Деталізована форма побуту в “Собачому серці” Булгакова
В “Собачому серці” ми знайдемо в ще більш деталізованій формі всі ті ж знаки нормального побуту (культури плюс цивілізації, плюс те, що зневажливо названо Маяковським “міщанством”, а Луначарским – “вульгарністю”). Професор Преображенський з’являється в “чорно-бурих лисах”, килими у квартирі “перські”, та й сама квартира складається із семи кімнат: у їдальні – обідають, у спальні – сплять, у кабінеті – працюють, в операційної – оперують. Апофеозом “перебування” є опис обіду, що подається на розмальованих
Поки горить “зелена лампа на столі”, поки калоші можна залишити в під’їзді, а сходи будуть вистелена доріжкою, – доти будуть лежати на столі “якісь важкі книги зі строкатими картинками” і золотитися “внутрішність Великого театру”. Висока культура в Булгакова не тільки невід’ємна від культури побутовий, але пов’язана з нею прочнейшими нитками: загине одна – зникне й інша. Знаком
“- По-перше, ми не добродії, – мовив нарешті самий юний із чотирьох – персикового виду
– По-перше, – перебив і його Пилип Пилипович, – ви чоловік або жінка?
-…Яка різниця, товариш?”
Для булгаковської жіночності не існує границь вульгарності – і шовкові плаття, і фільдеперсові панчохи, і знаменитий крем, і парфуми, і квіти, і романси утворять живу, переливчасту ауру булгаковських красунь, що героїчно протистоять пролетарському антипобуту. “Маяковський” Кульок своє перетворення почав з перевдягання – “капелюх перемінив на кепку”. Булгаковський Кульок з’являється на світло в результаті фантастичної операції – і “кепка з качиним носом” свідчить про класову перевагу Поліграфа Полиграфовича, особливу ворожість якого викликали крохмальні серветки
Адже саме Поліграф Полиграфович і вульгарний по-справжньому, заперечить читач. І буде, звичайно, зовсім прав. Вульгарність номер один – це вульгарщина радянського способу життя, виродливого “нового” і “здорового” побуту, вульгарщина антидуховності й антикультури. По словнику Даля – вульгарність, заяложеність, загальновідомість. Вульгарний – “непристойний, шанований грубим, простим, низьким, підлим, майданним”. А вульгарність номер два – це, по Далю же, “давній, старожитній, що здавна ведеться; стародавній, древній, непокійний”.
Відмовляючись, відрікаючись від буржуазної “вульгарності”, культура відмовлялася від себе самої – від тої повторюваності, рутинності й ритуальності, що її постійно, як грунт, подпитивала.
Пушкін наприкінці життя не випадково сформулював свій ідеал життя як апофеоз вульгарності: “Мій ідеал тепер – господарка. Мої бажання – спокій, Так щей горщик, Так сам великий”. Гоголь, що зобразив вульгарність вульгарної людини в “Мертвих душах”, створив поезію вульгарності в “Старосвітських поміщиках”. Вульгарного віршотворця Лебядкина недарма числили у своїх попередниках обериути. “Я ввів у літературу самого дріб’язкового, скороминуще, невидимі руху душі, павутинки побуту”,- пишався В. Розанов. Романтична установка революційних демократів, що постійно воювали з вульгарністю в прозі й поезії, що бачили в ній свого другого – після “гноблення народу” – ворога, була їм осоромлена. І осоромлена за допомогою наипошлейшего, можна сказати, приклада – з низького побуту. “- Що робити? – запитав нетерплячий петербурзький юнак.- Як що робити; якщо це літо – чистити ягоди й варити варення, якщо зима – пити із цим варенням чай”. Виходило, що саме в боротьбі з вульгарністю, в “всесвітніх” питаннях, у романтичних закликах (до скинень і здійснень) головна-те вульгарність і гніздиться. А те, що від Бєлінського до Чернишевського називалося “вульгарністю” (і, помічу, продовжує за дурною традицією називатися й сьогодні), є нормою життя. Істинно ж вульгарним з’являється чорт в “Братах Карамазових”, його спадкоємець Коровьев в “Майстру й Маргариті”. Вульгарним з’являється й Понтій Пілат, якому в епілозі роману знову кривить рот снобістська гордовитість: “Боги, боги… яка вульгарна страта!”,- а зовсім не Иешуа, що говорить йому геніальної банальності
Слова “міщанство”, “вульгарність”, “зразки помилкового смаку” (останнє виречення належить Бєлінському) діють на нашу науку, як удав на кролика: свідомість ученого оцепеневает і продуцирует уже заздалегідь негативну реакцію. Саме цим можна пояснити ту “несподіванку” (насправді – закономірність), що для Л. Я. Гинзбург з’явився “інтерес Заболоцкого до деяких віршів Бенедиктова”. “Так, в 1933 році Заболоцкий відкидав Пастернаку, Мандельштама” – звідки ж виникла симпатія до “вульгарного” Бенедиктову? У цих же замітках Л. Я. Гинзбург пише:
“Антиміщанська тема особливо зближала Олейникова з раннім Заболоцким”. Тим часом у контексті безоцінного відношення до вульгарності, міщанству й дурновкусию Бенедиктова (або капітана Лебядкина) цей інтерес закономірний
Відношення Олейникова, раннього Заболоцкого, Хармса до того, що позначається як вульгарність і банальність, було творчим, вбираючим, образотворчим. Обериути “знімали” вульгарщину з вульгарності, не тільки остраняя її, але навіть – любуючись їй. Те, що Л. Я. Гинзбург називає в них “викриттям і сатирою”, стихією “галантерейної мови”, “мови підробленої еротики, бутафорського естетизму”, було гротескним відродженням зневажуваного ідеологічно “низу” життя й культури, принциповою відмовою від котурнів радянської “високої” культури
Реакція Заболоцкого й інших обериутов проти відомості художнього – до високого була спробою відстояти автономію мистецтва від ідеології. “Низова” культура виставлялася за двері “гарного” суспільства, але вона верталася в культуру через обериутов, що висміюють лицемірство нової “високої” культури – що укреплялись соцреализма, що создали свої власні кліше, свій канон
(1 votes, average: 5.00 out of 5)