Дозволь мені, моє вечірнє світло, упасти зерном у рідній стороні

На розпуття історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровского, Андрія Легита, Тодору Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягтися до рідної землі душею й словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легита з вірша “Над росою”: “ПРО, мій рідний куточок, про, ненька моя Україна, Із чужини прийми цей мій спів – відчуття святе”. Поет під час війни потрапив у німецький полон, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав біля тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя й творчість

художників українського слова. Є в його спадщині чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він учить дітей українознавству й щасливий від того, що має зв’язок з молоддю, що народилася в Україні. Він лауреат премій Української Могилянской академії наук 1983 року. Здавалося б, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаємося у вірші поета й побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди – сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті – розлука з матір’ю, батьком, улюбленою, рідною

землею. Звертаючись до батька, поет пише:

ПРО, батько мій знедолений, прости! Вернувся б я – та доля невблаганна, Тому що тут неволя, варта, А там Сибір чекає неходжена

Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет перебував за колючим дротом табору в Італії. Але й у більше пізніх віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:

И коли із блакиті чужини Ясний місяць променями сіяє, Це до тебе думками я поллюся На Україну, голубка моя

Поет живе радістю, сумом, надіями. Шукає ліки, яке б оздоровило хворе серце. Ми не знаємо гарна творчість поета. Тільки недавно в житті художника відбулася величезна подія: в Україні виданий його збірник “Калинові шуми”. Та й ті вірші, які маємо можливість прочитати, засвідчують те, що в мрячному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого – “клубок на вітрі диму”. Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, тому що в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоднішнє не існує. Він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього немає. Поет живе й нині палкою мрією про щасливе Майбутнє України, плекає надію на зустріч із нею, вільної, сонячної:

Рідне слово й рідні пісні, Рідна Мова й рідна держава Україна, з’явися в сні! Україна, з’явися в уяві! А от з іншого вірша: Невже все століття чужого житла пороги Топтати на чужині? Де простелиться в рідний край дорога Колись мені?

Підбираючи матеріал до Теми добутку, я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, ученим, що живе в Мюнхені, Ігорем Кочуровским – автором деяких поетичних книг, перекладів, антологій. Сім’я Кочуровских, емігрувавши з України в 20-е роки, проживала тривалий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровский, пройшовши нелегкий життєвий шлях, виявився в Мюнхені. Як і в Андрія Легита, основні теми добутків маловідомого українському читачеві поета відображають ностальгію.

Головний герой – мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист із розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про И. Кочуровском, я прийду до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі й ностальгії – одна з вічних тем світової літератури й трактується вона художниками по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровского втеча реальне. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати або не відрікатися від рідної землі, що повинен покинути, тому що жити в ній не можеш, приймати або не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу й у чужому краї й прийде до висновку:

“Краса не є своєю або чужий – вона лише одна”. Хоча часом обрії рідної сторони й заперечують цю істину й, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником. И. Кочуровский продовжує традиції українського неокласицизму, початого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірника “У далекій гавані” крайню крапку знаходить на цвинтар, у царстві Смерті. Взагалі, головний герой лірики Кочуровского – душу. Багато філософії у віршах Кочуровского. Так, він затверджує думку, що шлях до добра просвіщає Бог, а шлях до зла – диявол. Місце до постів добра й краси буде, поки будуть жити людина й мир.

Добро й краса потрібні сучасному миру, тому поезія Кочуровского приходить через границі до свого народу, так, як говорив В. Симоненко: “Усе у світі можна вибирати, син. Вибрати не можна тільки Батьківщину”. Батьківщина невидимою ниткою притягає людини до себе, притискає до свого лона. І так буде завжди! Чи так варто тоді залишати границі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти “розумне, добре, вічне”?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Дозволь мені, моє вечірнє світло, упасти зерном у рідній стороні

Categories: Нові твори

Links