадами про “ліцейські ясні дні” зігрівалося, стискувалося в жалобі про них – бентежних патріотів оспіваної ним Росії. І ледь повернувшись із заслання, на запитання царя поет відповідає відверто: “Став би до лав бунтівників”, – бо там були друзі. Це ж їм, навіть під наглядом самого царя, він напише в ліцейську роковину 1827 p.: Бог в помощь вам, друзья мои… И в мрачных пропастях земли. Скільки ж довелося їхати-йти через усю Росію до Пушина цим рядкам – одному з найдорожчих скарбів декабристської дружини О. Муравйової – рядкам, тоді ще незнаним, нечитаним, недрукованим, але таким теплим і потрібним, як потиск дружньої руки! Да озарит он заточенье Лучом лицейских ясных дней! А ось рядки, що лунають, мов світла й безкорислива юнацька клятва: Пока свободою горим, Пока сердца для чести живы, Мой друг, Отчизне посвятим Души прекрасные порывы! Це вірші, присвячені тоді ще молодому Петру Чаадаеву, ще офіцеру, а не опальному філософу, що стояв на початку пушкінського шляху служіння її Величності Правді. Завжди зі мною рядки, що входять у душу відразу ж, після першого читання, мовби беруть твоє серце в теплі турботливі долоні, нагадуючи бабусю з її казками, таке неповторне, тільки в дитинстві знайоме почуття надійного рідного крила-захисту: Подруга дней моих суровых, Голубка дряхлая моя! Одна в глуши лесов сосновых Давно-давно ты ждешь меня…. Старенька няня Арина Родіонівна, найнадійніший друг, до образу якої часто звертався поет, відтворюючи його знову й знову – в романі “Євгеній Онєгін”, у повісті “Дубровський”, роблячи безсмертним. Якось тепліше і спокійніше на душі від усіх цих пушкінських рядків. Ніби стають поруч із ним друзі Пушкіна, а значить – і поруч із нами.
