Доля сім’ї Катранників – уособлення долі українського селянства (за романом В. Барки “Жовтий князь”)
У 1989 році Василь Барка написав передмову до роману “Жовтий князь”, у якій визначив три взаємопов’язані ідейно-тематичні лінії твору, три його структурні плани: реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника під час голодомору; передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; духовний вимір зображуваних подій.
Голод, неначе страшна повінь, неначе жахлива чума, поступово входить в життя кожного українського села, зокрема й Кленоточів, де живе родина Мирона Даниловича Катранника. Він руйнує таке звичне
Отже, святковий недільний ранок, святий для селянина час відпочинку, затьмарюється появою “рудого промовця” – Григорія Отроходіна, який повідомляє про необхідність здати хліб державі. І саме з цього моменту життя селян перетворюється на перебіг жахливих апокаліптичних картин, що абсолютно суперечать нормальній людській логіці. Втрачається цілісність і сенс селянського життя, втрачається здоровий глузд у вчинках і думках, руйнується родина. Ми бачимо, як поступово вмирають всі члени родини Катранників: спочатку бабуся Харитина Григорівна, найстарший представник сім’ї, хранителька родинного вогнища, уособлення одвічної селянської мудрості, потім батько й мати та їхні діти, Микола й Оленка. Живим залишається тільки найменший син, Андрійко.
Трагічна історія родини Катранників пов’язана зі зруйнуванням хати – родинного вогнища. Хата традиційно була символом родини, добробуту, затишку, і тому коли вона руйнується, це символізує руйнування самих підвалин людського існування. Ось повертається з церкви мудра стара Харитина Григорівна і не впізнає завжди білу й затишну свою хату: “А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і порозкидане і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалась стара – вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі”. Автор надає такої великої ваги цьому епізоду, тому що хоче підкреслити: руйнувалося все найважливіше в житті людини, сам сенс її існування.
Та не тільки окремі хати селянські перетворюються на пустку. Вилюднюються та пустішають цілі села, весь світ, неначе після атомної війни, стає пустим і страшним: “Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби занесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор – самі порозвалювані хати”.
Так, скрізь панує “жовтий князь”, владу якого утверджують страшні люди: “партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях”, міліціонери, “круки душоїдні”, “нічні кагани”, “ворожі виродки”, “руїнники”. Всі вони є слухняними рабами тоталітарної системи, бездумними, неначе зомбі. Це оті самі “коліщатка й гвинтики” системи, завдяки яким крутилися її колеса і нищили все живе.
Жертвами системи стали не тільки нещасні селяни, а й такі “наївні Дон-Кіхоти комунізму”, як Зінченко, голова колгопу Вартимець, який намагається виконати безглузді накази і сам передчуває свій арешт. А їм протистоїть апологет “жовтого князя” Григорій Остроходін, міський житель, для якого село – тільки плацдарм його бойових дій, спосіб вислужитися. Таких людей могла породити тільки тоталітарна система, та не одного його, а цілий ряд таких же, немов випущених з одного конвейєра.
Проблема знищення тоталітарною системою усього людського в людині пов’язана з показом повного ігнорування всього індивідуального, перетворення селянства у безлику масу, якою буде легко керувати, масу, позбавлену пам’яті, культури, творчості. Людей перетворюють на речі, а потім скидають жорстоко з вагонів разом зі шпалами, як трапилося це з Мироном Катранником. їх ловлять і кидають на платформи, неначе скот, як бачить Дарія Олександрівна, переховуючись з дітьми на складі.
Викривальний пафос роману дуже виразний. Автор засуджує тоталітарну систему не просто як біду окремої нації та певного покоління, а як вселюдське зло, страшну руйнівну силу. Зображуючи реалістично, навіть з яскравими натуралістичними подробицями трагічні події в Кленоточах, загибель родини Катранників, відбирання хліба у тих, хто його вирощує, картини похмурого запустіння села, автор розвінчує офіційний міф про радянський “колективний рай” для селянства, де нібито з піснею йдуть у поле і повертаються з нього. Нещадно розвінчує автор і представників тоталітарного режиму: “Наслано біснуватих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть з немовлятами!”. Дуже страшна і вражаюча картина, навіть апокаліптична.
Однак Василь Барка, при всьому його викривальному пафосі, не засуджує своє покоління, він називає себе самого “свідком до суду” – об’єктивним свідком, який, проте, не залишається байдужим. Сучасний читач із жахом читає сторінки роману, але, можливо, переживши гнів, біль, відразу, жах, кожен з нас очиститься духовно і захистить свою націю від повторення подібного.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)