Дослідження жанрів народної неказкової прози
Перші записи народної неказкової прози знаходимо вже у літописах, зокрема в Руському літописі – оповідях про апостола Андрія, обрів, Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, смерть віщого Олега, убивство князя Ігоря і помсту княгині Ольги. Літописці постійно фіксували легенди та перекази про значні історичні події, видатних державних діячів. У 90-х роках 16 ст. зафіксовані українські перекази у подорожніх нотатках австрійського посла Еріха Лясоти. Він у Києві записав оповідання про чарівне дзеркало у Київській Софії, яке начебто допомогло княгині
Пізніше записи легенд і переказів подані у проповідницькій літературі 17-18 ст. Так, у збірнику “Небо новое” І. Галятовського відтворені перекази про бурю на Чорному морі 1629 р. і татарського хана Буняку.
Особливе зацікавлення фольклористів цим жанром виявляється з початку 19 ст. Серед дослідників – М. Костомаров (“Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях”, 1871; “Малорусские народные предания и рассказы”, 1877);
Особливо цінні матеріали містять збірники “Галицько-руські народні легенди, зібрав Володимир Гнатюк”, Т. 1 (“Етнографічний збірник”, Т. 12-13, Львів, 1902-1903) та “Народні оповідання про опришків” (“Етнографічний збірник”, Т. 16, Львів, 1910). Неодноразово звертаючись до народної прози, В. Гнатюк вперше зосередив увагу на народних оповіданнях, зокрема, в праці “Словацький опришок Яношік в народній поезії”, де докладно зіставляв історичні факти та художні мотиви легенд і переказів про Кармелюка, Довбуша, Яно-шіка. Йому також належать дослідження бувальщин та демонології (“Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків”, тритомне видання “Знадоби до української демонології”). Багаті матеріали поміщені також у п´ятому томі В. Шухевича “Гу-цульщина”. Цій же темі присвячене грунтовне дослідження Г. Бу-лашева “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”.
Народна проза привертала увагу І. Франка. У 1896-1910 pp. він опублікував п´ятитомне видання “Апокрифи і легенди з українських рукописів”. Йому належать також статті “Як творять слов´янську міфологію”, “Людові вірування на Підгір´ю” (Львів, 1898), дослідження особливостей робітничого фольклору. З-поміж інших дослідників кінця 19 – початку 20 ст. вирізнялися М. Грушевський (5-6 томи “Історії української літератури”); Ф. Колесса (“Людові вірування на Підгір´ї в с Ходовичі Стрийського повіту”, Львів, 1898), Д. Щербаківський (“Сторінка з української демонології”, Київ, 1924), В. Дашкевич (“До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу (3 поля вивчення народного світогляду)”, Харків, 1927) та ін.
Серед фольклористів радянського періоду помітне місце займають праці В. І. Тищенка, Г. С. Сухобрус, В. Г. Бойка. Особливої уваги заслуговують монографії М. С. Грицая “Давня українська проза”, (К., 1975), О. Дея “Легенди та перекази” (К.: Наук, думка, 1985), В. Дави-дюка “Українська міфологічна Легенда ” (Львів, 1992), В. Сокола “Народні легенди та перекази українців Карпат” (К.: Наук, думка, 1995). Пильним дослідником жанру народних оповідань є С. Мишанич.
Жанри народної прози потребують подальшого вивчення та осмислення, особливо жанрові різновиди, пов´язані з народною демонологією, забороненими у радянський час сторінками історії та історичними постатями.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)