Я в серці маю те, що не вмирає

Долю не обирають. Якби це було можливо, то багато б хто з людей обрав собі інше життя – здорове й заможне, сповнене цікавих зустрічей і захоплюючих мандрівок. Можливо, обрала б собі інакшу долю юна Лариса Косач. Вона воліла б мати здоров’я, займатися улюбленою музикою, до якої мала неабиякий хист… Але тоді, мабуть, світ не дізнався про поетесу Лесю Українку, чиє життя було постійною боротьбою — боротьбою з хворобою, зі світом, боротьбою за право називатися Людиною.

Своєрідним маніфестом життя і Творчості поетеси можна вважати її

вірш “Сопіга зрет зрего”. Цей латинський вислів – “без надії сподіваюсь” – тепер завжди в моїй свідомості асоціюватиметься з Лесею Українкою. Вражаючий за своєю глибиною текст, сповнені драматизму рядки не залишають байдужими нікого. А особливо, якщо згадати, що створила цей шедевр поетеса в дев’ятнадцятирічному віці. Саме тоді стало зрозуміло, що хвороба, з якою вже кілька років бореться Леся, невиліковна, і тепер недуга буде її постійною супутницею. Що повинно було відбуватися в душі юної, дівчини, щоб викликати такі порівняння: Думи – ” Хмари, осінні”, а життя – викочування “на гору

круту, крем’яную” важкого каменю? Але поруч з тим – готовність до боротьби і нескореність долі. Поетеса не бажає, щоб її “молодії літа” промайнули “в жалю, в голосінні”, і висловлює готовність “несучі вагу ту страшную”, “сміятись крізь сльози”, не показувати світові своїх справжніх почуттів.

Кожен рядок цього вірша вистражданий душею поетеси – душею зболеною, але нескореною. І життєствердним гімном звучать останні рядки цього твору: “Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!”

Можна стверджувати, що тема боротьби є одним із лейтмотивів творчості великої української поетеси Лесі Українки. Візьмемо для прикладу її поему “Роберт Брюс, король шотландський”. Поетична розповідь про визвольну боротьбу шотландського народу – хіба не про долю рідної землі писала ці рядки поетеса? Славетні сторінки історії власного народу надихали її. Слава, як і народне слово, невмируща. Ось як каже про це Леся Українка у фіналі поеми: “І не вмре та слава, не поляже, В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже”.

Але для поета важливо мати волю і не залежати від думок і поглядів тих, хто має владу. Згадаймо хоча б ці рядки із чудової поеми “Давня казка”:

Не співець, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.

Воля до життя, боротьба за нього знайшли відображення в багатьох творах Лесі Українки. Особливо яскраві слова, на мою думку, поетеса вклала у вуста Мавки, героїні чудової “Лісової пісні”. “Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!” – крізь роки промовляє до нас авторка словами Мавки.

І ця думка стала пророчою для самої поетеси, яка в собі, у своєму серці несла вогонь поезії, вогонь любові – “те, що не вмирає”. Ця тендітна жінка виявилася більш мужньою за багатьох чоловіків. Бо інколи мужність потрібна вже для того, щоб просто жити.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Я в серці маю те, що не вмирає

Categories: Нові твори

Links