Драматична поема (як визначив жанр сам Байрон) “Манфред”

Перші місяці перебування поета за межами вітчизни, у Швейцарії, були для нього дуже важкими. Про його похмурі настрої свідчить листування і написані у цей час твори, насамперед одне з найбільш мізантропічних і безнадійних з його творінь – драматична поема (як визначив жанр сам автор) “Манфред”. Часто її визначають і як філософську драму, а Байрон у листі до видавця назвав ще “чимось на кшталт поеми в діалогах (білим віршем) або драми”. Діалогічність цього твору не зробила його драмою для театру і сценічної долі “Манфред”, як

і інші драматичні твори Байрона, по-справжньому не мав, хдча спроби поставити цю річ на сцені були.

За типом героя “Манфред” близький До героїв східних поем. Це, так би мовити, квінтесенція все того ж демонічного характеру, титанічної особистості, абсолютно самотньої в світі, егоцентрика і мізантропа. Але в Манфреді є і фаустівське начало, він великий вчений, який пізнав таємниці наук, та розчарувався у науковому знанні, як і в суспільстві, в якому жив. Його зневіра у всіх цінностях буття тотальна. Він не шукає виходу з своєї безнадії, а мріє лише про забуття. Страждання його такі безмежні, що заспокоєння

від них не можна знайти навіть у смерті. Найстрашніші страждання приносить йому трагічне кохання до Астарти, яку він згубив своїми гріховними пристрастями. Абсолютне знання дає Манфреду владу над духами усіх стихій і їх повелителем Аріманом, він може покликати фей або парок, та вони не в змозі дати йому забуття чи воскресити Астарту. Вся дія драматичної поеми відбувається на тлі величних Альп, таких високих і холодних, як дух героя.

На “Манфреді” позначилося спілкування з Персі Біші Шеллі, з яким Байрон познайомився у Швейцарії, часто мандрував разом горами або плавав у човні по Женевському озеру, відвідав Шильйонський замок. Вплив особистості Шеллі, його думок, навіть у чомусь стилю досить відчутний у драматичній поемі. Схильний до піднесеного, абстрактного філософування і фантастичних видінь в поезії, Шеллі справляв на своє оточення дуже сильне враження. Не уникнув його і Байрон, хоча, здавалося б, із своїм тверезим раціоналізмом він був досить далеким від візій молодшого літературного колеги.

Під час прогулянки по Женевському озеру друзі потрапили в сильну бурю, ледве не загинули і змушені були шукати притулку у Шильйонському замку. Проведений там час так вплинув на вразливого Байрона, що він одразу втілив свої почуття і думки в поему “Шильйонський в’язень”. Вона майже вся була написана у цій колишній в’язниці. Присвячена женевському патріоту Франсуа де Болівару, якого ворог республіки герцог Савойський роками тримав в ув’язненні (XIV ст.), поема з великою силою передає почуття волелюбної людини, змушеної мучитися в темниці. Щоб підсилити трагізм оповіді, Байрон вміщує у ту ж темницю двох братів Болівара, котрі вмирають на його очах. А він, скутий кайданами, не може навіть закрити мертвим очі. Треба бути великим поетом і безмежно шанувати свободу, щоб так відчути і відтворити страждання ув’язненого, як це зробив Байрон. Поема належить до кращих здобутків його ліри. Перекладена В. Жуковським, вона була дуже популярна в Росії.

Перебування в Швейцарії було для Байрона плідним у творчому плані, але нетривалим. Він переїздить до Італії, де провів з пізньої осені 1816 до літа 1823 насичені багатьма подіями особистого, політичного і літературного характеру п’ять з половиною років. Він жив у різних містах країни – Венеції, Ла Мирі, Равенні, Ліворно, Генуї та інших, спілкувався з багатьма значними і цікавими людьми, бував у світському товаристві, робив далекі кінні прогулянки і плавав у морі, відвідував театри тощо. Він покохав зовсім юну графиню Терезу Гвічіолі, одружену зі старим і багатим, як Крез, чоловіком. Це зв’язок з італійською аристократкою недовго був таємницею. Врешті-решт Тереза домоглася розлучення на дуже суворих церковних умовах, що не заважало їй жити близько від Байрона і бути фактично його нешлюбною дружиною. Родина Гвічіолі не лише погодилася на такий стан речей, а й прийняла поета в своє коло. Але під зовнішнім шаром подій життя поета, всім відомим, ховався інший. Ці аристократи брали активну участь у русі карбонаріїв (“вугільників”), як називали патріотів, котрі в таємних товариствах по всій Італії готували визволення країни від національного поневолення, виступали за конституційний устрій. Товариство карбонаріїв було організоване на засадах таємного ордена, в ньому була складна система ієрархічного підпорядкування, символічні ритуали і знаки, щось на зразок масонських. Байрон вступив у ряди карбонаріїв і допомагав їм у їхній небезпечній політичній діяльності. В умовах Європи кінця другого – початку третього десятиліття участь у національно-визвольних рухах була найдієвішою формою боротьби за свободу, про яку Байрон мріяв і писав усе життя. Імідж багатого аристократа-іно-земця, гордовитого і примхливого, був дуже зручним для небезпечної таємної праці на справу патріотів Італії. Бай-ронові приятелі з рядів карбонаріїв це використовували. В Італії поет дуже багато працював. Світське життя, кохання, політична діяльність не заважали йому в цей період написати такі поеми і сатири, як “Беппо” (1818), “Пророцтво Данте” (1819), “Мазепа” (1818), “Ірландська аватара” (1821), “Видіння суду” (1822), “Бронзовий вік” (1822). Після філософської драми у віршах “Манфред” Байрон багато працює в драматургічному жанрі. Попри всю свою нелюбов до сценічного втілення власних творів, постійно ним декларовану, він намагається зробити свої речі по-справжньому п’єсами, а не драматичними поемами для читання, яким був “Манфред”. Загалом він створює два цикли, ЩО. ЇХ-називають філософкмя-іалсіоринвж-мїГ драмами. До філософського – крім “Манфреда” – входить “Каїн” (1821), “Небо та Земля” (1821) і драматичний фрагмент “Перетворена почвара”. До історичного – трагедії “Маріно Фальєро” (1821), “Два ФбскарТ~Тї82′г)~і-“Сарданапал” (1821). До жодного з циклів не можна віднести найсценічнішу романтичну драму “Вернер, або боротьба за спадщину” (1822). Крім того він пише багато віршів, серед них дуже значні, а головне в країні Данте англійський поет працює над одним з своїх найбільших і найвдаліших творів – епічною поемою у новому не лише для нього, а й для всієї світової літератури жанрі – роману у віршах, – над “Дон Жуаном” і встигає закінчити шістнадцять пісень твору, сімнадцята лишилася незавершеною.

В цей, останній, період Байронового життя вражає не лише кількість творів, написаних за якихось п’ять років, їх жанрове розмаїття, а й стильова багатобарвність, най-ширша шкала настроїв та почуттів у них втілених, – від героїчного бунтарства, критичної непримиренності, “світової скорботи” до легковажної жартівливості (як, приміром, у “Беппо”), радісного прийняття життя; від безмежного страждання та майже декламаційного пафосу до всіх відтінків іронії та сміху; від ніжності, сумної або щасливої, до найущипливішого сарказму; від палкої пристрасті до гордої зневаги й повної зневіри. Лірик Байрон відтворює в поезії всі примхливі перепади власних настроїв, мінливих почуттів і миттєво реагує на зміни суспільного клімату Європи в перші роки реставрації Бурбонів у Франції, підйому національно-визвольної боротьби в Італії або Греції, посилення соціального і міжконфесійного напруження в Англії та Ірландії тощо. Він створює жахливу візію світу, зруйнованого ненавистю, ворожнечою, нескінченними війнами (“Сон”, 1816), малює постать нескореного титана Прометея, чия незламність, доброта і відданість свободі мають правити людям за вічний приклад (“Прометей”, 1816), пише “Пісню для луддитів” (1816). З-під його пера виходять послання і епіграми до друзів і недругів, чудові вірші, присвячені улюбленій зведеній сестрі: “Станси до Августа”, “Послання до Августа” (1816) і дуже злі чотиривірші “Епітафія Вільяму Пітту”, “Епіграма на Вільяма Коббета”, “Пенелопі” або рядки у тій же тональності “На самогубство британського міністра Кестелрі” чи “Перемога” (всі – початок 20-х років). Та більшу частину його часу займають крупні речі – поеми, драми, романи у віршах.